"Тигр, що крадеться, Дракон, що ховається"

Більшість міжнародних кінофестивалів останніх років не проходили без участі (і часто дуже успішної) східних фільмів. Чи можна говорити, що Європа знудилася не тільки від Голлівуда, а й від свого власного авторського кіно? Мабуть, ні, а популярність східної кінопродукції можна пояснити, по-перше, тим, що вона, відсилаючи глядача до азіатських традицій, культури та філософії, вносить нову для європейця естетику та відмінне бачення світу, і, по-друге, тим, що східне кіно стає все більш пристосованим до західного способу мислення і тому зрозумілішим (східні режисери беруть собі на озброєння прийоми та художні вирішення, що вже стали класичними в західному кіновиробництві, і поєднують їх зі здобутками власної культури).

Саме ці протилежні тенденції — до повернення традиційності і водночас орієнтування також і на західного глядача — можна було помітити, переглядаючи фільми фестивалю сучасного китайського кіно, що відбувався 22 — 23 вересня в Будинку кіно. Було представлено чотири фільми останніх років: «Гуаша»/ «Gua Sha» (2001, реж. Чжен Ксяолон, у головній ролі — Тоні Люн Чіувай), «Тигр, що крадеться, Дракон, що ховається»/ «Crouching Tiger, Hidden Dragon» (2000, реж. Ан Лі, в ролях: Чоу Юньфат, Мішель Єо, Чжан Зії; виробництво КНР — Гонконґ — Тайвань — США), «Мої батько та мати»/ «The Road Home» (1999, реж. Чжан Імоу, в головній ролі — Чжан Зії), «Одне зітхання»/«A Sigh» (2000, реж. Фен Ксяоґан).

Драму людей, що змушені жити на стику двох культур, показано у картині «Гуаша». Китайська родина, живучи в Америці, намагається зберегти свої традиції хоча б у сімейному колі, але й це виявляється недосяжним. Американська соціальна служба захисту дітей, помітивши шрами на спині дитини, забирає її від батьків і подає до суду скаргу на них за садистичне поводження з дітьми. Пояснити цим людям, що то просто наслідки лікування за традиційною системою «Гуаша», яка абсолютно безболісна, неможливо, аж поки один з американців не випробує це лікування на своїй шкурі. У відчаї родина хоче повернутися на батьківщину, певна, що «доки ми живемо в цій країні, ми будемо сліпі й глухі», але залишається в Штатах, бо діями людей сьогодні керують не бажання, а бізнес (що вже є абсолютно американською цінністю). Знецінення інституту сім’ї ми бачимо й у фільмі «Одне зітхання». Класичний любовний трикутник доводить трохи не до божевілля всіх трьох (дружину, чоловіка і його коханку).

На стику двох часів перебувають герої фільму «Мої батько та мати». Це історія про те, як сучасний бізнесмен Люо Юшенг повертається додому в Північно-Китайську провінцію, щоб поховати батька, що був єдиним викладачем тут протягом сорока років. Мати наполягає на тому, щоб тіло померлого несли на цвинтар на руках, а не везли машиною, — так душа запам’ятає дорогу додому, також мати збирається ткати покривало власноруч. Син намагається переконати матір, що, може, це не так і важливо: везти чи нести, купити чи ткати. Але матір розповідає історію свого знайомства з чоловіком, і син розуміє те, що почуває мати, починає розуміти це і глядач картини. Традиція постає перед ним не тільки як необхідний ритуал, а й як внутрішній обов’язок. Духу стрічки відповідають гірські краєвиди, які ще майже не встигли зазнати руйнівного наступу цивілізації, людина тут живе не на природі, а в ній, її життя підпорядковане зміні пір року та погоді. Фільм, сповнений тихої мелодійності та гармонії, був високо оцінений на двох фестивалях: отримав Гран-прі «Срібний ведмідь» на «Берлінале» (2000) та приз на кінофестивалі в Санденсі (2001). Чжан Імоу — один із найбільш знаних сьогодні режисерів на європейських кінофестивалях, його фільм «Жодного втрачати не можна»/ «Not one less» (1999) отримав «Золотого лева» на кінофестивалі у Венеції (2000), не пройшов непоміченим і його останній фільм «Герой»/ «Hero» (2002), який викликав протилежні відгуки в пресі — одні вважають його найбільшим успіхом режисера, інші звинувачують його у порожній декоративності та запобіганні перед Заходом. Але чого не віднімеш у цього фільму, то це мальовничості кадрів та гарної проробленості масових сцен.

Не менш протилежні відгуки були на фільм «Тигр, що крадеться, Дракон, що ховається» — володаря чотирьох «Оскарів», зокрема, у номінації «Найкращий іншомовний фільм». Чудова притча про любов та силу, як на мене, зовсім недоречно названа бойовиком. Фільм подібний до довершено виписаного ієрогліфа, який можна прочитати тільки самому і, якщо навіть не зрозуміти, то хоча б подивуватися його красі, тому немає жодного сенсу переказувати сюжет фільму. Над сценами бою в картині працював хореограф У Пін, відомий за роботою у «Матриці».

Паломництво східного кіно на Захід відбувається все інтенсивніше, але не хотілося б, щоб воно при цьому втрачало свою традиційність, орієнтуючись на смаки західної публіки. Інакше воно стане подібне до тих, що купують свої усмішки на Сході, а продають на Заході, а від цього не виграють ні самі фільми, ні ми – їхні глядачі.