12–14 квітня в Національному історико-архітектурному музеї «Київська фортеця» відбувався VI МФ історичного кіно «Поза часом». Організували та провели захід ГО «Міжнародний соціально-культурний проект «Джойфест» і НІАМ «Київська фортеця».

Свої фільми на фестиваль надіслали кінематографісти з України, Литви, Польщі та Великобританії. У більшості робіт цього року висвітлювались події ХХ та ХХІ сторіч. Проте серед ігрового кіно була стрічка «Чорний козак» режисера Владислава Чабанюка – екранізація казки, дія якої відбувається задовго до ХХ сторіччя, а серед документального – картина «Іван Мазепа. Призначаю тебе зрадником» Ігоря Піддубного, що стала глибоким екскурсом у відповідні часи.

У програмі українські стрічки змінювалися іноземними і навпаки. Це підкреслило проблему, яка вже не перший рік змушує соромитись за українських кіномитців. Технічна якість фільмів та робота з творчими деталями вітчизняних кінематографістів суттєво поступається іноземним. Якість запису та зведення звуку в нас часто є на межі допустимого. Деякі з них саме за цим параметром не можуть потрапити на широкі екрани та в програми провідних телеканалів. Також наші митці неуважні до монтажних стиків, деталей спецефектів, розташування звукових ефектів та фонових шумів. Часто при створенні історичних реконструкцій автори йдуть всупереч очевидному досвіду документального кіно і обирають найбільш невиграшні з можливих варіантів постановочних сцен. Якби йшлося про якісь проблеми, породжені відсутністю дорогої техніки чи рідкісного реквізиту, це можна було б зрозуміти. Але, на жаль, ми говоримо про фундаментальні принципи, чи просто основи роботи на фільмами.

Цікаво, що цього року загострилась інша тенденція, мабуть, пов’язана зі згаданою проблемою. Автори українських фільмів з’являлися переважно на перегляд власних стрічок, не залишаючись подивитись інше, зокрема іноземне, кіно. Важко сказати чому, але очевидно, що нездатність усвідомити контраст між результатами власної роботи та роботи зарубіжних режисерів негативно впливає на професійний рівень учасників.

Не можна не помітити й іншої тенденції. Попри доволі широку промокампанію фестивалю та безкоштовний вхід для глядачів, кількість відвідувачів була вкрай мала. Анкетування, проведене організаторами, показало: люди готові платити за вхід на фестиваль, але хочуть бачити більше історичного кіно, яке серйозно підходить до висвітлення історичних подій, базуючись переважно на документах, а не фантазіях авторів.

Хоча цього року Україна продовжує відзначати сторіччя Української революції 1917–1921 років, проте фільмів на цю тему на фестивалі не було. Тема нинішньої війни з Росією також висвітлена доволі обмежено.

Ігрові стрічки оцінювали в окремій номінації. Документальні поділялись на дві категорії: короткий та повний метр. Переможців у номінаціях «Найкращий історичний фільм», «Найкраща режисура» та «Найкращий сценарій» для цих категорій визначали окремо.

Ґран-прі другий рік поспіль здобув український режисер Ігор Піддубний за документальну стрічку «Іван Мазепа. Призначаю тебе зрадником». Так, як і минулого року, робота Піддубного перемогла в номінації «Повний метр. Найкращий історичний фільм». Окрім цікавої теми, розкритої з нового ракурсу, якісної драматургії, відмінної операторської роботи, доречних та високохудожніх спец-ефектів, цей фільм вигідно вирізнявся відсутністю згаданих недоліків. За нього було не соромно.

Те, що Ігор Піддубний уже вдруге отримує ґран-прі і його фільми значно відрізняються стилем та подачею матеріалу, свідчить про високий професіоналізм режисера та його знімальної групи. Це є рідкістю в сучасному українському кіно.

Постійні відвідувачі фестивалю цього року були свідками вкрай цікавого кіноявища. Ґран-прі 2017 року отримав литовський фільм «Як ми грали революцію» режисера Гедре Жиките. Це розповідь про боротьбу Литви за незалежність в останні роки існування СРСР. Іноземні кінематографісти, як правило, не так обмежені у пошуках форми історичних картин, що робить їхні роботи захопливими через непередбачуваність розвитку дії. Цей фільм починається як свого роду комедія, яка плавно, але неухильно переходить у драму. Герой, який на початку виглядає як звичайний хлопець зі схильністю до блазнювання, врешті опиняється на вістрі визвольної боротьби, знаходить баланс, який не дає перетворити її на фарс, і стає справжнім героєм під час штурму російськими військами Вільнюського телецентру. Цього року на фестиваль надійшов литовський фільм «Зелені мушкетери» режисера Йонаса Ехмана. Він побудований за тією самою драматургічною концепцією, тільки головний герой інакший. Проте повторення схеми навіть на доволі виграшному матеріалі не дало того ж результату. Картина виглядала лише блідою копією фільму «Як ми грали революцію». Цей цікавий приклад свідчить, що кожен матеріал диктує свою індивідуальну побудову твору, і спроби вмістити новий матеріал у вже апробувану конструкцію можуть призвести до втрати його привабливості.

У номінації «Повний метр. Найкраща режисура» перемогла литовська документальна стрічка «Сестри Ходаківські. Литовський випадок» Рамуне Кудзманайте. Це історія двох сестер, які певною мірою впливали на становлення Литви у період до Другої світової війни.

Переможцем у номінації «Повний метр. Найкращий сценарій» став польсько-британський фільм «Назавжди льотчик “spitfire”» Славоміра Цьока. Його герой – польський льотчик часів Другої світової війни, учасник битви за Британію та висадки в Нормандії.

У номінації «Короткий метр. Найкращий історичний фільм» диплом переможця дістала українська документальна стрічка «Повстанське танго» з циклу «Жива УПА» режисерки Марії Яремчук. Це історія Людмили Фої – подвійної агентки ОУН-НКДБ. Особливу повагу заслуговує ретельна побудова сценарію на архівних документах і при цьому якісно виписана драматургія стрічки.

У номінації «Короткий метр. Найкраща режисура» перемогу виборов польсько-український фільм «Обсерваторія» режисера Вєслава Романовського. Ця картина розповідає про обсерваторію, збудовану 1938 року на горі Піп Іван, на території нинішньої України, яка на час свого створення була однією з двох найсучасніших високогірних обсерваторій у Європі.

Диплом переможця у номінації «Короткий метр. Найкращий сценарій» отримала українська документальна картина «Суперфіцій» В’ячеслава Бігуна. Її герой – наш сучасник, кандидат у судді нового Верховного Суду.

У номінації «Найкраща операторська робота» переміг литовський фільм «100 років разом» режисера Едіти Кабарайте, у якому йдеться про литовських довгожителів.

За «найкращий звук» нагородили литовську стрічку «Литва. Моя свобода» Мартини Яблонської, яка об’єднує події історії та сучасності.

Переможець у номінації «Найкращий образ в кадрі» – українська стрічка «Verdict 19» уже згаданого В’ячеслава Бігуна, що розповідає про створення Вищого антикорупційного суду України.

А найкращим ігровим фільмом став український «Чорний козак» Владислава Чабанюка. Хоча знімався значною мірою на волонтерських засадах, він не поступається, а в багатьох аспектах і переважає фільми, фінансовані Держкіно.

Дипломів за участь у фестивалі удостоєно такі кінороботи: українські «Пристрасті за Андріївським» Костянтина Шандибіна, «Моро» та «Probene 8» В’ячеслава Бігуна, «Госпітальєри» Маркіяна Мірошниченка, «Садгора» і «Чернівці» Світлани Новицької та литовські «Зелені мушкетери» Йонаса Ехмана.

Варто сказати, що середній рівень українських фільмів знизився порівняно з минулим роком. Ключова тема вітчизняних робіт попереднього фестивалю – війна з Росією – відійшла на задній план. Мабуть, це певно мірою корелюється з політичними настроями в суспільстві. В 2018 році наші західні сусіди з Польщі також відзначали сторіччя незалежності. Автор цих рядків мав можливість протягом місяця перед завершенням тих святкувань бачити фільми, створені поляками до цієї дати. Якщо говорити про кількість і якість стрічок, то можна вважати, що наші кінематографісти взагалі пропустили сторіччя незалежності України. Мабуть, це одна з причин того, чому їхні і наші успіхи в державотворенні настільки відрізняються. Випереджаючи типове виправдання українських кінорежисерів про відсутність фінансування, зауважу, що іноземні окупанти не відмовляться від своїх планів і не звільнять українських територій, якщо ми скажемо, що в нас немає фінансування на спротив. У боротьбі народів це не аргумент. Виживає той, хто бореться. Якщо перефразувати одного з персонажів мультфільму «Сауз Парк»: не можна просто зупинити війну, Франція у 1940-му зупинила, і була окупована. А війна в медіапросторі починається задовго до того, як починають стріляти.

Відзначу також, що цього року серед переможців у номінаціях не було фільмів, фінансованих Держкіно.

Хочеться вірити, що найближчим часом українські кінорежисери зможуть активізувати свою професійну діяльність і наступного року на фестивалі ми побачимо позитивні тенденції.