Інна Гончарова (н. 1970, Київ) – акторка, режисерка, драматургиня, письменниця, театральна і громадська діячка. З 2011 р. очолює незалежний театр «Маскам Рад». З 2013 – голова Ради ГО «Спільнобачення» і координаторка проектів «Джойфест», куди входять Міжнародний театральний фестиваль «Джойфест» (з 2013), Фестиваль дитячих театрів «Джойфест-діти» (з 2015), МФ історичного кіно «Поза часом» (з 2014), Фестиваль української класичної музики «Смальта» (з 2015). У 2014-му очолила Благодійний фонд «Обрій» (допомога ВС України на сході України). З 2018 – член ради ГО «Спілка “Гільдія незалежних театрів України”». У 2019 засновує і координує проект «Міжнародний театральний фестиваль монодрам Solo Plays Fest». Член Незалежної медіа-профспілки України. Авторка оповідань, повістей, романів, есе, статей, 9 п’єс і 7 інсценізацій (твори Гоголя, Сент-Екзюпері, Мопассана, О’Генрі, Брюсова). Поставила 15 вистав, зокрема «Ніч перед Різдвом» Гоголя (2012) (покази на міжнародних театральних фестивалях у Болгарії та Польщі), «Дні Турбіних» Булгакова (2016), «Маленький принц» Сент-Екзюпері (2016) (показ на МТФ у Болгарії, 2017), «Free Love», «Про шкоду тютюну» Чехова (2018) (участь у 3-х МТФ у Румунії та Албанії), «Пампушка» Мопассана, «Камінний гість» Пушкіна, а також експериментальні «синтетичні» вистави «Життя в ритмі танго. П’яццолла – нотний портрет» і «Рудий коханець. Вівальді – нотний портрет». Зіграла Олену Попову у «Ведмеді» Чехова (реж. Ахмед Есмурзієв), Матільду в «Намисті» Мопассана (реж. Валерія Дємченко), Голубку в «Біля ковчегу о 8» Ульриха Хуба (реж. Алєся Ліфантій), Солоху й Імператрицю у «Ночі перед Різдвом» Гоголя, Баронесу фон Мюнхгаузен в «Тому самому Мюнхгаузені» Горіна (обидві – реж. Інна Гончарова). Авторка докум. фільмів «Той самий Мюнхаузен» (про перебування барона Мюнхгаузена в Київській фортеці під час російсько-турецької кампанії, 2016) та «Легенди Київської фортеці. Вбивство Столипіна» (2018), ігрового к/м фільму «Чудний епізод» за оповіданням Винниченка. Участь як оператора у фільмі «Зима у вогні» Євгена Афінеєвського.

– Ви працюєте в театральній сфері порівняно недавно. Що привело вас до театру?

– Точніше сказати: в театральній сфері я 10 років і… все життя. Мої батьки познайомились у Київській опері – придбали водночас з рук квитки на оперу «Фауст». Таким чином, саме завдяки театру я народилась. Потім виявилось, що бабуся керувала Народним театром. І я впродовж дитячого та підліткового життя приміряла сукні з його костюмерної. Дідусь був музикантом, грав на фортепіано, скрипці, мандоліні, гітарі, бандурі. Він навчався в училищі, що тепер Музичний інститут ім. Глієра. Водночас мав філологічну освіту. Мама до минулого року, починаючи з моїх 4-х, викладала в хореографічному училищі. Тож я виросла в театрі. І брала в ньому активну участь, коли навчалась у школі. Наприклад, у КВН. Також у нас був мобільний вокальний колектив з чотирьох дівчат. Ми виступали на всіх концертах. Двоє стали згодом професійними музикантами. Проте, завдяки практичному театральному досвіду, ще в школі я вирішила, що не «гратиму» в академічний театр, хоча були побажання зовні (ти ж актриса від природи, казали мені). Це було моє свідоме рішення. Здобула дві фундаментальні освіти в різних напрямках, закінчила дві аспірантури до них, а також школу практичного менеджменту у великому бізнесі. Проте театр не зник з мого життя: я писала п’єси (писати мені було набагато легше, ніж говорити) і весь час навчалась.

– Наскільки складно було організувати власний театр?

– Організувати нескладно. Складно, щоб він існував вісім років. А потім і далі.

– Розкажіть про найкращі ваші театральні проєкти.

– Вистав у мене як у режисера вже 22. А ще в репертуарі є вистави інших режисерів, які я також дуже люблю, наприклад, «Намисто» Валерії Демченко, в якій я граю головну героїню. Всі вони різні: за жанром, драматургією, метою. Наприклад, дуже люблю «Дні Турбіних» Булгакова – двогодинну виставу, але не менше люблю коротеньку, проте яскраву моновиставу «Про шкоду тютюну» Чехова. У кожен проєкт вкладено не тільки час, знання, вміння та навички, а насамперед душу.

– Ваша театральна діяльність згодом доповнилася фестивальною. Як виникла ідея «Джойфесту»?

– Спочатку був театр. «Маскам Рад» народився на фестивалі: на театральному майданчику міжнародного еко-культурного фестивалю «Трипільське коло». Потім на нашій другій прем’єрі вистави «Безіменна зірка» за п’єсою румунського драматурга Міхая Себастьяна побував культурний аташе Посольства Румунії в Україні, і через два місяці нас запросили на міжнародний театральний фестиваль до Румунії. За шість років ми побували на 12 фестивалях: у Польщі, Румунії, Болгарії, Естонії та Албанії. Запрошували нас і до інших країн, проте неможливо осягнути все, тим більш за власний кошт. Так, цього року ми не змогли поїхати на Шекспірівський фестиваль до Македонії, оскільки УКФ відмовив нам у фінансуванні, а самі ми цю подорож не змогли фінансово потягнути. Саме в Румунії в жовтні 2012 року в нас виникла ідея організації власного міжнародного театрального фестивалю, який став нашою сімейною справою.

– Серед ваших проєктів – і така важлива ініціатива, як Міжнародний фестиваль історичного кіно «Поза часом». Як він народився?

– Цей фестиваль став другим фестивальним проєктом ГО «Джойфест». Ідея проведення належить Оксані Сергіївні Новіковій-Вигран, яка є генеральним директором НІАМ «Київська Фортеця». Зернятко потрапило в родючий ґрунт: ідею підхопили та втілили в життя в червні 2014 року. Мені це здалось ще більш знаковим з огляду на те, що одна з моїх фундаментальних освіт – це історичний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка. Спершу це був фестиваль суто українського історичного кіно, але вже з 2015-го став міжнародним. У квітні 2019-го відбувся вже шостий. У ньому взяли участь кінематографісти з України, Румунії, Литви, Латвії, Польщі, Великобританії, США, Австрії, Швейцарії, Білорусі, Естонії, Грузії. Ми вважаємо цей фестиваль важливим та актуальним, оскільки саме великі прогалини в українців у знаннях з історії, як української, так і світової, останнім часом стали слабким місцем, що використовується для численних маніпуляцій масовою свідомістю, зокрема в умовах інформаційних війн. До людей потрібно доносити історичну правду всіма шляхами та засобами, й історичне кіно вже близько ста років якнайкраще виконує цю місію в усьому світі.

– За кілька років «Поза часом» утвердився в українському кінопросторі, розширилася географія учасників, зростає рівень стрічок. Які ще тенденції ви помічаєте як координатор проєкту?

– Цього року нас уперше помітила держава в особі Держкіно. Для нас це важливий знак, оскільки всі наші фестивалі не є комерційними, та й не можуть такими бути. Нам було дуже соромно у 2016 році розповідати організаторам Фестивалю історичного кіно в м. Ришнов (Румунія), що нас не підтримує ні держава, ні місто. (На фестиваль до Румунії ми їздили також власним коштом). Фестиваль у Ришнівському замку неподалік Брашова в Румунії фінансують держава, регіон, муніципалітет, як спонсори – банки, великі страхові компанії, посольства різних кран тощо. До речі, фестивалів саме історичного кіно у світі небагато. Хоча саме вони мають не тільки професійну, а ще й велику та потужну просвітницьку складову.

– Болюча проблема, з якою стикаються організатори культурницьких заходів, – залучення публіки. Йшлося про це й на останньому фестивалі. Як ви це прокоментуєте? Як намагаєтеся залучити аудиторію?

– На мій погляд, єдиний спосіб залучення аудиторії на некомерційний вузько тематичний культурний захід – це зробити цей захід модним. Для цього треба розробляти та проводити потужну рекламну кампанію, чого неможливо зробити без допомоги держави та міста, оскільки вона коштує дорого.

– Ви координуєте одразу декілька фестивалів. Крім того, берете участь в інших культурних проєктах і керуєте театром. Як вам це вдається?

– Цe – любов. До творчості, до людей. І як би це не звучало пафосно, усвідомлення своєї місії: намагатись кожного дня робити світ красивішим і кращим. Ось така я crazy.

Липень, 2019