До міста над морем я приїхала, щоб написати про нові фільми одеських кінорежисерів. Влаштувалася в готелі «Куряж», який став притулком для всіх, хто знімав фільми в Одесі. І дива почалися з перших же кроків: я оселилася в номері разом із Маргаритою Тереховою, яка щойно знялася в картині «Та, що біжить по хвилях» і прибула сюди на кінопробу. А в коридорі готелю миготіли знайомі з фільмів обличчя – сезон у розпалі, і пів­денне сонечко скликало кінематографістів із Ленінграда, Білорусії, Москви. Було людно, весело, святково.

Біля одних дверей я зупинилася, бо почула пісню з популярного в ті часи фільму «Вертикаль». Лунав голос Володимира Висоцького, але не в запису, а живий. «Заходьте!» – широко розчи­нилися двері. А там людей! Хто сидів просто долі по-турецькому, хто притулився на підвіконні, інші стояли. А на ліжку з гітарою напівлежав Володимир Висоцький і співав.

Хтось підхопився зі стільця і запропонував мені сісти; більше я не сприймала нічого, крім обличчя Висоцького і його голосу, який заполонив усіх присутніх. Одна пісня змінювала іншу, кожна з них була не схожа на попередню: одна весела, інша сумна, ще одна – відчайдушна. Але не можна було відірватися від його обличчя; голос магнетизував, темперамент передавався, як по хвилях. Диво таланту заво­рожувало, підносило, співак кидав слухачів з одного стану в інший, передаючи їм темперамент і сили.

Я й незчулася, як пробігло кілька годин. Висоцький різко відкинув гітару, піднявся – і гості почали розходитися.

…Минули роки, в 1990-х мене покликав до Одеси «Золотий Дюк». Фестиваль мав популяризувати фільми, адресовані найширшому глядачеві, але створені на високому художньому рівні. До складу журі входили кінорежисери Кіра Муратова, Олег Фіалко, акторка Лідія Федосєєва-Шукшина, письменник Аркадій Вайнер, кінокритик Валерій Кічін, сатирик Юхим Смолін, а очолював – продюсер Ігор Толстунов. Вони мали доскіпливо й принципово обрати найкращу з 13 конкурсних робіт. На кінофорумі працював і Глядацький центр любителів кіно, і глядацьке журі, яке брало участь у конкурсному показі «Панорама», присуджувало свої призи. Вони вручили Ґран-прі французькій стрічці «Танго», а приз глядацьких симпатій одержав фільм «Викуп» (Україна, режисер Валерій Балкашинов, продюсер Ігор Матвєєв).

Команда-організатор «Золотого Дюка» була в основному московська. І мені зрозуміла образа одеських кінематографістів, які все робили для відродження фестивалю, але їх відсунули на другий план. А вони ж довели святкуванням 75-річчя Одеської кіностудії і кінофестивалем з цієї нагоди, що вміють працювати самовіддано і винахідливо. Тому годилося б об’єднати спільні зусилля, аби гідно зустріти 100-річчя кіно, без інтриг і образ. Тоді й «Золотий Дюк» процвітав би, став і престижним, і авторитетним, бо в Одесі для цього є і клімат, і море, а головне – талановиті люди. Та й саме місто є колискою українського кіно. Та не так сталося, як гадалося.

Втім, повернімося в 1970-ті. Художній фільм – це результат творчої співдружності колективу однодумців. Важливо, що на Одеській кіностудії тоді працювали цікаві талановиті й працелюбні митці. Плануючи сценарії, було заведено враховувати можливості й уподобання кожного з режисерів. Підвищився рівень картин. На студії панувала робоча атмосфера, гаряче обговорювали матеріал на всіх його стадіях. Багато цікавого пропонувалося дітям: Кіра Муратова працювала над екранізацією твору В. Короленка «Діти підземелля», Наталя Збандут збиралася робити «Казки старого чарівника» за мотивами казки Шарля Перро, а Володимир Аленіков – музичну фантастину кінокомедію зі шкільного життя «Пригоди Петрова та Васєчкіна. Звичайні та незвичайні». Вони прагнули показати світ дитинства в усій складності й багатогранності, щоби допомогти маленьким глядачам стати справжніми громадянами своєї Вітчизни, виховати любов до рідної землі, почуття краси, добра і справедливості. Тему моральних пошуків у стрічках для дітей і юнацтва вдало розкрито в кінороботах «Час для роздуму» Сергія Ашкіназі, «Просто жах» Олександра Полинникова, «Чотири-нуль на користь Тетянки» Радомира Василевського, «Чаклуни» Костянтина Бромберга, «Весільний дарунок» Ролана Бикова, Ресо Есадзе та Олександра Ігішева.

Мені вдалося побувати на кінопробах стрічки «Двоє під однією парасолькою» режисера Георгія Юнгвальда-Хількевича, що розповідала про життя циркових артистів, їхню дружбу, кохання, моральні цінності людей, які працюють на арені. Режисер аналізує, досліджує внутрішній світ головного героя Дана, який мав усе для щасливої долі – здібності, умови, творче мислення, але забажав жити спокійно, без творчого пошуку й напруги, – і став посередністю. Та нарешті він зустрів дівчину, яка каже, що вона чарівниця і вміє виконати бажання героя. Головна тема цього фільму – осягнення себе самого, власних можливостей, прагнення до активного змістовного життя. Головні ролі виконали Івар Калниньш, Іннокентій Смоктуновський та Олена Сафонова. В драматургії фільму велике значення мала музика Ісаака Шварца.

Приїхавши тоді до Одеси, я зустрілася з легендарним директором кіностудії, кандидатом філософських наук Геннадієм Пантелійовичем Збандутом, який мав на студії величезний авторитет. Він прийняв мене люб’язно, розпитав, про кого маю писати. Я назвала кілька прізвищ, що їх мені запропонував головний редактор: Георгій Юнгвальд-Хількевич, Петро Тодоровський та на мій розсуд. Уважно подивившись, він запитав: «Які фільми Одеської кіностудії вам сподобалися?». Я відповіла: «Вертикаль», «Короткі зустрічі», «Повість про перше кохання»… Через кілька років я знову зустрілася з Геннадієм Пантелійовичем, і він дав мені інтерв’ю. Ось декілька фрагментів із нього.

За цей період – 1970-ті роки – в діяльності Одеської кіностудії чітко визначилося кілька основних тематичних напрямків. Це і політична тематика, і військово-патріотичні фільми, і картини, що розкривають тему творчої праці. Як і в минулі роки, в роботі студії важливе місце посідають кінотвори для дітей та юнацтва: «Тигри на льоду» Валентина Козачкова за участю Альберта Осипова, «Увімкніть північне сяйво» Радомира Василевського, «Вершники» Вадима Костроменка, «Про Вітю, про Машу і морську піхоту» Михайла Пташука, «Капітан Немо» за Жуль Верном Василя Левіна, «Хлоп’ята їхали на фронт» Валентина Козачкова, «Хліб дитинства мого» Ярослава Лупія.

Величезна кількість нагород фестивалів (від Києва, Москви, Харкова, Ташкента, Братислави, Італії, Франції), як і Державна премія СРСР (1981) трисерійному телефільму Костянтина Бромберга «Пригоди Електроніка».

Одеська кіностудія стала стартовим майданчиком для творчої молоді з усієї країни. Перші кроки на студії робили Василь Левін, Всеволод Воронін, Генріх Габай, Євген Ташков, Віктор Жилін, Вадим Костроменко, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер, Петро Тодоровський, Кіра Муратова. А такі фільми, як: «Весна на Зарічній вулиці», «Повість про перше кохання», «Сповідь», «Приходьте завтра», «Вірність», «Короткі зустрічі», «Іду своїм курсом» та інші увійшли в золотий фонд українського кіно.

А на зміну приходили молоді митці з Київського державного театрального інституту ім. І. К. Карпенка-Карого: Вілен Новак («Дика любов», «Принцеса на бобах»), Наталя Мотузко («Диво в краю забуття», «Голос трави», де за краще виконання жіночої ролі отримали приз на фестивалі «Сузір’я» Раїса Недашківська та Ольга Сумська), Микола Сєднєв («Прокинутися в Шанхаї» і «Вишивальниця у сутінках»), але їм випали ті часи, коли перестали фінансувати кіно, і Микола Сєднєв на сходах Будинку кіно привернув увагу до цієї проблеми безстроковим голодуванням.

З перших кроків на Одеській кіностудії для дитячої та юнацької аудиторії, починаючи від 1920-х років і до 1990 року, знімали успішне кіно. Ось, що написав режисер Вадим Костроменко, який з 1996 р. був директором музею кіно в Одесі: «За період післявоєнного відродження студії і до розпаду Союзу на Одеській кіностудії було створено 60 (!) фільмів для дітей. А з 1990 року і по сьогодні (2011), коли пишуться ці рядки, на студії не знято жодного (!) фільму для юних глядачів».

…Емблемою Одеської кіностудії є вітрильник, що на всіх парусах мчить назустріч невідомому. Сьогодні Одеська кіностудія опинилася в глибокій кризі. Але цю бригантину називають «Вітрильником щастя», тож не згасає надія, що студія, як птиця Фенікс, воскресне з попелу й відродиться.