Ні, йдеться не про авангардну постановку, перформенс чи документальний театр. Йдеться про постановку комедії Шекспіра «Дванадцята ніч, або Як собі хочете», в якій на якийсь час усі трішечки божеволіють і світ розсипається, але зрештою все знову стає на свої місця. Незвичною цю виставу робить те, що вона розіграна ветеранами та волонтерами АТО в рамках проєкту «W» Veterans, Volunteers and William. Колектив однодумців зібрався для того, щоб зіграти комедію Шекспіра в оригіналі. Ні відсутність акторської майстерності, ні відсутність знання англійської, ні будь-які інші перешкоди не змогли зупинити цих бійців за духом, які протягом року працювали над тим, щоб довести собі й усім, що неможливого не буває.

Один з найглибших наслідків участі в театрі військових дій (як будь-якого перебування в радикальній ситуації) – це те, що людина, в цьому випадку ветеран війни, залишається в тій, афективно значно інтенсивнішій реальності і не може сприймати повсякденність мирного життя так, як раніше. Повсякденне життя перестає бути справжнім. Чи погано це? Лише за обставин, якщо на цьому людина й зупиняється. А що, коли піти далі? Якщо прийняти цю несправжність за відправну точку для того, щоб побачити звичну і тепер уже незворотно відчужену реальність під іншим ракурсом. Якщо не намагатись повернутися назад, бо назад шляху немає, і не застигнути в постійному прокручуванні досвіду війни, а сприйняти цей досвід як запрошення розширити межі власної реальності. Розширити межі можливого.

Саме це й продемонстрували ветерани АТО, які на дві години стали героями примхливого світу Єлизаветинського двору, сфокусованого через комічну лінзу Шекспіра. І як у справжньому шекспірівському театрі, якому ще невідома невидима четверта стіна буржуазного реалізму, з його глядачем-вуайєром, що припав до замкової щілини і підглядає приватні таємниці, вистава почалась з представлення виконавців перед тим, як вони перевтілились у свої ролі.

Сферичний амфітеатр на другому поверсі конструктивістської будівлі був заповнений глядачами. На сцені – чотирнадцять осіб, чоловіків і жінок, які пройшли війну як бійці чи волонтери (за винятком однієї учасниці, волонтерки вже цього проекту): парамілітарний одяг, військова виструнченість. Почергово вони виходять з групи вперед і називають своє ім’я, свій позивний, свою військову частину. Вони говорять про свій досвід там, на війні, і про те, чому вони тут, на сцені. «Я хочу показати, що нічого неможливого немає». «Я з Криму. Крим – це Україна». «Я хочу говорити англійською». «Я не знаю чому. Я прийшов на кастинг і тепер тут». «На війні я пізнав страх. Страх не за своє життя, а за те, що від моєї пильності, коли я стою на варті, залежить життя моїх побратимів». «І подолати свій страх сцени». Що важче подолати – страх смерті чи страх сцени? Страх за життя, чи страх перед життям, розіграним так, що воно сміється над своїм безумством? Розкрити і визнати це безумство в собі. Застигнути в героїчно-драматичному моменті з пафосною музикою і надувним дельфіном між ногами; побути хмарою, конем, амуром, станцювати танець закоханого Мальволіо. Світ божевільний? То чому б на якийсь час усім не збожеволіти від кохання? «Перемагає хай любов, а не війна» – так колектив переклав знаменитий антивоєнний лозунг контркультури 60-х років минулого століття «Make love not war», зробивши його своїм.

Настав час познайомити читачів із колективом безумців – це слово звучало найчастіше в промовах. Режисер Олексій Гнатковський, «crazy director», навіть надрукував цей самодіагноз собі на футболці (на спині), демонструючи його глядачам під час обіймів з акторами після вистави. Ідея реабілітації через театр зібрала групу таких же одержимих однодумців. Це куратор проекту Сергій Дмитрієв, військовий капелан, громадський діяч, голова правління «Eleos-Ukraine»; керівник проекту – Ігор Касьян, ветеран АТО, співзасновник і керівник школи з англійської мови «ЕАР»; консультант з мови Шекспіра, викладачка англійської мови Світлана Яворська; художник костюмів Марія Крутоголова; автор музичної концепції Олександр Кришталь; художній керівник Ростислав Держипільський, директор-художній керівник Івано-Франківського Національного театру ім. Івана Франка. І, звичайно, актори. Показово, що в програмці звичне зіставлення дійових осіб і виконавців доповнюється ще одним виміром, химерними бойовим позивними, що йдуть у лапках після прізвищ виконавців: Орсініо – Сергій Вікарчук-Євпаторійський, «Євпаторія»; Цезаріо – Катерина Головченко, «Джейн»; Олівія – Юлія Сосновська, «Птіца»; Марії – Вікторія Каталічук, «Сомік», Лариса Микитьон, «Мік»; Сер Тобі – Дмитро Мірошниченко, «Цунамі»; Сер Ендрю – Володимир Бойправ, «Варвар»; Мальволіо – Євген Ярило. «Ярило»; Блазень – Арсеній Приліпка, «замОк»; Фабіан – Євген Міщенко, «Смайл»; Себастіан – Сергій Кутенков, «Замполіт»; Антоніо – Іван Щипайло, «Псих»; Капітан – Євген Слезенок, «Париж»; Шекспір – Андрій Ільченко, «Ведмідь». Війна не лише руйнує, вона творить іншу ідентичність, яка стає поруч, – і вже не зрозуміло, яка з них більш справжня.

Зіставлення реальності війни і реальності вистави – те, що робить цю постановку унікальною. Воно відчувається постійно, бо усвідомлення, що перед тобою ветерани і волонтери, які на твоїх очах долають ще один рубіж, які в твоїй присутності утверджують можливість неможливого, не покидає протягом усієї вистави, попри її енергетичну насиченість і справді дивовижний, враховуючи відсутність професійного досвіду, акторський вишкіл трупи. У якийсь момент дія вистави відходить на периферію, а по центру виникають документальні фото з того, другого театру, спроектовані на біле полотно задника. Серед облич бійців і Сенцов, який досі перебуває за ґратами. Ми переходимо від однієї реальності до іншої, не втрачаючи жодної з них, не протиставляючи їх як справжнє і вигадане, а зіставляючи між собою і розкриваючи їхню сутнісну множинність.

Сергій Дмитрієв, військовий капелан, який став натхненником усього проекту, у своєму виступі після вистави серед іншого підказав нам усім, як цю іншу реальність, знайому нам лише опосередковано, інтегрувати у своє життя, адже це робота з обох боків: «Коли проходить ветеран – не опускати очі, а тихо сказати: “Спасибі за службу”». Після вистави ми можемо додати: «Спасибі за гру». Спасибі за те, що не відступили, що побороли себе, що не злякались неможливого і пройшли до кінця. Це приклад не лише для інших ветеранів, це приклад для всіх нас. Від театру воєнних дій до театру Шекспіра – шлях, який розкриває те, що означає бути людиною. Ту плинність і мінливість людського буття, те його постійне перевтілення, яке стає невидимим за рутиною звичної повсякденної реальності. І головне, воно дає можливість зародитись і утвердитись думці, що для того, аби змінити світ, насамперед маємо усвідомити, що ми, людство, самі собі його створюємо.