Кадр з фільму "Гарне життя"

Серед фільмів, показаних під час Днів іспанського кіно, вирізнялася робота режисера Давіда Труеби «Гарне життя» («La buena vida», 1996), де він є також сценаристом.

На перший погляд, картина нічого оригінального й несподіваного не віщувала: досить банальна назва, простий сюжет і проблематика. Та незважаючи на це, у жанрі комедії цей фільм сподобався глядачам чи не найбільше. «Гарне життя» захоплює несподіваним розгортанням сюжету, особливою, незвичною формою викладу і, звичайно ж, суто іспанським світобаченням, яке дозволяє собі з іронією ставитися до дуальності людини та світу і водночас схилятися перед всевладним фатумом.

Глядач переконаний, що раз це вже комедія і головний герой хлопець-підліток, то обов’язково йтиметься про проблеми перехідного віку та ініціацію, передусім сексуальну. І, треба сказати, фільм спершу дозволяє нам тішитися власними здогадами. У Мадриді, у звичайній родині живуть тато з мамою (Хорді Бош, Віккі Пена), їхній син Трістан (Фернандо Рамальйо) та дідусь, мамин батько (Луїс Куенка). Від часу медового місяця мама мріє відвідати Париж. Однак сварки в родині, непостійні чоловікові прибутки, догляд за немічним батьком зробили з неї середньостатистичну домогосподиню без надій на краще життя. І от одного разу стається несподівана річ — чоловік запрошує її в подорож до Парижа. У Трістана ж попереду — тиждень самостійного життя (дідусь не є перешкодою у планах хлопця добре «відірватися» і нарешті стати мужчиною).

Подальші події фільму руйнують глядацькі очікування, тому основна розповідь не буде присвячена пригодам підлітка, що лишився сам удома. Стається непередбачуване — на шляху до Парижа гинуть батьки Трістана, а отже, сподіваний тиждень свободи перетворюється на вічну свободу. І тут перед хлопцем постає проблема свободи взагалі. Втрачає сенс суто дитяче прагнення стати дорослим — внаслідок фатальних подій Трістан несподівано навіть для себе дорослішає, стає самостійною людиною. Тепер мало просто довести, що ти вже не хлопчик (та й доводити немає вже кому) — потрібно знайти іншу модель самовираження, самоствердитися.

Оповідач виявляє себе досить своєрідно — фільм розпочинається надрукованою Трістаном фразою зі шкільного твору: «la buena vida» («гарне життя»). В одному з епізодів шкільна вчителька наголошує: «Пам’ятайте: так, як ви самі, про вас не зможе розповісти більше ніхто», — це підказка глядачам — зрозуміло, що протягом усього фільму герой натхненно «розповідає» історію свого життя. Далі, в процесі розгортання подій, раз у раз виринає мотив домашнього завдання, оригінального твору, що його пише Трістан. Так, в особливо складній ситуації з'являється інше означення – «mala vida» («кепське життя»), але зрештою твір завершується знову ж фразою про прекрасне життя. Отже, фільм є розповіддю героя про пережиті ним події. Важливо, що, пройшовши через усі випробування, Трістан знову пише: «гарне життя» — це свідчить про відновлення внутрішньої рівноваги, самовіднайдення. Події не випадково описуються у шкільному творі, оповідаються Трістаном. Віднайдений у такий спосіб час, мистецьки переосмислений, стає новою реальністю. Хоч і неможливо вже повернути рідних та їхню любов, хлопець знає, як можна жити. Несподівано для глядачів герой виявився творчою особистістю, серед його уподобань — театр, він друкує власну книгу і мріє стати письменником, тому природними є ремінісценсії про Мольєра і мрія потрапити в Париж — столицю мистецтва. У фільмі послідовно виявляється Трістанова дитяча точка зору: в іронічному змалюванні життя сім’ї, любовному зображенні батьків і сімейних таємниць, прагненні стати дорослим. Без імен, по-дитячому, подано найближче оточення, для Трістана вони просто мама і тато, дідусь. Доросле життя, зокрема родинні стосунки, багато в чому є для героя незрозумілими. Методами очуднення підважуються традиційні точки зору, оголюється облудність подвійних стандартів суспільства.

Назва фільму не передбачає лише пригоди підлітка, певною мірою вона універсальна й охоплює життя в усіх його проявах. Так, життя неможливе без смерті (у фільмі не бракує трагічних подій), Трістанові пошуки любові проходять через розчарування і, зрештою, закінчуються щасливо, моторошні події перемежаються зі світлими й радісними. Іспанцям притаманно сприймати любов, життя і смерть як даність: фотографію покійної дружини дідусь привозить із собою у місто і зберігає її між сторінками журналу «Плейбой». Із цим фото в руках старий велично відходить у кращий світ. В іншому епізоді дідусь без гидливості розповідає, що виконав останню волю дружини — перепоховав її таємно на подвір’ї власної садиби після офіційного поховання на цвинтарі. Як і саме життя, людські істоти є дуальними, і було б необачно трактувати їх однобоко. Пересвідчуємося в цьому, коли повія Міранда (Ісабель Отеро) виявляється доброю і романтичною дівчиною, тато Трістана не видається таким уже й безгрішним. Автор фільму іронізує ще й над фанатичним ставленням до релігії, офіційними законами, його ущипливість не оминає й сучасного кінопрокату в Мадриді: у напівпорожньому залі кінотеатру Лусія, кузина Трістана (Лусія Хіменес), з гримасою невдоволення натхненно трощить поп-корн. Глядач на екрані бачить своє власне розташування у просторі. Тому, коли лунає телефонний дзвінок, важко визначити, звідки він: з екрана чи із зали. Виявляється — з екрана. «Передай від мене вітання», — просить Лусія порушника тиші.

У фільмі також неможливо не помітити характерного для іспанців потягу до всього незвичайного, віри в наперед визначену долю кожної людини: розповідь герой починає з власного перебування в утробі матері і веде її від народження й до п’ятнадцятирічного віку. Крізь канву картини проходить мамина ідея відвідання Парижа. Звукові й візуальні деталі сюжету змушують глядача бути уважним — згодом вони виринають і надають особливого забарвлення подіям. Зрештою у фінальних сценах бачимо щасливий сон Трістана, де є живі батьки й омріяний Париж. Тут втілюються всі найсміливіші прагнення героя: він нарешті побачив Париж, щасливих батьків і здійснилося бажання близьких стосунків із Лусією. Слід зазначити, що саме завдяки майстерній операторській роботі стало можливим втілення авторської ідеї. Завдання камери полягало не лише у фіксуванні подій, велику увагу приділено пошукові цікавих ракурсів, акцентації деталей, настроїв. Крупний план облич героїв, насичені тони, чітка композиція — все працює на створення потрібного ефекту.

Таким чином, комедія «Гарне життя» стала твором у творі, фільмом, у якому органічно уживаються два різні автори. П’ятнадцятирічний підліток Трістан, який пише книгу про своє життя. І дорослий іспанський режисер, який на чолі знімальної групи засобами кіно майстерно екранізує «Гарне життя» Трістана. Картина вийшла справді самобутньою й успішно не справджує очікувань глядача, а, навпаки, інтригує його та заохочує до активного перегляду завдяки специфічності наратора, незвичній формі оповіді, іронічності відтворення життя.