«Лондонські поля» (London Fields). Режисер: Метью Каллен

Сценарій: Роберта Хенлі, Мартін Аміс. Оператор: Гільєрмо Наварро. Композитор: Бенсон Тейлор. У головних ролях: Біллі Боб Торнтон, Ембер Герд, Джим Стерджесс, Тео Джеймс. США, Великобританія. 2018.

Фільм «Лондонські поля» – екранізація однойменного роману Мартіна Еміса 1989 року. Час дії стрічки залишився фактично незмінним, як і в самому романі: кінець 1980-х або ж 1990-ті. Отож автори вдаються до характерних для цього періоду настроїв і світоглядних тенденцій.

Звертаючись до декадансної естетики у її прояві в 1990-х, фільм «Лондонські поля» підхоплює й декларує усі її характерні елементи. Стрічка постулює притаманні цій естетиці настрої безнадії, розчарування, занепаду життєвих сил. Разом з тим автори звертаються також і до гіперболізації у показі красивого і потворного, чуттєвого і згубного, зіставляючи чи навіть стикаючи ці категорії у вигляді яскравих і соковитих екранних образів (чим, зрештою, не монтаж атракціонів?), й експлуатують або, точніше сказати, спекулюють на темах сексу, насилля, наркотиків.

Уся ця палітра тем і прийомів, уже достатньо вживана й вельми яскраво декларована окремими кінематографістами 1990-х, знаходить, отже, лише вторинну реакцію, запізнілий відгомін у «Лондонських полях». Таким чином тут доволі відчутний перегук із забороненим до показу в кількох країнах через наявність сцен із надмірною жорстокістю «Доберманом» (1997) Жана Кунена, фільмами Квентіна Тарантіно (зокрема «Кримінальним чтивом», 1994) та Гая Річі («Карти, гроші та два стволи, що димлять», 1998). Щоправда, ці фільми стають базовою платформою, від якої автори «Лондонських полів» намагаються відштовхнутися, створюючи фільм у 2018 році, і, певно, маючи неабиякі мистецькі амбіції. Та не можна позбутися стійкого враження, що окремі сцени, образи, а в деяких випадках і персонажі, виглядають цитатами-запозиченнями з фільмів-попередників.

Авторам усе ж не вдається досягти майстерності згаданих стрічок, як і драматизму Леоса Каракса, якого, певно, можна вважати більш-менш успішним режисером у декадансній естетиці. Історія «Лондонських полів» залишається доволі штучною, майстерно прикрашеною й розфарбованою естетською умовністю.

Оголена чуттєвість, приправлена для гостроти скандальними темами вкупі з агресивним акцентованим монтажем уже не створюють магічного враження й не зачаровують навіювальним ефектом, як то було у згаданих фільмах 1990-х. Навпаки, манера оповіді часом дратує, часом дивує своєю інфантильною незграбністю. У цих обставинах усі подразники, розраховані на вражання й максимальне чуттєве, так би мовити, роздратування глядача, здаються іноді оголеними й, отже, втрачають свою сплановану дієвість. Хоча, слід визнати, подразнювальна, химерна дія окремих образів (імовірно, свідомо закладена) вдається авторам, і по перегляді залишає моторошне підсвідоме відчуття огиди, розпачу, безвиході й жаху, як, приміром, образ сина Гая та Хоуп Клінч.

Зрештою, декадансна естетика за всієї своєї видимої простоти являє собою явище достатньо складне. Декларуючи свою пограничну природу (на межі зриву), звертаючись до естетизму й категорій прекрасного і потворного знову-таки в їх найвиразніших проявах, декадансний твір ризикує, перебуваючи на межі смаку і несмаку. Ця тонка, що існує тільки на певному рівні творчого чуття, межа, часто зраджувала навіть досвідчених митців. Початківцям же на цих умовах гри доводиться скрутно.

У фільмі звучить також тема руйнування, що набула надзвичайного розголосу в 1990-х. Саме в цьому моменті стрічка, здається, впритул наближається до «Добермана», хоча останній перенасичений сценами насильства і жорстокості, а «…поля» залишаються в площині більше естетських смакувань.

Фільм, як і стрічки-попередники, діють на підсвідомому рівні, вивільняючи інстинкти, оголюючи почуття, звертаючись до тваринної природи людини. Тож окремі образи сприймаються на якомусь інстинктивному рівні і містять більше несвідомих подразників, що й викликають комплекс яскравих вражень. Якщо «Доберман» пропонує майстерно змонтовану оповідь, зібрану з мерехтливих кадрів, якщо для фільмів Леоса Каракса, навпаки, характерний більш медитативний спосіб викладу, об’єктивне наближення до «закарбованого часу» А. Тарковського, то «Лондонські поля» не пропонують нічого нового й оригінального у поєднанні естетики творення, зображуваних образів, монтажної побудови чи навіть у незвичному синтезі усіх цих моментів. Натомість існує нетривіальна історія (заслуга радше літературного першоджерела). Молода приваблива й успішна жінка провокує власне вбивство, маніпулюючи почуттями кількох чоловіків.