Київський міжнародний фестиваль театрів ляльок «pUp.pet», який у вересні відбувся вдруге, дивував різноманіттям запрошених гостей з різних куточків світу, цікавою насиченою програмою, популярною та маловідомою літературою, а також засобами її втілення на сцені. Він став унікальною платформою для творчого спілкування й обміну досвідом між колективами й митцями, які присвятили себе ляльковому мистецтву. А також – чудовою нагодою зрозуміти, чим живе сучасний театр ляльок, про що говорить зі своєю публікою (особливо з наймолодшою) і які для цього використовує прийоми.

Класика мовою ляльки

Кілька зарубіжних колективів привезли вистави на основі народного фольклору, аби найповніше репрезентувати свою культуру і традиції. Серед них – Тбіліський державний ТЮГ ім. Нодара Думбадзе. Він запропонував виставу «Блоха та Мураха» (вік: 4+), основою якої є одна з найвідоміших казок Грузії (режисери – Дмитро Хвтісіашвілі та Гія Марганія, художник Вахтанг Корідзе). Це проста історія про вірну й щиру дружбу двох комах, яка перевіряється життєвими обставинами (сюжет дуже подібний до української народної казки «Бобове зернятко»). Коли Мураха падає у річку, Блоха не кидає її напризволяще, а намагається врятувати. Вона звертається за допомогою до Свині, Дуба, Ворона, Курки, Ями, Миші, Кота, Корови, однак усі вони вимагали чогось взамін. Та Блоха не здавалася, виконувала прохання кожного – робила все, тільки б урятувати свого друга. Зрештою, вона отримала потрібну щетину, сплела мотузку і витягнула Мураху з річки. І життя цих двох друзів-комах продовжилося у звичному ритмі.

Усю історію вистави «Блоха та Мураха» розповідає хлопчик, якого публіка не бачить, але чує. Його голос керує всім, що діється на сцені, тож актори, які грають виставу (Ніка Наніташвілі, Гія Марганія, Ніколоз Паїкрідзе), – ніби його власні «ляльки». Вони не завжди хочуть робити те, що їм велить позасценічний «володар» (такий собі маленький Карабас Барабас), проте змушені підкорятися. Виставу актори грають як живим планом, використовуючи для створення персонажів та місця обставин мінімум реквізиту (гілки дерев для Дуба, капелюх-гніздо з яйцями для Курки, перуку і ніс-п’ятачок для Свині тощо), так і планшетними ляльками (Мурахи, Блохи, Ворона та ін.). Казка просякнута грузинськими народними танцями, музикою, піснями. Навіть зовнішність деяких ляльок має притаманні грузинам риси. У постановці чимало цікавих знахідок, гумору, сюжет розвивається захопливо й динамічно, тож вона сприймається на одному диханні й цікава публіці різного віку.

Латвійський театр ляльок із Риги запропонував казку «Маленький принц» (вік: 6+). Інсценізацію добре відомої історії Антуана де Сент-Екзюпері колектив зробив за допомогою піскової анімації та з використанням театру тіней (режисер Вія Блузма, художник Аніта Знутіна-Сіве, композитор Ілзе Грунте). Грають виставу живим планом два актори: Маленького принца – Юлія Мещерякова, Пілота та мешканців усіх планет – Родіон Кузьмін-Рейзвіх. Вони також і художники, адже протягом вистави наживо створюють оформлення: малюють піском місця, куди потрапляють герої, та деяких персонажів (Удава, Лисеня, Баранця, Троянду). Хоча в окремих сценах це он-лайн малювання уповільнювало розвиток сюжету. Герої взаємодіяли з піщаними зображеннями на великому екрані і живим планом, і через камеру (що знімала стіл із піском), і як тіні за полотном. Але, здається, творці так захопилися візуальною складовою, що не виокремили з прозового твору ключові моменти історії. Є діалог Маленького принца з Пілотом, усіма мешканцями сусідніх планет – тобто повною мірою показано нудну й беззмістовну рутину життя дорослих, їхню психологію. А от мотив про стосунки між Принцом і Трояндою, а також Лисеням, яке вчило його «прирученню», зведено до мінімуму. Тож вистава «Маленький принц» Латвійського театру розповідає більше про пізнання дитиною суворого дорослого світу, ніж про вміння дружити. Тому цікава для більш свідомої дитячої аудиторії.

Київський Театр анімаційного мистецтва (Т.А.М.) зупинив свій вибір на казці-притчі Редьярда Кіплінга «Кіт, що гуляє сам по собі» (вік: 5+) та обрав ще більш новаторський підхід до втілення класики, поєднавши традиційні види мистецтва: театр ляльок, театр тіней, театр масок, драматичний театр – із сучасними мультимедійними технологіями (режисер Катерина Тушдер). «Кіт, що гуляє сам по собі» – стильна, візуально витончена й містично-ритуальна легенда про первісні стосунки між першими Чоловіком та Жінкою, їхнім Малюком, а також першими прирученими тваринами – Коровою, Конем і Собакою. У цій медитативно-сакральній оповіді лише Кіт довго не хоче втрачати свободу. Однак тепла печера, їжа та приємне товариство принадили зрештою і його (усіх героїв грають Ольга Пінаєва та Олександр Мартиненко). Це ще одна вистава про дружбу, вірність, готовність до самопожертви, а також про сім’ю та про її цінність. Унікальністю постановки є те, що більшість складових створюються безпосередньо під час показу. Незмінним є лише сюжет, невеличкі дерев’яні ляльки та стіл-платформа. А от музичний супровід народжується на очах публіки за допомогою найрізноманітніших музичних інструментів (окарини, телинки, кахона, глюкофона, калімби, укулеле, джембе, кастаньєт, шуму дощу, різних шейкерів та шумових інструментів, варгана, дзвіночків тощо), а також запису і семплювання (композитор Сергій Авдєєв). Те саме відбувається з художньою складовою (комп’ютерна анімація): в онлайн-режимі малює Альона Овраменко. Є також стаціонарна частина оформлення, над створенням якої працювала Вікторія Тєлєтьєн. А ще в постановці використано стародавні мистецтва аромотерапії та мехенді, які теж долучаються до творення унікальної атмосфери. Журі фестивалю «pUp.pet» відзначило творців вистави в номінації «Найкраще музичне оформлення».

Інсценізації маловідомих текстів

Люблянський театр ляльок (Словенія) привіз виставу «Гусак, Смерть і Тюльпан» (вік: 5+) за твором сучасного німецького письменника та ілюстратора Вольфа Ерльбруха. Торік цей автор отримав престижну літературну премію пам’яті Астрід Ліндгрен за внесок у розвиток літератури «найвищої художньої якості з гуманістичними цінностями» для дітей та підлітків. Його книжки присвячені досить складним, навіть моторошним темам, про які не всі наважуються розмовляти з дітьми. Книжку-картинку «Гусак, Смерть і Тюльпан» (2007) свого часу номіновано Німецькою літературною премією Deutscher Jugendliteraturpreis та відзначено нагородою «Золотий олівець», а через рік-два за нею створили анімаційний фільм. Вистава (режисер Фабріціо Монтечі, художник Федеріка Феррарі, композитор Мітя Врховнік Смрекар) – це лірико-філософська притча про те, як до дикої Гуски одного дня прийшла Смерть із косою в руках, але не страшна й грізна, як звикли її уявляти, а проста, звичайна – така, як усі істоти на планеті. У них зав’язалася тісна дружба, з’явилися спільні інтереси, заняття (танці, гра в шахи, схованки тощо). Вони розмовляють про життя і смерть, діляться своїми уявленнями та здогадками. Сваряться і швидко миряться – все, як у справжніх друзів. І, зрештою, коли настає час, Гуска помирає в обіймах найкращої подруги – Смерті. Але кінець цієї історії не сприймається сумно: «Таке життя», – каже Смерть наостанок, проводжаючи поглядом Гуску, що пливе річкою за обрій. «Не чекай смерті – живи!» – наголошують акторки у фіналі вистави, роздаючи глядачам листівки із зображенням тюльпана (символу життя).

Для цієї казки творці придумали лаконічне художнє оформлення: за допомогою сухих очеретяних жердин, які стирчать як на сцені, так і в залі між лавками глядачів, весь простір малої сцени умовно перетворився на озеро. На ці ж жердини акторки (Ася Кахріманович, Полонка Корес) по черзі вивішували невеликі зрізи тканин, які ставали екранами для тіньового театру. Гуску і Смерть актриси грали як живим планом, так і за допомогою плоских тростинних ляльок, створених за малюнками автора казки. Вистава «Гусак, Смерть і Тюльпан» здобула нагороду в номінації «Найкраща режисура».

Оригінальною інсценізацією маловідомого твору заявив про себе і Сербський ТЮГ із міста Новий Сад (вік: 6+), презентувавши виставу «Як було винайдено політ» (режисер Емілія Мрдакович, художник Міліка Грбич Комацек). Її літературна основа – однойменний твір болгарського поета, романіста і драматурга Маргарита Мінкова (сценарну адаптацію здійснили Емілія Мрдакович і Саша Латинович). Історію про те, як один лелека винайшов політ, розповідає на уроці геометрії дуже кумедний, балакучий і непосидючий Учитель (Саша Латинович). Актор настільки уважно й гармонійно взаємодіє з глядачами, які умовно стали його учнями в класі, що весь зал стає невід’ємною частиною вистави. За допомогою простих, на перший погляд, предметів – стола-трасформера з дошками для малювання крейдою, футбольного м’яча, газет і різних за довжиною лінійок – він в ігровій формі розповідає казкову історію винайдення польоту. А заодно знайомить із основними геометричними фігурами (чи нагадує про них). Лелеку він створює зі звичайних лінійок, а крила – з газет. І його птах, зрештою, злітає у небо, а потім навчає цьому й інших птахів.

Вистава «Як було винайдено політ» – про пошук власного «я», свого таланту-призначення, улюбленого заняття, яке приноситиме задоволення і користь собі та іншим. Її відзначено Ґран-прі фестивалю «pUp.pet» як найкращу виставу для дітей.