Рома – це зовсім не Рим, як хибно видається з самого початку. Рома – це скорочена назва району одного з найбільших міст світу, мегаполісу Мехіко, столиці Мексики. Точніше, район називається Colonia Roma, або скорочено La Roma. Алюзії, які дає назва фільму, здаються невипадковими. Рим – велике, старе європейське місто, задане назвою фільму, постійно присутнє на підсвідомому рівні уваги. Всі ці моменти важливі для розуміння фільму Альфонсо Куарона. У ньому події відбуваються фактично в одному районі, очевидно, рідному й дорогому для автора. Він, як режисер, сценарист, оператор і продюсер, максимально точно фіксує своє бачення цього місця і, зрештою, незважаючи на тотальне авторство (а, можливо, завдяки йому), фільм вийшов тонкий, чуттєвий, емоційний, глибокий… і відвертий.

Великий професійний успіх стрічки підтверджують численні нагороди. Серед найбільших: «Золотий лев» Венеційського МКФ, премія Спільноти кінокритиків Нью-Йорка за кращий фільм, режисуру та операторську роботу, «Золотий глобус» за кращий фільм, режисуру та сценарій, премія BAFTA за найкращий неангломовний фільм, режисуру та операторську роботу, «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою, найкращі режисерську та операторську роботи. Отже, це помітна подія.

Чорно-білим стриманим візуальним стилем автор звертається до екранної естетики 1970-х, часу, відтвореного в стрічці. Цей час обрано не випадково. Масштабні історичні події стають побутовою, та не ординарною, декорацією до розгортання дії фільму, де доля героїв цікавить глядачів, зрозуміло, більше, ніж та декорація. Та все ж 1971 рік запам’ятався жителям Мексики під знаком «Різанини Тіла Христового» (ісп. Matanza del Jueves de Corpus), відомого і як «Яструбине заворушення», назване так через участь групи солдатів елітної мексиканської армії «яструбів» у придушенні виступу. 10 червня 1971 року, в день фестивалю Свята Тіла і Крові Христових, під час війни у Мексиці, відбулося масове вбивство студентів-демонстрантів у Мехіко (близько 120 протестувальників). Та крові у фільмі фактично немає, як і немає сцен насильства й жорстокості.

Герої бачать у вікно меблевого магазину колони демонстрантів, що перестають рухатися вперед і хаотично кидаються врозтіч. Цей рух схожий на потік бурхливої річки, безладний і приголомшливий біг багатьох людей. Це як буремні прояви життя, які не стосуються героїв, аж поки ті не побачать їх через шибку, аж поки безнадійна пара протестувальників, шукаючи порятунку, не влетить у магазин. За ними ввірвуться переслідувачі. І станеться убивство молодого хлопця, якого оплакуватиме його дівчина. А далі – вулиця, де ця хвиля вже спала, і знову, вже інша молода особа з пораненим на руках… Саме ці події провокують передчасні пологи героїні, що починаються серед заворушення, тривають у міському заторі і продовжуються в лікарні… І знову – звичний плин, звичне довкілля.

Фільм – послідовна, фактично поденна оповідь про життя небідної мексиканської родини. Камера займає дещо відсторонений, якийсь максимально об’єктивний кут зору, коли події і герої розглядаються без видимого наближення до них, навіть дещо холодно-відсторонено. Скромним центром оповіді, героїнею стрічки, поступово стає Клео^[1] – служниця, яка приходить працювати в родину. Вона індіанського походження (не мексиканка), що, певно, обмежує її можливості, і робота служницею в такій родині – це для неї хороша кар’єра. Дівчина задоволена своїм життям, їй подобається працювати, вона поступово пристосовується до тутешніх умов і стає частиною великої родини. Діти її люблять, з господинею налагоджуються доброзичливі стосунки.

Простір вітальні, хвіртка і невелике подвір’я, родинні розмови в кімнаті, дитячі голоси, білизна: брудна і випрана, овочі на кухні, собака у дворі, машина, що в’їжджає у двір. Кожного дня, знову й знову. Життя як цикл з непомітними переходами на нові рівні. Чоловіка господині немає вдома. Невдовзі з’ясовується, що в нього коханка. Він їде у відрядження і не повертається. Кидає родину, молоду симпатичну дружину, чотирьох дітей.

Та історія не тільки про це. Клео зустрічається з юнаком і невдовзі розуміє, що вагітна. Коли сповіщає майбутнього батька просто під час перегляду фільму в кінотеатрі, той моментально зникає. Після відчайдушних пошуків, коли дівчина нарешті, побувавши фактично скрізь: і в найбідніших кварталах міста, і в районі новобудов, знаходить утікача на якомусь тренуванні, де хлопців вчать, зокрема, й моральним чеснотам, той грубо відмовляється від дівчини, від своєї майбутньої дитини, та ще й погрожує.

Клео зовні ніяк не виявляє своїх почуттів. Вона спокійна і мовчазна (імовірно, саме так стійко традиційно поводяться індіанські жінки в складних життєвих ситуаціях), повертається до своїх обов’язків. І приречено готується до своєї майбутньої долі – бути матір’ю-одиначкою. Та навіть цим очікуванням не судиться здійснитися. Мабуть, через крайнє внутрішнє переживання, пов’язане зі зрадою хлопця, придушенням демонстрації та вбивствами, дитина Клео народжується мертвою. І тут героїня не випускає назовні своїх емоцій. Здається, вона остаточно занурюється в життя родини-роботодавця. Сама по суті ще дитина, вона легко знаходить спільну мову з дітьми. Попри відсутність емоцій, діти прив’язані до неї, люблять її, розмовляють з нею щиро й відверто.

Господиня дому збирається відвести дітей до моря і пропонує Клео приєднатися до них. Після вагань та нетривалих дитячих умовлянь дівчина погоджується. У поїздці мати розповідає дітям, що батько покинув родину, і ці дні, поки вони перебувають на морі, хоче використати, аби вивезти речі та меблі, які належать йому. Вона зізнається, що довелося змінити роботу, «яка їй зовсім не подобалася», і піти працювати на повну ставку, аби забезпечувати родину, адже колишній чоловік уже не піклується про них.

Одразу після сцени зізнання у кав’ярні вся родина разом із Клео сумує на лавочці серед загального гуляння й веселощів. У цій сцені режисер застосовує, так би мовити, точність спостереження. Самою мізансценою тонко передає обставини події і місце кожного з них у родині. Мати з дітьми на лавочці. Діти горнуться до неї, їхні пози вільні, вони напівлежачи займають лавку, хоча могли б згуртуватися і дати місце Клео. А та якось ніяково стоїть збоку, спостерігаючи за родиною, готова допомогти будь-якої миті. Таким чином вже визначено місце Клео в цій сім’ї: вона завжди буде серед них, напевно, усе своє життя, вважаючи це за щастя, але як стороння, до неї завжди буде зверхнє ставлення як до служниці. В усіх у руках морозиво. А поруч, як відлуння щасливого життя, гуляє весілля.

Слід зауважити, що таке ретельно вибудуване кадрування та мізансценування в усіх епізодах фільму допомагає глядачеві самому зчитувати інформацію і вибудовувати власне бачення цієї історії. Особливо промовисто вибудуваними є центральні епізоди. Тут на рівні з акторами повноцінно грають мізансцени, декорації, простір, деталі.

Та повернімося до останніх подій. Сум і відчай від усвідомлення розпаду родини може дещо розвіяти хіба що курорт. І море трохи згладжує гострі кути. Негаразди відсуваються на другий план. Діти у воді, їх важко витягти звідти. І, щоб іще хоч ненадовго подовжити їхнє щасливе перебування на відпочинку, мати залишає їх із Клео, а сама вирушає збирати речі. Коли діти опиняються на небезпечній відстані від берега, Клео без вагань кидається у море, хоча вона не вміє плавати. Вона витягає на берег дітлахів, коли з’являється перелякана мати. І тільки тепер, ледь не загинувши, переживши стрес, вона втрачає самоконтроль і згадує свою померлу дитину, звинувачуючи себе і тільки себе. Вона говорить це їм, своїй «родині», а та, схоже, не чує. І її слова губляться у заспокоєннях: вони, звичайно, люблять її, вони потребують її. І сама Клео, схоже, не бачить свого становища... чи цілком усвідомлено приймає його як даність, або навіть як щастя. Машина їде трасою, родина повертається додому. Діти сплять, обіймаючи Клео. І вона, зачарована цим заспокоєнням, вивільнивши нарешті назовні свої емоції, щасливо усміхається.

Увесь фільм побудовано таким чином, що глядач перебуває в передчутті чогось надзвичайно страшного, навіть жахливого, що має статися з героями ось-ось, але щоразу з полегшенням усвідомлює, що найжахливіше не трапилося. І навіть смерть дитини Клео, найбільша її трагедія, із нашаруванням того стосу буденної послідовності і плинності, сприймається зрештою не як жах, а як прояв життя, мінливого за своєю природою.

Уся оповідь – через її концентрацію на жіночих персонажах та й обрання простору деталізації: побутового життя родини, подробицями пологів у лікарні (настільки великій, з численними пацієнтами, що, попри зовнішню облаштованість, все одно справляє враження нескінченного холодного конвеєра) – якось невимушено перетворюється на жіночу історію, на історію про жіночу долю, материнство, стосунки між чоловіком і жінкою. Цей тематичний обшир виносить події «Роми» з масштабів маленького невідомого району в Північній Америці на інші, планетарні площини… І роздуми, які викликає стрічка, нагадують про себе ще довгий час після перегляду.

Після повернення з відпочинку родину зустрічають ті самі знайомі стіни, але це – фактично нове помешкання. Тут уже немає звичних меблів. І речі, що їх раніше було приховано за дверцятами усіх зниклих шаф, виходять на поверхню і громадяться в кутках кімнат. Це створює відчуття невпорядкованості, хаосу. Це вже інший простір, простір іншого життя, простір якоїсь іншої історії.

1. ↑Роль Клео виконала непрофесійна акторка Яліца Апарісіо. За цю роль вона була номінована на «Оскар» за «найкращу жіночу роль», а також отримала номінації в цій категорії на преміях Асоціації кінокритиків Чикаго, кінопремії «Вибір критиків», «Голлівудської кінопремії», «Готем», «Об’єднання кінокритиків Сан-Франциско», «Супутник» та «Об’єднання кінокритиків-жінок», а також визнання від «Time» та «The New York Times». Вірогідно, що з фільму «Рома» розпочалася її акторська кар’єра.