Колись на першій сторінці будь-якої книги згадували прі-звища класиків марксизму й наводили їхні слова, що зазвичай мало стосувалися книги. Тепер же, користуючись нагодою, хочу згадати непересічну людину, яка має до нашої теми безпосередній стосунок: вона виростила чудовий театр у південному місті і двадцять років тому заснувала там наймасштабніший нині в Україні театральний фестиваль. Олександр Книга – Особистість, Театр, Фестиваль, засновник і керівник «Мельпомени Таврії», нещодавно цілком заслужено отримав почесне звання народного артиста України, тож щиро хочеться побажати багато років активного життя йому та його творчо зрілій команді.

Час від часу фестивалі й видання влаштовують опитування експертів з метою виявлення рейтингу сучасних митців, пошуку режисерів та трендів майбутнього. З цікавістю ставлюсь до таких акцій, але сам звично спираюсь не так на середньостатистичні дані, як на власну інтуїцію. Та все ж неоціненою допомогою індивідуальним почуттям стають саме думки експертів, пріоритети фестивальних журі, звісно, коли склад ареопагу – не узвичаєні «медійні обличчя», а інтелектуали з розвиненою художньою інтуїцією.

Цього року на фестивалі «Мельпомена Таврії» було достатньо експертів іменитих і ерудованих, та, мабуть, аби когось не скривдити, судді відзначили по десять переможців у кожній номінації. Мені видається це показником художнього тупика процесу, що втратив смак і перспективу, бо в ньому нема Верху й Низу. Схоже, це прояв «постмодернізму», в якому художня істерика нарциса, яку ми побачили у виставі «Полювання на себе» Стаса Жиркова, прирівнюється до повноцінно-витонченого переживання в дебютах «Холодна м’ята» Анни Огій чи «Буна» Давида Петросяна. Тим часом є очевидністю, що не середнього віку масовики, налаштовані на експансивний піар, а молоді, тихі та вдумливі, стануть тими самими «режисерами майбутнього», й саме їх у театральному потоці нам потрібно шукати й усіляко їм допомагати.

Гостра дилема демографічного Хаосу й аристократичної Окремості (речей і явищ) проявила себе не тільки в оцінках, а й у кожній роботі фестивалю. Можна сказати, що «Мельпомена Таврії» у найактуальніших темах вмістила в собі й окреме художнє висловлювання, і його пародійну репліку. Причому сенсація у тому, що в тій чи тій темі висловлювались переважно або зрілі митці, або дебютанти, а пародійні репліки – прерогатива «демократів» середнього віку. Мистецтво вторує політиці – ознака нового часу.

У виставі «Жайворонок» Луганського українського театру (Сіверодонецьк) за п’єсою Жана Ануя в постановці Володимира Московченка історія юної селянки, яка стає на чолі французької армії й здобуває не сумнозвісний «мир» як «пристойний» спосіб капітуляції, а низку блискучих перемог у Столітній війні проти англійської корони, чесно подається як неймовірно красива оповідь про істинну перемогу зрадженої істеблішментом і власним народом (який отримує за відступництво цукерки) чарівної Жанни Д’Арк. Жанр історичної казки, завдяки глибокому розумінню теми, щирій грі акторів та точній режисурі, швидко трансформується на сцені у високу трагедію, а показані у фойє портрети дівчат-героїнь, які загинули на Донбасі, не залишають у цьому найменшого сумніву.

Пародійною реплікою витонченого сюжету про молоду француженку й натхнених її подвигом молодих українок стає історія толерантної письменниці, що «вирушає на схід України в пошуках документального матеріалу про війну» (так у програмці), а насправді пильнувати (хтось має це робити) – чи не порушуються бува на Донбасі демократичні цінності. Вирушає не сама, а з другом-патріотом, та прудко від нього відмежовується, бо її амбіційна душа не приймає фраз на кшталт «Мета націоналістів – штовхати владу, а не бути її частиною». А ще вона страждає від прозаїчного солдатського хропіння, у виставі схожого на свиняче хрюкання (сало – це, так би мовити, улюблена їжа українського бійця – перший асоціативний крок, а далі й розмірковувати гірко). Не змириться військова туристка з неувагою до своєї сексуальності з боку обранця і його колег, а тому перепливає на інший берег – до міцного жорстокого «ватника». Цій пекельній іграшці, на відміну від земляків, вона прощає всі порушення демократії – про її існування він не здогадується, а, отже, на думку пані, це його виправдовує. Під час допиту-розмови розчулена жіночка віддається ведмедику тілом і душею, аби його звірячі вподобання перевести в прийнятне русло (у даному випадку, сексуальне), а по ходу знаходить із самцем і могутнє задоволення (в обшарпаній ванні, поставленій режисеркою на автомобіль-п’єдестал), і розуміння політичної мастурбації як екзистенціального символу замордованої умоглядними мантрами інтелектуалки, змушеної жити у футлярі через неможливість розділити з іншими життя й задоволення. «Погані дороги» Наталії Ворожбит Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (Київ) в постановці Тамари Трунової задля балансу між «російським салом» і «європейськими ґрантами», окрім згаданої, містять ще й дзеркальну історію про неповнолітню донецьку красуню, не на жарт закохану в українського бійця, але ця нібито «самостійна історія» насправді слугує іншій, у якій українські військові приховують злочини своїх колег-педофілів й елегантно «тролять» директора школи, який починає щось підозрювати. Є в цьому «роуд муві» ще кілька сюжетів, але розказувати про них нема охоти, бо образ України, який із них виникає, – це кримінальна зона, уособлена макабричними україномовними постатями й офіцерами на блокпостах «без єдиної мотивації воювати» (як письменниця із вікна авто, що рухається, встигає в кожному випадку це встановити – загадка). Але зліва – ґранти, зверху – сало, а в Україні, судячи з вистави, – лише «погані дороги» й «паскудні люди» на «обочині».

Перебування в парадигмі російської культури, а звідси – й мимовільний парафраз «толстовства» та намагання внести хаос в усталені тисячоліттями норми, прозирає в порівнянні вистави з фільмом «Нічний портьє» Ліліан Кавані, що його свого часу теж критикували за політичний релятивізм, за те, що він нібито урівнював катів і жертв нацизму і навіть показував потяг жертви до свого ката. Сьогодні фільм увійшов до світової кінокласики бо, на відміну від згаданого спектаклю, історія про неможливу любов («любов до ворога», за класифікацією Жоржа Польті) не викликала в стрічці естетичного відторгнення й усе показане так чи так співвідносилося з глибинними кодами цивілізації. А фільм «Пристрасть» Лукіно Вісконті «на віки» з класичною точністю розставив крапки над «і» в давньому, як світ, але такому, що буде актуальним вічно, сюжеті. Замість європейської традиції занурення в інтимний світ людини, як це ми бачимо, наприклад, в «Нічному портьє», «Пристрасті» чи «Жайворонку», жіноча драма на лівому березі Дніпра толерантно наслідує спекулятивні політичні мантри, зосереджуючись із вікна позашляховика на специфічних людях у специфічних обставинах, видаючи їх за типові.

Тяга до пародії як жанру й узагальненої форми існування проявилась у доволі різних, на перший погляд, виставах. «Нейтральна смуга» за поезією Володимира Висоцького Театральної майстерні Миколи Рушковського в постановці Ігоря Славинського знову пропонує «актуальну версію миру і нейтралітету». В котрий раз пропонувати «версію» – це, схоже, наша національна гра (як для інших розшукувати «perpetuum mobile» дармової енергії). Дія дуже чорної «Кицюні» за Мартіном МакДонахом Дикого театру (м. Київ) у постановці Максима Голенка переноситься з Північної Ірландії в наші реалії. В темпераментному й життєрадісному акторському виконанні в ній пропонуються не perpetuum-міркування, а однаковою мірою критика й апологія «серйозного» націоналізму, а над сценою витає естетичний дух чистого бандитизму. Дуже «чорний кіт» із повісті має на диво символічне ім’я Бандера, й із його ненавмисного (але символічного) вбивства починається кривавий треш, який закінчується вбивством більш спритними (в цій виставі) «єврейськими бандерівцями» своїх «українських колег», які перед тим у стані афекту прикінчили їхнього ні в чому не повинного й, на мій погляд, дуже славного рудого котика, який ніяк не бажав перефарбовуватись у повноцінного чорного кота. Мораль притчі зрозуміла, але завдяки таланту постановника глядачем може бути прочитана двояко: і як проєкт дискредитації патріотичного руху, і як його утвердження. На відміну від «Нейтральної смуги», яка, судячи з програмки, «не є закликом до скасування політичних меж чи кордонів», але в натхненному виконанні талановитих акторів стає помітним чинником деморалізації суспільного духу. Не дармова й не спекулятивна версія миру в нас, як частини європейського людства, є. «Мир не дають – мир відвойовують», – вдалих спроб трансформувати цю аксіому в теорему історія ще не знала; наївним юнакам і просто не хоробрим дарують капітуляцію – мир у кредит. Іще на додаток зауважу, що лише у фальшивій уяві існують якісь «політичні кордони». Насправді існують реальні «державні кордони», і їх мають захищати громадяни до останньої краплі крові, тому що сакралізовані вони так само ріками крові не одного покоління народу.

«Homo Ferus, або Сука-любов» – «правдива «комедія» за п’єсами Івана Карпенка-Карого Київського Молодого театру в постановці Андрія Білоуса – епічне, жахливо «чорне» полотно з життя сучасного українського села, кожен епізод якого – буденна боротьба людських істот за виживання. «Homo Ferus» у перекладі означає «людина здичавіла» й застосовується для визначення осіб, які виховувалися серед тварин. Та неповнолітня Харитина, яка більшість життя прожила в собачій зграї, більше здатна на людські вчинки. Населення ж села – це стадо вовків у людській подобі. Є в роботі Молодого театру й беззмістовне очікування, й інцест, що пронизує головну дію, і безмежне прагнення персонажів у плині днів піймати не мрію, а свій шматок м’яса в передчутті неминучої катастрофи.

повний текст читайте в паперовій версії журналу