– Як вийшло, що саме вас запросили на цю роль?

– В Одесі, на конкурсі театрального училища, яке свого часу закінчив, я допомагав хлопцям, що складали іспит: грав в одному з етюдів, мої фотографії зробила гример Тетяна Татаренко. Вона приїхала на цей конкурс, бо вже тоді, у 2016-му, шукали актора на роль Петлюри. А через рік мені зателефонували з агентства «Кіно», в базі якого я значуся, і запросили на проби.

– Як відбувалися проби?

– Вони тривали більше трьох місяців, проходили в декілька етапів і були повноцінні: грим, костюм та імпровізована декорація тих років, тобто якась атрибутика: телефон, друкарська машинка, старовинні крісла, стільці… Пробували з різними персонажами. Був навіть епізод з Керенським, який не увійшов до фільму. Пілсудський, Керенський, дружина Ольга.

– Вам хотілося зіграти цю роль? Наскільки вона вас зацікавила і які були очікування?

– Мене здивувало і надихнуло те, що режисер мене не ламає. Він відштовхується від моїх особистих психофізичних якостей. І особистість Сергія Фролова намагається перекласти на особистість Симона Петлюри – співпаде чи не співпаде. Щоб не грати, а жити життям героя, не імітувати його, тобто не наслідувати його голосу, якого ми не чули, манеру його розмови, якої теж не знаємо, а створити образ Головного отамана військ УНР в сучасному художньому баченні Олеся Спиридоновича. Я так звик до цих проб за три з половиною місяці. Потім місяць мовчання. Я навіть відклав сценарій, який у мене лежав на кухні в київській орендованій квартирі. В підсумку вибір припав на мене. Хоча я не раз чув, що «довго перебирали». Крім мене, на цю роль було чотири чи п’ять претендентів.

– Головна роль у фільмі Олеся Янчука – це удача, успіх? Чи так Господь розпорядився?

– Господь розпорядився. У своїх фантазіях я, звичайно, мріяв знятися в історичному кіно. Але не припускав, що це буде та що зіграю відомого історичного персонажа. Не придуманого, а реальну людину. І, крім того, чия діяльність має суперечливе трактування в українській історії.

– А що відчували, коли почули: «Ви будете грати головну роль»?

– Розцінив це спокійно і зважено – доля. Радів, що мені довірили таку роль. Для актора – це щастя, але в професійному розумінні. А що постать суперечлива – від цього навіть під ложечкою засмоктало. Хвилююче було, не заперечую. Коли тебе затверджують на якісь інші ролі, наприклад, прокурора, адвоката, лікаря, ти відверто радієш. А тут підвищена відповідальність, зосередженість, звідси й природне хвилювання.

– До початку роботи в цьому фільмі ви щось знали про свого героя?

– Слово «петлюрівці» знав, напевно, з дитинства. Ще тягнувся маловиразний шлейф, що це ім’я має стосунок до революції і якихось потрясінь. Про єврейські погроми я взагалі нічого не чув, тому ніяк не ототожнював їх зі словом «петлюрівці». Ще пам’ятаю, що це були великі угруповання військ – ось, мабуть, і всі враження від імені «Петлюра», що залишилися зі школи. Та хіба в радянські часи про нього щось викладали в школі?

– Які вам знадобилися історичні матеріали, з чого ви черпали натхнення у роботі над роллю?

– Довго не мудрував. На Хрещатику в магазині купив маленьку брошуру, хоча хотів велику книгу. Але великої книги про Симона Петлюру не знайшов. Про нього є статті в альманахах та збірниках. Я переглянув усі радянські картини, починаючи з німого фільму, знятого ВУФКУ, всі втілення Петлюри на екрані. Для мене було важливо зрозуміти, яким його бачили в той період часу, що був ближчий до нього. Я порахував: коли знімалася перша картина, «П.К.П.» («Пілсудський купив Петлюру», реж. Аксель Лундін і Георгій Стабовий. – Л. С.) Петлюра ще жив у Франції. Фільм вийшов 1926 року, це рік його вбивства. Розумів, що в радянські часи Петлюру вважали ворогом, який боровся проти радянської влади. Повстанці змальовані там недолугими шпигунами та п’яничками. Петлюра асоціюється з готелем, грошима, опереткою. У фільмі «Стара фортеця» (реж. О. Муратов, М. Бєліков. – Л. С.) Євген Євстигнєєв його взагалі зіграв мовчки. То був радянський дитячий фільм 1974 року, його знімали в Кам’янці-Подільському, колишній столиці УНР. Там є сцена: приїзд Петлюри до гімназії, де він зустрічає польського посла. У фільмі образ Петлюри відобразили, можна сказати, з гумором. Природно, що сьогодні таке бачення образу відміталося. Щоб відобразити людські риси, я відштовхнувся від духовної семінарії, в якій навчався Петлюра. Також його любов до сім’ї, хоча й мешкали вони з дружиною окремо. Але цього, мабуть, вимагали особливі обставини життя за кордоном. Його чутливість, його любов до театру. Хтось навіть казав, що він зустрічався із Станіславським. Він писав публіцистику для журналів і газет, критичні театральні статті.

– Чи змінила вас ця роль?

– Можливо, я різко подорослішав. Адже я – актор ТЮГу, і ще рік тому грав Буратіно. Замість молодого актора, який поїхав навчатися до Києва і якого не було кому замінити. Сказати, що після ролі змінився внутрішньо? Так. Дивлячись на себе збоку, можу сказати, що в мене побільшало відповідальності, я став більш обачним, більш зваженим.

– Яке у вас склалося враження від своєї роботи і в цілому від фільму?

– Взагалі я критично ставлюся і особисто до себе, і до своїх героїв на екрані. Для мене головним критерієм є глядач, якому моя робота подобається або не подобається. А говорити про себе й про фільм не буду. Він трохи затягнутий, особливо сцена суду. Але ми тут шукаємо не «стрілялки» і не «розважуху», а історичне дійство, яке хочемо в себе увібрати, тому потрібен новий погляд. Я б на такі фільми водив школярів: семикласників, восьмикласників… Як це робили в наші роки. І це було правильно.

– Працюючи над цією роллю, ви самі аналізували історію України столітньої давнини?

– Довелося чимало прочитати: різні думки. Слухав лекції. Я й раніше думав, що немає віри нікому, що історична правда розмита, немає в ній чіткості. Кожен, як хоче, так її і формує. Хто емоційно викладає, того слухають. Хто викладає нудними словами – того пропускають повз вуха. Залежно від подачі формується історія. Я розумію, що історичні події можна тасувати. Може, не як карти в колоді, але маніпулювати історією можна. І це робиться. І в архіви є доступ, і в архівах є можливість міняти документи. Я це розумію, тому й вирішив, що сприйматиму все через свої власні серце й душу. І не судитиму, підкоряючись якомусь емоційному сплескові.

– Крім портретної схожості, чи є у вас щось подібне з вашим героєм в характері, в мисленні?

– Можливо, це говорить моя самовпевненість, але я справді почав знаходити спільні риси з героєм. Мені здалося, що Симон Васильович був трохи нерішучим, чогось йому не вистачало. Часом йому треба було бути навіть радикальнішим. Адже ми знаємо, що ті, хто діяв радикально, довше протрималися самі і втримали владу в руках. Якщо ти когось жорстоко покарав, то звістка про це пошириться швидше, ніж ти когось помилував або прийняв рішення «ні вашим, ні нашим». Не знаю, чи можна говорити, що ситуація тоді була безнадійна, не беруся судити. А тут ще й любов до сім’ї, до дитини. Дивлячись на сімейні фотографії, де вони сидять усі разом – з донькою, дружиною, думаєш: у кого з тиранів є такі теплі сімейні фото?

– У зйомках повнометражного фільму та серіалу різний ритм. Це вам допомагало чи заважало?

– Радше допомагало. Спершу я навіть трохи розгубився. Перший знімальний день виявився дуже складним, це була ніч із 26 на 27 лютого 2017 року. Ще вдень я знімався на іншому майданчику. А тут вийшло – відразу нічна зйомка. Я прийшов на майданчик уже втомленим. Мене загримували, одягли в шинель. Стою на морозі. А навколо розпалюють багаття, готують майданчик для зйомки: їдуть гармати, якісь козаки йдуть, петлюрівські війська, групи масовки, епізодники. Я нікого не знаю. Хаос. І в голові хаос, і навколо теж. Що відбувається? Хто є хто? Які люди беруть участь? Хто керує? Хто відповідальний за групу? Я навіть не знаю, де буфет. Шинель важка, і я думаю: як можна годину в ній простояти і не ворухнутися? Як люди воювали в тому одязі? Як можна було в ньому ще й скакати на коні, махати і рубати шаблею, курити, пити горілку, кричати, виступати з промовами?

– Який досвід ви здобули для акторської професії в цій картині?

– По-перше, я зрадів: мені дозволили бути зосередженим і врівноваженим. І я міг перебувати в певному ритмі, який, мені здалося, відповідав ритму тих днів. Так, тоді люди теж бігали, метушилися, поспішали на телеграф відправляти телеграми. Але ритм був зовсім іншим. І мені було спершу некомфортно в ньому. З точки зору «сьогодення» існувати в ньому важко, але тоді це було нормально: очікувати листа кілька днів, чекати інформацію дві доби, три доби. Що я почерпнув? Розміреність, неметушливість. Хоча були й тоді відчайдушні люди, що рубали той ритм і змінювали історію. Ще я зрозумів, що потрібно думати, перш ніж щось робити. Нині ми часто не встигаємо подумати, діємо імпульсивно. А насправді потрібно хоча би трохи подумати.

– Глядачі зазвичай оцінюють героя за актором, його харизмою. Чи здатен поміняти сприйняття пересічного українця ваш образ Симона Петлюри?

– Думаю, що в якомусь сенсі фільм на це й розрахований. Після прес-показу перед прем’єрою я почув від однієї з ваших колег, як це добре, що нарешті з’являються інтелігентні українські герої. Особливо з тієї епохи, тому що нас привчили, що тоді жили тільки воїни, рубаки. Це дуже добре, це йде в скарбничку історії. Адже хтось повинен бути інтелігентом і в той час, і в наш. Покричати, пошуміти, побешкетувати – це кожен може, дайте тільки волю. А зберегти інтелігентність у будь-яких обставинах, не опуститися – це, мені здається, має високу ціну.