З роками Чорнобильська катастрофа 1986 року трансформувалась у пам’яті українців на щось суто обрядово-поминальне. 26 квітня Президент України кудись там під’їжджає, іноді навіть у Зону, щось і з кимось говорить, кладе квіти до пам’ятника загиблим пожежникам… І все, до наступної річниці.

Англо-американський мінісеріал «Чорнобиль» (телеканал HBO і британська телемережа SKY), показаний телеканалом «1+1» (а до того його побачили в Інтернеті, без найменших перешкод), здавалось би, мусив спокійно вписатись в от сю медитативно-меморіальну традицію сприйняття однієї з найбільших катастроф у світовій історії. А справив враження новітнього вибуху – на Чорнобильській АЕС знову «рвонуло», хоча й символічно. Чому і чи входило щось подібне у наміри тих, хто створював серіал?

На перший погляд, наміри були куди скромнішими. Інакше навіщо запросили шведського музиканта, кліпмейкера і режисера Бу Йохана Ренка, відомого участю у творенні, скажімо, «Ходячих мертвих»? Щоби перевести реальну історію в площину цілком конкретних жанрових установок, які передбачають певні дистанційні забавки з часом і простором – так, ніби. Та й запрошення сценариста Крейга Мазіна («Дуже страшне кіно» та ін.) теж не свідчило на користь якихось серйозних планів.

І що ж у підсумку? «Ми, – заявив сценарист Мазін, – хотіли показати, що все це відбувається в Україні, яка натерпілась вторгнень із Заходу, геноциду зі Сходу і, якщо виключити останню війну в Донбасі і окупацію Криму, Чорнобиль був останнім злочином СРСР проти України». Сказано прямо й одверто, і власне, фільм саме про це: тогочасна держава, СРСР, остаточно випрозорила свою сутність, свою небезпечність для подальшого існування України й українців. Процес усвідомлення цього і стартував у квітні 1986-го, багато в чому такому усвідомленню сприяли і фільми українських кінематографістів, зняті в Чорнобилі і про Чорнобиль.

Скінчилось постанням нової Української держави, яка б, здавалося, мусила той досвід «загнати» в усі пори загальнонаціональної й особистісної пам’яті. Одначе ж ми знаємо, ми бачимо: нічого подібного не трапилося, значною мірою ми продовжуємо жити не просто серед уламків СРСР, а й серед людей, які прагнуть з тих уламків знову склеїти нову клітку, хай навіть і «правильно» розфарбовану.

Можливо, ключові для розуміння фільму епізоди, пов’язані з подвигом трьох працівників АЕС: ризикуючи життям, вони відкрили доступ до величезних резервуарів води, що розміщувалися під четвертим енергоблоком. На той момент близько двохсот тонн ядерного матеріалу зі зруйнованого реактора могли дістатись води – і тоді б утворився вибух й відтак – вибухова хвиля, яка знищила б всю Україну, Білорусію, Польщу, Прибалтику, кілька областей Росії… Такою була ситуація, такими були смертельні ризики.

Вони пішли туди, під реактор, – Борис Баранов, Олексій Ананенко, Валерій Безпалов. Пішли і дивом повернулись, зробивши те, що унеможливило вибух і смерть мільйонів людей. Одначе, дивлячись цей епізод, не можеш не здригнутись: мене, моєї родини, всієї України й низки інших країн сьогодні могло б не бути. Уже 33 роки чи в небутті, чи десь на небесах, коли б протовпились крізь звичну для радянських часів чергу…

Це фільм американців та англійців, вкупі з режисером-шведом нам про це нагадав. А тепер спробуймо повернутись в рубіжні, кінець 1980-х – початок 1990-х, роки. Ми що ж, цього не розуміли тоді? Що залишатись в СРСР – це смерті подібно, це погибеллю і є, причому вже добровільною. Про це говорили нам українські фільми про катастрофу – катастрофу не тільки на Атомній станції, а й у суспільному і державному житті в цілому. «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» Володимира Шевченка, «Мі-кро-фон!» Георгія Шкляревського, «Поріг» та інші кінострічки з Чорнобильського циклу Ролана Сергієнка, «Розпад» (перша ігрова стрічка на цьому матеріалі) Михайла Бєлікова… Тоді ми це знали, але з роками було зроблено чимало, аби ми це забули. І от тепер…

Тільки тепер, уже після фільму Ренка, указом Президента присвоєно звання Героя України тим самим трьом героям (вони усі, на щастя, вижили в атомному пеклі, хоча Борис Баранов уже відійшов, 2005-го, у кращі світи).

Так-от, постає просте запитання: чому зарубіжний мінісеріал «Чорнобиль» сколихнув нас? Не тільки нас, а й всенький світ, але нас мусить передовсім цікавити власна історія і власні реакції на світ. Ми ж це все ніби знаємо і пам’ятаємо…

Знаємо, пам’ятаємо, але от біда – у нашому суспільному досвіді це знання відсутнє. Бо ж фільм про те, що обман, лжа тотально руйнують державу і саме суспільство. Руйнують згори, але руйнують і знизу, це зустрічні потоки. Так було в Радянському Союзі, так є, на превеликий жаль, у суверенній Україні. Навіть тій, що останні п’ять літ почимчикувала через пустелю куди подалі від імперської Росії (не дивно, до речі, що чимало росіян образились на творців телесеріалу за нібито спотворену картину радянського життя, а вона ж про роки «Перестройки», коли верхи кремлівські вирішили щось поміняти в тому самому житті).

Ось, до прикладу, епізод, коли мешканці Прип’яті вночі виходять, з дітьми в колясках, помилуватись на красиву картинку палаючого енергоблоку. Хіба не так нині ми спостерігаємо, тільки по телевізору чи Інтернету, як «красиво» вибухають снаряди на військових складах? І всі ж знають, чому той фейєрверк відбувається – злодюги маскувальні заходи проводять, але ми лишаємось у ролі спостерігачів.

Або установка на всепереможність і правильність панівних ідеологічних постулатів. Горить АЕС, от-от може статись заледве не вселенська катастрофа – одначе ж «бути такого в СРСР не може», оскільки всі біди давно прописані по відомству «тлєтворного Запада». От ся завіса ідеології, яка замінює релігію, – це не пішло з нашого життя. Як і лжа носіїв ідеології. Ну, не може не знати і не розуміти який-небудь Медведчук, що він хоче розвернути країну в прірву – одначе ж, дивлячись у камеру, він стверджує протилежне: він рятує нас, українців, разом з очільниками Росії, держави, яка окупувала частину нашої території. До такої лжі ні Сталін з Гітлером, ні Хрущов чи Брежнєв не додумувались…

І – зневага до науки і людей науки. Ні, здавалось би в СРСР було не так, наука розвивалась, передовсім та, що працювала на військовий комплекс. Тільки ж яка недовіра! Не випадково центральним персонажем фільму є академік Валерій Легасов (Джаред Гарріс) – учений, завдяки якому наслідки катастрофи було все ж мінімізовано, людина, чия совість боліла і хворіла від знаного і баченого (нагадаю, на другу річницю аварії на ЧАЕС він наклав на себе руки). Промовистий епізод, у якому білоруський фізик Уляна Хомюк (Емілі Вотсон, персонаж вигаданий, щоправда, однак правдивий по суті) повідомляє академіку те, чого він не знав: під четвертим енергоблоком величезна кількість води. Легасов не знав, оскільки мав на руках документи, які давали іншу картину – води там небагато. Інформацію роздроблювали, засекречували – так, щоби пазл не складався, щоб одна людина не могла отримати цілісну картину. Чим це могло закінчитися – не варто повторювати.

Як ставляться до науки нині в Україні? Як до інституції «вочевидь необов’язкової» (особливо це стосується гуманітарних наук). Як до чогось набридливого, такого, що пропонує якісь нові моделі суспільства – в той час, коли «верхам» і так добре.

А суди, судова система за СРСР (і про це у фільмі Ренка). Вона донині продовжує лишатися цілком залежною від «високого начальства», попри всі заяви і навіть реформи (імітаційні, на жаль).

І так далі – фільм про події 1986 року тому й будить нас, що говорить: біда на порозі, велика біда! Бо ні Україна, ні навколишній світ, за великим рахунком, не зазнали радикальних змін. А ми – ми вийшли з тієї самої імперської шинелі, яку продовжуємо лишати в своєму гардеробі: час від часу латаючи її, здмухуючи нафталін.

Українське кіно сьогодні повертає виробничо-економічні показники. Знято чудові фільми, з’явились нові талановиті режисери, сценаристи, актори… От тільки немає поки що фільму, який би викликав у суспільстві резонанс, хоча б у чомусь співмірний з чужоземним «Чорнобилем».

Серед найновіших стрічок – резонансний ресурс мав фільм «Вулкан» Романа Бондарчука, який цьогоріч отримав Шевченківську премію. Молодий режисер продовжив своє дослідження українського півдня, сього окремішнього Космосу, який так нагадує Хаос. Це Україна, де людині ні на що й ні на кого спертися, окрім як на землю, що під ногами, і повітря, яке огортає твоє тіло складним візерунком. Решта – це тільки марево…

Картина, попри високу національну премію і нагороди міжнародних кінофестивалів, була не надто поміченою нашою кіноаудиторією. І, може, не тому, що мова автора виявилась заскладною для публіки. Радше сам життєвий матеріал виявився дещо розрідженим, не «спакованим» у конкретніші хронотопні утворення. Герой фільму випав у цей часопростір, гублячи себе і не знаходячи навзамін чогось фундаментального…

Словом, є певні уроки американсько-британського «Чорнобиля». Не тільки кінематографісти, а й усе українське суспільство в цілому не прагнуть чесного й стереоскопічного пізнання реалій. Ми реагуємо спонтанно, розраховуючи на результативність революційних потрясінь і вибухів. А належить діяти і пізнавати себе тихіше, спокійніше – але зате системніше. Чомусь я думаю, що хтось із молодих наших кінематографістів урок «Чорнобиля» засвоїть і ми побачимо нове, для нас принаймні, кіно.

Від редакції: Про популярність серіалу «Чорнобиль» свідчить той факт, що атомна станція у Литві (аналогічна Чорнобильській), де знімався серіал, стала місцем паломництва туристів: екскурсії розписано на півроку наперед.