Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2019:#5
Престиж педагога – у престижності його вихованців


«Я не люблю, коли мене називають учителем, – писав Микола Рушковський у своїй книзі спогадів. – Ми, скоріше, колеги. Я радий і гордий, що з моїх учнів вийшло багато хороших артистів і просто цікавих людей. А стикаючись постійно з молодістю, сам стаю молодшим, це дає мені бадьорість, сили для подолання труднощів.

Кожних чотири роки в аудиторії збирається новий людський портрет часу, зовсім інший зріз суспільства, в більшій чи меншій мірі відмінний від попереднього. У різні періоди мені буває більш-менш цікаво (це залежить від творчої індивідуальності студентів).

Важко сказати, в кращий чи в гірший бік змінюються абітурієнти, але щоразу є чому дивуватися…».

Останніх два десятиліття про народного артиста України Миколу Рушковського як актора відомостей було небагато, зате в театральних колах нерідко звучало: «Курс Рушковського», причому не про окремих випускників ішлося, а саме про курс як щось монолітне. Таїлися в цьому словосполученні мистецтво педагога, його любов до своїх студентів. Справді, його випуски (а їх було тринадцять) – це явище в театральному житті столиці України. Рушковський, котрий віддав своє тривале творче життя єдиному театру – Національному театру російської драми ім. Лесі Українки (працював там з 1952 року після закінчення Школи-студії МХАТ у Москві), – забезпечував кадрами російськомовні театри. Не тому, що вбачав у цьому свою місію, а тому, що російська мова була його рідною, він був її носієм. Захоплені своїм педагогом студенти в інакшому мовному середовищі себе не уявляли, хоча серед них є ті, що працюють в україномовних театрах. Так уже склалося історично, що Київ наполовину російськомовний і що, попри цю мовну колізію, більшість російськомовних є патріотами України. Одне слово, обидві мови мирно вживаються між собою, доки політики не беруться перейматися мовним питанням заради власних інтересів. Гадаю, що для Рушковського основним засобом комунікації була мова театральна, мова улюбленого мистецтва. Любов до нього і прищеплював він своїм вихованцям.

5 грудня 2018 року у віці 93 роки Микола Рушковський відійшов у вічність, залишивши по собі теплі спогади в тих, що навчалися у нього давно, і в тих, які ще були його студентами.

Продюсер Валерій Голяк і режисер Олександр Парфьонов ще три року тому задумали кінопортрет майстра (як зазначено в титрах, ідея фільму належить Олександру Муратову). Вибудували портрет з його розповідей та розповідей його учнів. Звісно, проблема полягала в тій тонкій грані, що відділяє документальний фільм від телепередачі, хоча останні десятиліття мало хто намагається вловити різницю між цими видами. Та різниця є. Вона в авторському баченні об’єкта, в умінні подати його небуденно. В цьому випадку важливо дати свободу самовияву, аби не зникла головна риса портретованого – щирість. Саме тому автор сценарію і режисер дозволили собі таку розкіш, як вільний простір у кадрі, відмову від кліповості й скоромовки. Олександр Парфьонов включив у фільм і гримування актора перед тим, як постати перед камерою, і прогулянки Миколи Рушковського київськими вулицями, коли він згадує весняну гілочку каштана, що заглядає у вікно, – символ його улюбленого міста.

Як можна переконатися, переглядаючи фільм, Рушковський належав до тих людей, котрі не шукають комфорту, а самі його створюють. Ідеться насамперед про душевний комфорт. Зйомок його занять зі студентами у фільмі небагато, однак промені його душевності світяться в очах його випускників, яких близько двох десятків у фільмі. Кожен із них знаходить що сказати про свого вчителя, а йдеться про тонкі матерії, які не завжди піддаються словам чи раціональним поясненням.

Є дехто і з його партнерів, зокрема, Ада Роговцева і Наталя Доля. Вони не говорять пафосних слів, але визначають у співтворчості саме індивідуальні риси Миколи Рушковського, головна з яких – уміння причаровувати не тільки глядачів, а й партнерів по сцені.

Свою творчу автобіографію Микола Рушковський розповідає сам, і ми дізнаємось, як він після фронту прийшов у Школу-студію МХАТу, як став студентом, як потрапив до Києва. Про свої ролі розповідає скупо, можливо, ці розповіді планувалося зняти згодом, однак не встигли.

Режисер виконав чималу за обсягом роботу: записав багатьох учасників, відібрав у їхніх спогадах найсуттєвіше – те, що органічно поєдналося у цілісність матеріалу. Не маючи режисерської освіти (закінчив Київський політех), але володіючи мистецьким чуттям і даром аналітика, О. Парфьонов цим фільмом склав іспит на професію режисера кіно. Такі його риси, як спокій і врівноваженість, сприяли тому, щоб фільм вийшов цікавий. Віддамо належне й продюсеру Валерію Голяку: «Рушковці» – це ще один успішний фільм незалежного кіно України.

Фільм переконує в тривалості й міцності пам’яті про Миколу Рушковського. Пам’ятник йому, на який пішло три роки роботи, вийшов теплий, людяний. Герой завойовує симпатії навіть у тих людей, які не були знайомі з ним особисто.


Корисні статті для Вас:
 
Імідж Бабія2006-02-11
 
Дмитро Суржиков: «Не намагаюся когось здивувати»2009-06-11
 
Юрій Висоцький: Станіславський сказав усе2006-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#5

                        © copyright 2022