Стас Жирков – молодий і успішний театральний режисер, один із лідерів українського театрального мейнстриму. Як його тільки не називають: креативним і провокативним, «золотим» і «лівим», скандалістом і нахабою, творчим хуліганом і театральним хітмейкером, навіть «темрявою» українського театру. Він завжди в полі уваги ЗМІ та в стрічках новин у соціальних мережах. Один із тих, хто зробив театр модним, адже на його вистави почали ходити відомі особистості, зірки і навіть політики (за власним бажанням); один із тих, хто притягнув до театру ту молодіжну аудиторію, яка вважала театр чимось архаїчним; один із тих, хто не боїться відкритого правдивого діалогу з колегами і публікою, підтримує молодих талановитих режисерів, акторів, драматургів. Режисерові трохи за 30, протягом майже десяти років він досягнув стрімкого кар’єрного зростання: від актора й постановника незалежного молодіжного театру до директора-художнього керівника одного з провідних столичних театрів (на початку року очолив Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра). І сьогодні в його режисерському надбанні – вже понад двадцять вистав, поставлених на сценах шістьох столичних театрів, а також в Одесі, Мінську і Маґдебурзі.

«Відкритий погляд»

Після закінчення Київського університету культури і мистецтв Стас Жирков разом із Ксенією Ромашенко та частиною однокурсників заснували молодіжний театр «Відкритий погляд» (вистави показували на сцені Театрального центру «Пасіка» НаУКМА). Спершу він був актором, потім перейшов до режисури. Першою поставив «Наташину мрію» (2011) за п’єсою Ярослави Пулінович про двох дівчат-підлітків із різних соціальних верств, які мріють завоювати прихильність одного й того ж хлопця, що призвело до конфлікту з фатальним наслідком. Саме ця вистава задала вектор його творчості: молодий режисер обирає для своїх подальших робіт сучасну драму на гостросоціальну тематику. Стас переконаний, що з глядачем треба говорити на ті теми, які добре розумієш, знаєш або хочеш більше дізнатися. Сучасна драма стала засобом для його відкритих висловлювань про злободенні проблеми в нашій країні (в сім’ях, на роботі, в суспільстві) через ігрову форму та поєднання різних театральних жанрів (драми, комедії, гротеску, фарсу, пародії, стьобу, скетчу тощо). У театрі «Відкритий погляд» Жирков поставив ще «Гуппі» за п’єсою Василя Сігарєва «Гупьошка» (2012) та «Сім’я. Сцени» (2012) за п’єсою Анни Яблонської «Сімейні сцени». «Наташина мрія» і «Гуппі» здобули «Київську Пектораль» за найкращий режисерський дебют.

Етапною на початку творчості для нього стала участь у І Фестивалі молодої української режисури імені Леся Курбаса: він отримав не тільки відзнаку за «відвертість режисерського мислення» (за свою першу виставу), а й познайомився з людьми, які допомогли в подальшому розвитку (Ірина Чужинова, Ганна Веселовська, Андрій Білоус). Так, спільно з Центром театрального мистецтва імені Леся Курбаса було втілено виставу «Найлегший спосіб кинути курити» (2012 ) за п’єсою Михайла Дурнєнкова – «фантастичний стьоб» про резиґнацію головного героя, його небажання дорослішати і брати відповідальність за власне життя. А в Молодому театрі на кону з’явився гостросюжетний трилер «Любов людей» (2013) за твором Дмитра Богославського.

«Золоті ворота»

Наступного сезону Стас підготував ще дві вистави, а влітку 2014-го він вирішив... покинути театр: «На той момент я поставив сім вистав, зокрема в Молодому і Театрі Франка, й у мене не «складався сезон» – я розумів, що напевно це все… теж непогано. Сім вистав, кілька премій. Нормально. Але тоді, наприкінці серпня, прийшов театр «Золоті ворота». Він увірвався в моє життя, змінив до непізнаваності і підпорядкував собі все і вся. «Золоті ворота» – це однозначно «про любов». Я міг по-різному реагувати на різні події, але я завжди вирішував все «по любові» – так, щоб вигравала людина. «Золоті ворота» – це «про людину». Про те, що людина найважливіша. Її комфорт, її погляд, її позиція – недаремно слово режисера завжди таке важливе, будь-кого з режисерів, які працювали в «Золотих». Це в пріоритеті. «Золоті ворота» – це і «про глядача». Про те, що ми живемо в новому часі, з новими людьми, яким дуже потрібен і важливий новий театр».

Отже, влітку 2014 року йому зателефонували з Департаменту культури і запропонували взяти участь у конкурсі на обрання керманича Театру «Золоті ворота». Так у віці 28 років Жирков став художнім керівником театру. Але в якому стані перебував цей заклад? Попри свою 30-літню історію, він був забутий глядачами (а для багатьох і невідомий) і мав чималі борги. За кілька років режисер зі своєю командою однодумців зі збиткового зробив цей театр популярним та прибутковим. Театр «Золоті ворота» працює із сучасною драматургією і гострою соціальною тематикою. Він відкритий до співпраці з молодими режисерами й акторами. Організовує і підтримує проєкти з розвитку театрального мистецтва, прагне інтеграції з європейським театром. Не боїться експериментувати зі сценічним простором, літературними і нелітературними текстами, говорити сучасною мовою (використовуючи сленг, суржик, ненормативну лексику).

У «Золотих воротах» Стас поновив (трохи вдосконаливши) свої дебютні вистави з «Відкритого погляду». А також поставив п’ять нових, серед яких дві – у співпраці з іншими театрами: «Сталкери» (2015) з Київським Молодим театром, «Слава героям» (2016) з Івано-Франківським та Київським театрами ім. Івана Франка. Саме ці дві вистави й викликали розголос у театральній спільноті та принесли славу режисерові. Й досі квитки на ці вистави розкуповують наперед, хоч вже не раз покази влаштовували на великих сценах. Обидві поставлені за п’єсами українського драматурга Павла Ар’є. Правдиво і «без прикрас» вони розповідають про сучасних українців – їхнє життя, побут, проблеми, світогляд, політичні та релігійні погляди, відкриті та потаємні бажання.

«Сталкери» – це історія про бабу Прісю (Ірма Вітовська), її дочку Славу (Віталіна Біблів) та внука Вовчика (Владислав Писаренко), які після чорнобильської катастрофи залишилися жити в зоні відчуження. Їхнє життя важко назвати цивілізованим та сучасним – вони ніби застрягли в часовому просторі між минулим і теперішнім. Проте призвичаїлись. І могли б і далі в ньому відносно благополучно існувати, та нинішній світ (який бачить у них дикунів і відлюдків) не дає їм такої можливості. (Нині виставу перенесли на сцену Театру на лівому березі Дніпра).

Друга вистава – «Слава героям» – розповідає про двох ветеранів Другої світової війни (один – Радянської армії, інший – УПА), які опинилися в спільній лікарняній палаті (грають Дмитро Рибалевський і Олексій Гнатковський). Кожен із них – герой, який заслуговує на повагу і шану, у кожного – своя правда, свій біль, свої воєнні та особисті таємниці. І хоча та війна давно скінчилася, вони продовжують з’ясовувати стосунки і «воювати» між собою. Вистава «Слава героям» – про внутрішню війну українців, які замість того, щоб об’єднатися й порозумітися, продовжують ділити власний народ на своїх і чужих, на героїв і зрадників, на корінних і переселенців, на братів і ворогів: «З яких пір українець іншому українцеві чужим став?»; «Війна закінчилася, а ми досі живемо, як на війні».

Обидві вистави майстерно вибудувані режисером, так що в першій дії глядачі безперестанку сміються з героїв і подій, а в другій – ридма плачуть. Вистави викликали чималий резонанс у ЗМІ та соціальних мережах, стали лауреатами «Київської пекторалі» у кількох номінаціях.

Далі Стаса Жиркова почали активно запрошувати на інші театральні майданчики (Театральне агентство «ТЕ-АРТ», Київський Театр на Подолі, тричі – Магдебурзький театр, Мінський республіканський театр білоруської драматургії, Одеський музично-драматичний театр ім. В. Василька). Окрім цих запрошень і випуску кількох прем’єр у «Золотих воротах», він ще встигав (і нині продовжує) викладати в Університеті культури і мистецтв, брати участь у різних театральних проєктах, фестивалях, керувати напрямком молодіжної політики та пошуково-експериментального театру в Спілці театральних діячів. У 2017 році отримав звання «Заслужений артист України».

«Лівий берег»

2019-й став роком нових відкриттів і перспектив. По-перше, Жирков переміг у конкурсі і став директором-художнім керівником Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (у команді з Тамарою Труновою, яка посіла посаду головного режисера театру). А по-друге, його творчий напрямок роботи дещо змінився. Соціальна тематика і її подача стали ще гострішими, пронизливішими й відвертішими. Адже літературною основою вистав стають не готові п’єси, а життєві історії самих виконавців або почуті (прочитані, побачені) реальні розмови, ситуації, випадки. Це стосується останніх двох прем’єр постановника: «Отелло. Україна. Фейсбук» у «Золотих воротах» (драматурги Павло Ар’є і Марина Сміянець), «Клас» – у Театрі драми і комедії (драматург Павло Ар’є). Вони буквально фонтанують животрепетними проблемами. Торкаються політики, економіки, медицини, інформаційної війни, театру, телебачення, виховання дітей, школи, релігійної та расової нетерпимості, дискримінації і знущання над людьми, тваринами тощо. Ніяких сентиментів чи натяків – гола (і часто болюча) правда. Дещо режисер подає з іронією чи сарказмом, дещо – у пронизливо сентиментальному ключі. А деякі сцени викликають шок і відразу. Театр Стаса Жиркова стає соціальною трибуною, де говорять на табуйовані в театрі теми, вживають ненормативну лексику. Його театр уже не храм чи кафедра, заклад для розваги чи відпочинку. Він стає місцем відкритого діалогу з тими, хто прагне змін і кращого життя в нашій країні, «місцем тяжіння вільних людей та ідей», «свободи та демократії», «місцем сили».

І як не називали б режисера, захоплювалися чи критикували, ходили на вистави чи обминали їх стороною, він однозначно є прикладом хорошої самоорганізації, якоїсь немислимо відданої любові до справи, яку робить, і вміння віддаватися їй на всі 100 відсотків.

повний текст читайте в паперовій версії журналу