Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2019:#5
Віталій Чернецький: «Є достатньо людей, відкритих до нового»


Віталій Чернецький (н. 1970, Одеса) – американський літературо- і кінознавець, перекладач з української на англійську. Навчався в Московському університеті ім. М. Ломоносова, 1989 року виїхав як студент за обміном у США і там закінчив Пенсильванський університет, магістр (1993), PhD (1996). Професор славістики і директор Центру російських, східно-європейських та євразійських студій Канзаського університету. Віце-президент і науковий секретар НТШ в Америці. Автор книжок: «Картографуючи посткомуністичні культури: Росія і Україна в контексті глобалізації» (англ. – 2007, укр. – 2013), «Перетини і прориви: українська література та кіно поміж ґлобальним і локальним» (Критика, 2019). Переклав англійською мовою «Московіаду» і «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича. Автор численних статей і перекладів у англомовних виданнях.

Спершу хотілося б дізнатися про англомовні наукові праці, присвячені українському кіно. Не можна сказати, що в наукових колах на Заході українське кіно широко відоме, і все-таки, дослідження є. Нещодавно журнал «Кіно-Театр» рецензував англомовні наукові праці, в тому числі перекладену українською монографію «Німа трилогія Довженка» Богдана Небесьо.

– Після Другої світової війни науковці, які опинилися на еміграції, в українській діаспорі, намагалися насамперед зберегти знання і факти, щоб не забулися імена й досягнення окремих людей. Це робилося передусім у діаспорних установах, бо дуже часто двері великих університетів були для них зачинені. Ситуація почала мінятися півстоліття тому, коли кампанія збору коштів, яка тривала впродовж 1960-х, успішно завершилась – я кажу про заснування Українського наукового інституту в Гарвардському університеті. В час відкриття інституту там були кафедри літератури, мови та історії, та це допомогло й дослідженню кіно, бо в Гарварді є відомий і дуже шанований Гарвардський кіноархів, де зберігається й чимало українських фільмів на плівках високої якості. Завдяки тому, що вони там зберігалися, їх використовували – не так у дослідженнях, як з освітньою метою і для знайомства ширшої публіки, щоби знали, які цікаві речі відбуваються в українському кіно.

Важливим етапом було привернення уваги до постаті Довженка. Про нього знали мало, бо, на відміну від Ейзенштейна чи Пудовкіна, про яких друкувалося багато матеріалів, про Довженка наукових кінознавчих публікацій не було. На початку 1970-х стараннями Марка Царинника вийшов англійською великий том із творами і «Щоденником» Довженка. І тоді це була перша велика хвиля зацікавлення кінематографом Радянського Союзу не тільки в континентальній Європі, а й в англомовному світі. Це почалося з відомого британського часопису Screen, а потім поширилося далі. Почали звертати увагу на Довженка, демонстрували його фільми, хоча про нього писали відносно мало. Була монографія Венса Кеплі, яка має цікаві думки, але невдалу назву: «На службі в держави». Вона абсолютно не характеризує Довженка. У книзі йдеться про те, як Довженко виживав у 30-ті–40-ві роки, коли його долю ламав сталінський режим. Але ця монографія була впливовою. Її найбільша проблема в тому, що, попри загальне зацікавлення радянським кінематографом, не було глибокого зацікавлення українським як окремою складовою. Союз сприймався тільки як Росія. Україна розпливалася, й окремого бачення про неї не було. У 1980-ті, коли на відеокасеті вийшли «Тіні забутих предків», там було зазначено, що події відбуваються в середньовічній Росії. Це не означає, що не було зусиль і не було людей, які лупали цю скалу й намагалися змінити якось цю ситуацію. Та вони були поодинокі, передовсім у Канаді. У США є Гарвардський інститут, а в Канаді – Інститут українських студій, який базується в Альбертському університеті. Там були дослідники. Зокрема Богдан Небесьо, який захистив дисертацію в цьому університеті, й Марко Царинник у Торонто. Він став незалежним дослідником, але потім почав працювати більше над перекладами та історичними працями. Також були люди, які цікавилися кіно, що виходило в Україні, і доброзичливо до нього ставилися: до Параджанова, до інших майстрів поетичного кіно, до Кіри Муратової. Але це розглядалося не достатньо глибоко. Ситуація почала змінюватися після розпаду Радянського Союзу. Тоді ширший загал науковців почав усвідомлювати, що на українське кіно треба дивитися як на самостійну національну традицію, хоч і в постійному діалозі з іншими. До того ж, завдяки відомому британському досліднику Ендрю Гіґсону (Andrew Higson) ми отримали серйозніше теоретичне обґрунтування того, що таке національне кіно, як воно будується, як функціонує. І зрушення потроху стають більш видимими. Допомагає те, що було кілька сплесків уваги. Один із них – на початку 2000-х після «Мамая», його номінація на «Оскар» допомогла фільму дістати широкий розголос. І кожного разу, коли Україна привертає до себе увагу світових новин, особливо під час Помаранчевої революції та Революції Гідності, і дотепер, значною мірою через російську агресію, це залучає нові кола людей, що намагаються зрозуміти цю країну, її мешканців, що їм болить, що їх цікавить. І якщо на початку 2000-х це були поодинокі спроби, то в останні п’ять років маємо потужну хвилю, зокрема завдяки багатьом активним документалістам, які й під час Майдану, й після нього намагалися задокументувати всі ці події. І це робилося не тільки як фактографія, а глибоко естетично і теоретично продумано й обґрунтовано. Як результат маємо цікавий і сучасний кінематограф, що дістає міжнародну увагу й визнання. Часто поширення інформації про українське кіно знову-таки відбувалося завдяки зусиллям ентузіастів, таких як Андрій Котляр, який заснував фестиваль у Нью-Йорку, що відбувався кілька років, але останнім часом, на жаль, ні. Проходив він на різних майданчиках: в Українському інституті біля музею Метрополітен, в Українському музеї в Нью-Йорку та у відомому незалежному кінотеатрі Anthology Film Archives. Юрій Шевчук заснував кіноклуб у Колумбійському університеті й уже багато років регулярно демонструє там українські фільми. Вони почали потрапляти й до серйозних американських фестивалів, приміром у Чикаґо, де нещодавно показали «Вулкан» Романа Бондарчука. І це привертає увагу також до історії українського кіно, заохочує науковців провести, так би мовити, історичні чи археологічні розкопки. Чи, може, там є якісь скарби? Так, є! Важливою є робота Центру Довженка, який докладає чимало зусиль до промоції української кіноспадщини, зокрема через реставрацію і поширення німих українських фільмів із новими саундтреками. Це вкладається в загальні світові тенденції, дозволяє подивитися й оцінити наскільки тоді, у 1920-ті роки, український кінематограф був передовим у світі з точки зору інновацій, і усвідомити, які були тоді найновіші творчі тенденції. І це допомагає привернути нових людей. Гарвардський український інститут минулого року на американській конференції ASEEES, найбільшій щорічній конференції дослідників Східної Європи та Євразії у світі, організував показ «Донбасу» Сергія Лозниці, і його запросили особисто. То була найбільш аншлагова подія на тій конференції. Зал був переповнений, і більшість була не українознавці. Відбувалася опісля серйозна і ґрунтовна дискусія.

Існує вже досить давно електронний часопис «Кінокультура», який висвітлює кіно країн пострадянського регіону. 2009 року я робив спеціальне число, присвячене Україні. Головна редакторка Бірґіт Боймерс, що була, як і я, на панелі-обговоренні з Лозницею, сказала, що прийшов час робити друге число про Україну. Тепер я робитиму його удвох із Юлією Ладигіною, вона також прийшла з літературознавства, але цікавиться кінематографом. Нині є чимало молодих науковців, які прийшли до кінознавства через зацікавлення регіоном. На щастя, американський університетський світ побудований так, що можна, зокрема в аспірантурі, обрати другу додаткову орієнтацію й отримати ґрунтовну освіту. У моєму теперішньому університеті я маю хорошу плідну співпрацю з колегами на кінознавстві. Й на курси, що я викладаю про кіно радянської і пострадянської доби, записується багато студентів-кінознавців. Вони більше цікавляться практичним кінопроцесом, але їм цікаво, як кіно історично розвивалося в нашому регіоні. Часто вони потім пишуть хороші роботи, і досвід мого курсу впливає на їхні дипломні роботи.

Серед американців є зацікавлення Сергієм Параджановим.

– Є двоє дослідників, що видали серйозні книжки, присвячені йому, – Джеймс Стеффен і Джошуа Ферст. Обидва мої хороші друзі й колеги, яких я глибоко поважаю. Не будучи українцями за походженням, вони досліджують українське кіно. Джеймс прийшов через кінознавство. Джошуа – через історію, у нього PhD з історії, а дисертація про українське кіно кінця 1950-х – початку 1970-х років. Цікавий випадок із Реєм Узвишиним. Це колега діаспорного походження з Канади, який у 2000 році написав дисертацію про Довженка в кінознавчому департаменті Нью-Йоркського університету, одному з найпотужніших в Америці з точки зору теорії кіно. Він успішно захистив, цікава робота, але, на жаль, його академічна кар’єра пішла в інший бік, він відійшов від творчої праці. Однак свою монографію, він виклав у Інтернеті у вільний доступ, і було б цікаво її перекласти й видати в Україні книгою.

Ви зацікавились кіно вже будучи у США?

– Спочатку я цікавився як глядач. Я прийшов до наукової роботи через викладацьку, бо у 26 років після захисту ди-сертації отримав роботу в Колумбійському університеті. Це було великою відповідальністю і великим шансом. І хоча там є окрема й дуже добра кінематографічна школа, вона на той час не співпрацювала з департаментом славістики, де я базувався. А на славістиці були аспіранти та студенти, яких цікавило кіно. Власне, я розробив там перший курс про кіно і почав викладати спершу східноєвропейське – від Польщі до колишньої Югославії, включаючи в нього й Україну.

повний текст читайте в паперовій версії журналу


Корисні статті для Вас:
 
Дати повніше уявлення про Україну2004-02-11
 
«Тіні забутих предків»: ще один погляд із-за кордону2017-11-11
 
Школа без заборон:англомовні дослідження українського поетичного кіно2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#5

                        © copyright 2022