Більшість драм Юрія Косача викликають незабутнє враження своїм унікальним голосом. Скажімо, п’єса «Дійство про Юрія Переможця» приголомшує вискульптурованою структурою, силою авторового слова, його знанням історії та культури Европи, а з тим і давньої, зокрема барокової, України. Слід підкреслити й увагу автора до відчуття особистої відповідальності людини перед громадою за власний вибір, часто траґічний.

Приблизно 1972 року під час роботи над докторською ди-сертацією «Екзистенціялізм в українській драмі» я вибрала «Дійство про Юрія Переможця» Юрія Косача як одну з десяти п’єс для аналізу цієї теми. В цей час я збирала всі українські п’єси ХХ ст., зокрема твори авторів діаспори. Це було нелегко, навіть якщо автори ще були живі. Так сталося і з драмами Юрія Косача.

Дещо про Юрія Косача

Спершу треба було вийти на контакт із автором. Яким же болючим для мене було відкриття, що він не мав текстів навіть деяких своїх дуже популярних п’єс! Його книжки чи рукописи треба було розшукувати серед приватних осіб, бо місцеві українські громадські бібліотеки їх не мали

^[1].

У листі до мене Юрій Косач стверджував:

«З моїх п’єс я не маю ні “Облоги”, ні “Кірки з Лоллео”, ні “Маршу Чернігівського полку”, які йшли на Зах. Україні, ні “Ворога”, ні “Потойбіч” на еміграції (театри Блавацького), маю тільки ще “Ордер” [...]» (29.ІІІ.1985).

В іншому листі він мені писав, що один примірник його книжки «Облога» має д-р В. Возняк (в штаті Огайо). Врешті пощастило зробити копії тої книжки.

Косач мав два дуже успішні творчі періоди: спершу у Львові, ще в 1943–1944 рр., а тоді й у післявоєнний час, у таборах переселенців («Ді-Пі», 1945–1948). Незважаючи на те, що в таборах були дуже обмежені фізичні та практичні можливості для друку та постановки вистав, він напружено писав (дев’ять п’єс, три збірки оповідань і новел та дві повісті). Водночас Юрієві Косачу пощастило, що його п’єси ставили найкращі режисери, в яких грали хороші професійні актори. Він також мав першорядних сценаристів і музичних директорів. У ті роки Косач був на вершині свого успіху!

По тому, 1949 року, Юрій Косач переїхав із Європи до США. Письменник мав заледве 41 рік, тобто був іще в розквіті сил, але він не міг сприйняти нових обставин американського життя. В цей час багато з українських письменників-емігрантів замітали підлоги або охороняли будинки, а тоді за зароблені гроші друкували свої твори (небагатьом його віку пощастило жити з професійної праці). Але все одно Косач не міг зрозуміти неспроможності жменьки української незаможної тоді громади спонсорувати по містах сталий український професійний театр і видавати книжки (без того, щоб автори самі платили за друк!).

Він поволі почав шукати спонсорства УРСР, і свідомо став себе відокремлювати від повоєнної української політичної еміграції, зокрема, коли став редактором журналу «За синім океаном». Він писав мені, що його творчість зовсім відмінна від інших письменників-еміґрантів:

«Мій розвиток від коммедія дель’арте почерез українське дійство ХVІІ ст. і бароккову драму ХVІІІ ст. до “театру абсурду”, з якого кращі – “Кортез і безталанна” та “Змова Катіліни”…» (12.VІ.1973).

Дванадцять років пізніше (і вже після завершення докторської дисертації) я написала рецензію на його новий роман «Сузір’я Лебедя» (1983)^[2]. Понад рік ми не спілкувалися, але я й далі розшукувала його порозкидувані долею драми. Мій лист 1985 року здивував письменника, і він відповів мов зранена дитина: «Не знаю, для чого Вам потрібні мої твори? На еміграції я людина “нон екзістанс” від 35 років» (13.ІІІ.1985). Іншого разу він писав, що є «аутсайдер», і не тільки «персона нон грата» (на еміграції), але й «персона одіоза» (16.VІІ.1985). Так, це правда, що більшість громади поставилася до нього критично, адже емігранти покинули навіть свою Рідну Землю, щоб бути подалі від комунізму, а він добровільно співпрацював із представниками того режиму, який убивав мільйони українців і нищив українську культуру!

Ми з ним листувалися і – не погоджувалися в оцінці громади, також дискутували про стан етнічних театрів в Америці. Насправді тоді вже не було сталих професійних етнічних театрів (які грали своїми мовами), навіть єврейського, з акторкою Ідою Камінською^[3]. Ю. Косач був дещо ізольований від культурного життя країни, він думав, що всі інші групи мають тут свої театри, тільки в українців немає! Як він помилявся! Це вже не була перша чверть ХХ ст., коли українці мали дві театральні групи в Нью-Йорку та Філадельфії, де аматорські вистави йшли на сцені майже щосуботи й щонеділі! (Не раз чергувалися: один тиждень українською, а другий – на ідиш.) Крім того, він чомусь не вимагав українського театру від ліво/комуністично налаштованої громади (члени якої проживали у США хоч чверть століття, отже, могли б бути фінансово спроможніші); він вимагав тільки від тих, що приїхали кілька літ тому, так, як і він.

Іншого разу він згадував: «В 1949 р. була виставлена моя драматична поема “Гаральд і Ярославна” (властива назва Вікінг і Ярославна). Це романтична поема (радше “оперного” типу, але мала успіх)». (Деталей про виставу Ю. К. не подав). «На жаль, єдиний примірник, рукопис, має (і не віддає) один добродій, який хотів з того робити фільм (“ляуданда волюнтас”)

^[4]».

«Я буду в серпні у Києві і Львові на відкриття пам’ятника Лесі Українці і постараюсь знайти текст моєї “Кірки з Льоллео”^[5] виставленої вперше театром Блавацького, зараз є в театрі ім. Заньковецької» (20.УІІ.1973).

У пошуку «Зозулиної дачі»

«Зозулина дача» (автор частo писав через «а»: «Зазулина») мала другу назву «Дивимось смерті в очі»; прем’єра відбулася в Ді-Пі таборі в Новому Ульмі (Німеччина), 1947 р., де я тоді проживала.

Хоча в той час мені було тільки 12 років, я ходила майже на всі театральні постановки, але побачити саме цю мені чомусь не пощастило. Та мене завжди інтриґувала сама назва твору, і хотілося її прочитати^[6].

Після прем’єри автор писав керівникові театру «Розвага» Мирославу Антоновичу, що цю драму дуже хотіли б побачити також в інших таборах (де в кожному могло бути 2 тисячі жителів), що говорить про справді велике зацікавлення і театром, і п’єсами Косача:

«В Реґенсбурзі “Заз. Дача” може витримати з 4 вистави. Рівнож і “Облога”» (лист Косача до Мирослава Антоновича, 14.ХII.1947).

Коли Юрій Косач помер 1990 р., весь його архів був у видавця Маріяна Коця. Я і його просила знайти всі зниклі п’єси. На що він мені написав: «“Зозулиної дачі” ще не найшов. Вдова також не має» (31.ІІІ.1995).

Але М. Коць порадив звернутися ще до проф. М. Антоновича, який тоді вже жив у Нідерландах. М. Антонович мені відповів (21.1Х. 1995), що не має жодного примірника цієї драми, «і не знаю, чи хтось її має», але порадив написати до митця-сценографіста тієї драми, Клеха-Клехнівського (він тоді працював також як сценографіст у Метрополітанській опері в Нью-Йорку). Я з ним почала листуватися, і він мені також твердив, що жодного примірника «Зозулиної дачі» не мав, але надіслав скромні репродукції світлин із кількох сцен «Зозулиної дачі» і кілька дуже гарних із «Дійства про Юрія Переможця» з власними декораціями.

Крім того контакту, Мирослав Антонович також сам мені запропонував копії листів до нього від Косача: «може Вам придадуться». В них були деякі відомості про стан тексту «Зозулиної дачі».

Косач писав Антоновичеві: «Напишіть […] що у Вас з театром і що з Зозулиною Дачею – як справи з нею?

Передостанню і останню дію, на жаль, маю в Мюнхені і не можу передати” (27.VІІІ. 1947).

У жовтні автор ще далі змінює текст:

«Я дещо хочу додати з тексту Галайді і в інших місцях звузити. Пришлю небавом.

Реґенсбруґ і Мюнхен просять Вас приїхати з Дачею, також Ландсгут, там великий табір» (11.Х.1947).

Серед листів Косача до Антоновича був ще й цей із потрясаючою звісткою:

«Високоповажаний Пане Мирославе,

дуже просив би Вас, якщо у Вас перерва, дати до передруку “Зазулину дачу”. Підчас подорожі до Авсбурґа на виставу “З.Д.” мені вкрали валізку з рукописами, м.ін. і єдиний примірник “З.Д.”. Так що той, що у Вас – єдиний взагалі…» ^[7](17.ХІ.1947).

Автор мав тільки один примірник! У післявоєнні часи не було навіть кальки!

І так пропала ще одна непересічна драма одного з найкращих українських драматургів ХХ ст., подібно як пропав єдиний примірник рукопису «Маклени Ґраси» Миколи Куліша – його вкрали разом із валізкою рукописів, що його син Володимир також віз потягом, і також у Німеччині 1947 р. Та ця Кулішева драма хоч мала переклад на російську мову, а Косачевий рукопис бачили, мабуть, тільки учасники театру «Розвага»! І слід пропав!

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Усі українські бібліотеки існували на громадських засадах, тож мали тільки ті книжки, які дарували їм автори або добрі люди.
2. ↑Це було, мабуть, через мою дещо критичну рецензію на його повість «Сузір’я Лебедя». Рецензія друкована в Сучасності (ч. 2, 1984. С. 196-197
3. ↑Лист Лариси Онишкевич до Юрія Косача з 31-го травня 1985.
4. ↑ laudanda voluntas – похвальне бажання (з латинської).
5. ↑Він по-різному писав назву: або Льоллео, або Лоллео.
6. ↑Рецензія на постановку «Зозулиної дачі».
7. ↑Косач звичайно писав дату арабськими числами, в європейському стилі: 17.ХІ.

Корисні статті для Вас:
 
Цінний документ українського театрального життя2013-11-25
 
ЙОСИП ГІРНЯК: «МЕНЕ НАСПІЛА СТРАШНА КАТАСТРОФА»2004-02-11
 
Слово про Леоніда Боровика2006-02-11