Писати про людину, з якою знайома все життя, – це палиця на два кінці. З одного боку, ти нібито все про нього знаєш. З іншого – як усі ці знання правильно оцінити і викласти на розсуд суспільства? Зрозуміло, що найпотаємніше залишимо при собі, але ж про нього стільки вже писали, що повторюватися теж незручно. Потім ще й вітатись перестане, не дай Боже.

Юрій Рудченко – заслужений артист України. Єдине місце роботи за все життя – Театр-студія кіноактора Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка. За плечима – чотири головні ролі на сцені й понад сто на екрані, і тут – жодної головної. А його впізнають усі.

Сьогодні в нашому буремному світі, де, здавалося б, нікому ні до кого немає діла, з Рудим ходити по вулицях справа не з легких. У містах і селах старі й малі бажають сфотографуватися з ним на пам’ять і він ні разу нікому не відмовив. У червні цього року делегація Національної спілки кінематографістів України, як і щороку, поїхала в Чорторию, на батьківщину Івана Миколайчука. Разів п’ять чи шість нас зупиняла поліція для якихось перевірок, і тут на перший план виходив Юрко, щиро посміхався… і все – фото на пам’ять, та й поїхали далі. Складалося враження, що поліціянти передають по естафеті, що їде один з учасників популярної телепередачі «Золотий гусак».

Анекдоти – справді його козир. Він може їх розповідати з ранку до ночі, а потім ще й ще. Аби був настрій.

Мало хто знає, що на акторський факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого Юру прийняли з орієнтацією на амплуа ліричного героя-коханця. Він був тоненьким хлопцем з довгим волоссям та абсолютним слухом. До наших днів зберігся тільки абсолютний слух, і Рудченко не зіграв жодної ліричної ролі, але ж які комедійні перлини закарбувалися в українському кіно!

Поліцмейстер Мотя з фільму «Мистецтво жити в Одесі» (режисер Георгій Юнгвальд-Хількевич) – хитрий хапуга, який не гребує нічим, аби намазати на свій шматок хліба не тільки масла. Хрипатий тюремник у фільмі «В’язень замку Іф» того ж режисера. Цей, як і в’язні, не бачить нічого, крім стін в’язниці та безмежного моря, але ж і тут можна поживитися. Щоправда, невідомо, куди гроші витратити, але це так – дрібниця.

Ще один страж порядку, але вже радянський – дільничний Дончик у знаменитому серіалі режисера Анатолія Матешка «День народження Буржуя». Знає все і всіх на своїй дільниці, свого не проґавить, але людяність має. Тут мало тексту, та він і не потрібний. Повільна хода, пильний погляд, мить – і очі, наче лезо: все бачу, все знаю.

А в серіалі «До мене, Мухтаре!» артист взагалі в різних серіях створив дев’ять абсолютно не схожих образів – від підполковника міліції до бомжа. Тут тобі й бізнесмен, і директор музею, і вахтер. Мені здається, що як природжений актор, Юрко тільки-но вдягає костюм – одразу влазить у суть свого персонажа. І робить це на позір надзвичайно легко. Ну жодних тобі зусиль – але ж це і є акторське мистецтво. Я не раз бачила, як ретельно він готується до зйомки, як учить текст, щоб від зубів одскакував, як сам собі вигадує біографію персонажа, що з’явиться на екрані у двох-трьох сценах, але це буде жива людина зі своїм неповторним характером, яку глядач точно запам’ятає.

Дуже люблю Жменю у виконанні Рудченка в «Фуджоу» (режисер Михайло Іллєнко). Я взагалі дуже люблю односерійну версію цього фільму, може, тому, що й сама там працювала редактором, але радше тому, що цей ні на що не схожий фільм – справді художній. Жменя – куркуль за всіма ознаками. Він своєї вигоди не випустить із рук. Його вітряк – це його заробіток, його родина, його любов, зміст усього його життя. І коли цей зміст на очах загоряється від надмірного вітру, запущеного хлопцем, що впав із неба, комедійний персонаж стає трагедійним. Все життя пішло прахом. Та через якийсь час обличчя Жмені неначе оживає, повертається до реальності. То, може, ще поживемо, порадіємо цьому світу, га?

Персонажі, зіграні Юрком, запам’ятовуються саме тому, що вони знайомі, живі, правдиві. Це ніби наш сусід, або наш знайомий, або не дуже розумний начальник.

Ось, наприклад, головний лікар Семен Львович із серіалу «Рідкісна група крові» (режисер Олексій Басаєв). Обережний, явно битий життям чоловік, який на своєму віку чого тільки не бачив, в які тільки халепи не втрапляв. І тепер якось треба дотягнути до пенсії. І якось треба зберегти персонал, а ще ж – діставати дефіцитне обладнання, ліки, а ремонт палат? А прогодувати цілу лікарню? Скільки разів усі ми стикалися з такими Семенами Львовичами у своєму житті? Та безліч. Є в ньому щось жалюгідне, але ж більше людського: він не звільнятиме класного спеціаліста через наклеп, але ж і захистити його побоїться. От таке життя: і в розвідку з таким не підеш, однак по-людськи співчуваєш цьому не вельми щасливому, доброму дядькові. Та й лікар він із тих, хто нікому в допомозі не відмовляє.

Актор просто, не поспішаючи, створює характер близький, зрозумілий глядачеві будь-якої соціальної категорії. А це, до речі, завдання не з легких. Або от директор ресторану «Ялта» із серіалу «Ялта–45» (режисер Тигран Кеосаян). Війна закінчується, люди повертаються до життя, їм хочеться відволіктися від страшної війни. Де? Та тут, у комерційному ресторані. Але тільки за однієї умови – платіть гроші. І директор заробляє на чому може, але в межах закону. І коли до нього приходить з питаннями про клієнтів слідчий – крупний план актора говорить більше, ніж три аркуші тексту. Страх за насиджене хлібне місце, бажання не бовкнути зайвого про відвідувачів, що не дружать із законом. А головне – зберегти власне життя. Сповнені жаху очі, тихе питання: «А що, не можна було рибу на ринку купувати?». А за цим німе запитання: «Ви мене відпустите? Не розстріляєте?». І потім довгий прохід спиною по тихій маленькій вуличці. Млява хода, наче зараз втратить свідомість, і ти розумієш, що на смерть заляканий директор фізично боїться дістати кулю невідомо від кого, та й яка різниця від бандита чи міліції, якщо результат один – смерть! Це вищий пілотаж акторської майстерності, це – Юрій Рудченко!

А як у парі з Галиною Польських він купається в матеріалі телефільму «Не підганяй Любов» (режисер Максим Паперник)? Сімейна пара, батьки головної героїні, для яких діти – зміст життя. І він, тихий, інтелігентний підкаблучник, погодиться з будь-яким рішенням дружини, аби тільки в хаті було тихо. І професійно анічим наш український актор не поступається зірці російського кіно. Так само, як нічим не поступається зіркам першого ешелону Армену Джигарханяну, Еммануїлу Віторгану, Михайлу Свєтіну в телефільмі «Характери для чоловіків» (режисер Григор Гярдушян). Тут усіх персонажів звуть згідно з їхніми характерами. Наш – Підлий. Тільки-но бачиш пику, розумієш – що підлий то підлий. Не найкращий серіал, та тут як ніде проявилась одна з кращих Юркових рис: він ніколи не переграє, не набирає 22 очка.

Не переграв, не набрид і в українській «Роксолані» (режисер Борис Небієрідзе). Хазяїн школи одалісок Сафар – перший, хто почав робити з українки Насті Лісовської славетну Роксолану. Східна улесливість перед сильними світу цього і зверхність до тих, хто нижчий за нього. Нюх не підводить цього торгівця живим товаром: з непримітної, але свавільної дівчини він зробив діамант, запопавши приязнь самого султана. Серіал знімали за маленькі гроші в дуже стислі строки – і все це відчувається нині, особливо після виходу турецького «Величного століття». Але тоді наш серіал мав успіх. Рудченко із вдячністю згадує режисера й цю свою роботу.

Зіграно чимало ролей, озвучено безліч персонажів, зіграних іншими акторами. Особливо у важкі 90-ті, коли кіновиробництво зупинилось, а треба було виживати. Нам пощастило, ми кілька років працювали на дубляжах закордонних фільмів для українських телеканалів.

З ним легко працювати, він не капризує, вміє схопити характер на льоту, не намагається переграти партнера. Але, не дай Боже, буде не в настрої. Ховайся в жито, все не так, все не те. Та швидко приходить до норми, і перше, що робить у такій ситуації, – це розповідає новий анекдот.

Його життя зовні здається абсолютно щасливим і безтурботним. Але, як відомо, абсолютно щасливі тільки ідіоти. Він добивався всього не відразу, іноді доводилося чекати запрошення на роль роками, і тоді знаходив себе в «Золотому гусаку», який, до речі, приніс більше популярності, ніж зйомки в кіно. Їздив з виступами по маленьких клубах, часом ми потрапляли до однієї бригади, і я бачила, що в залі на тисячу глядачів і в залі на сто він працює з однаковою віддачою. Думаю, глядач це відчуває, тому й симпатизує, впізнає Юру, часто навіть не пам’ятаючи його прізвища. Тоді актор спокійно тисне руку тому глядачеві й каже: «Дуже приємно. Золотий Гусак». Він завжди був і залишається справді народним артистом, хоча звання заслуженого йому дали тільки після одинадцятого подання.

Взагалі я дивуюсь: сьогодні перейменовують вулиці, міста, зносять пам’ятники, мабуть, це на часі, але ніхто не намагався відмінити звання заслужених і народних. А це ж точно пережиток минулої системи. Тільки в ті часи звання отримували одиниці, а нині куди не глянь – усі народні. Іноді навіть сусіди не здогадуються, що він або вона актори, а вони – народні. І нічого – нікому не соромно.

Удачі їм. Нам своє робить. Сподіваюсь, що мій друг Юрій Рудченко ще чимось здивує, потішить, дасть надію на краще. Хоча б з екрана. Це ж немало – вселяти надію на краще майбуття. А ще краще – до того майбуття дожити.