Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2019:#5
Олександр Довженко і Київська кінофабрика


Початок роботи Довженка на Київській кінофабриці (1929 рік) збігається з остаточним утвердженням радянського тоталітарного суспільства: тому в житті Майстра були різкі перепади – від ласки «великого вождя» до гоніння і анафеми. З кінофабрикою пов’язані лише десять років життя Довженка, зате вони вмістили найкрутіші віражі його долі, найяскравіші сторінки біографії (постановка фільмів «Земля», «Іван», «Щорс»), страждання й біль, коли він там працював у 1930-х і коли його було назавжди від неї відлучено.

Кінокар’єру Олександр Довженко почав 1926 року на Одеській кінофабриці. 1928 року запускають в дію нову кінофабрику – Київську, оснащену закупленим за рубежем устаткуванням. Впродовж 1929 року Довженко тут знімає «Землю». Історики кіно, відзначаючи факт її міжнародного визнання, забувають нагадати, під який жорстокий удар російського пролеткульту потрапила картина на початку 1930 року; його звинуватили в тому, що «біологічне» в «Землі» затінило «класове». Більшовицькі герострати не хотіли чути про вічні закони природи, зрештою, про людину як часточку тої природи. Тотально панувала догма класової боротьби, – а на той час піднялась її чергова хвиля, пов’язана зі «знищенням куркуля як класу». На щастя, запал пролеткультівців знищити Довженка зупинив вагомий аргумент, що його попередній фільм («Арсенал») викрив «український шовінізм» і довів лояльність автора до більшовиків. Та критичний удар Довженко переносив важко: «Я був відсунутий до табору безплідної буржуазії, як людина, хоч і талановита, проте політично обмежений обиватель-попутник. Я мучився»[1].

Перебуваючи у 1930-му році в закордонному відрядженні, Довженко відживив сили, окрилений визнанням його творчості за рубежем. Він виношує задум фільму «про наших героїв в Арктиці на матеріалі трагедії Нобіле і загибелі Р. Амундсена»[2]. Та прибувши в рідні пенати глибокої осені 1930-го, він отримує наказ влади зробити фільм про індустріалізацію і завершити його до 15-ї річниці жовтневого перевороту, тобто до осені 1932 року. Довженко «негайно витиснув із своєї свідомості Амундсена і за дванадцять днів написав невдалий сценарій “Іван” і розпочав зйомку»[3]. Йому довелося чинити насильство над собою, ставати «пролетарським» режисером, освоювати будівництво Дніпрогесу, що офіційно стверджувалось як торжество економічної політики більшовицької влади. Він же бачив не торжество, а українських селян, яких відривали від рідних місць, від звичного способу життя, зрештою, від страшного подиху голоду, що вже насувався, селян, які ставали масою будівельників. Доводилось вирішувати ще одну проблему: вперше робити звукову картину на недосконалій вітчизняній техніці звукового кіно. Нарешті, стрес, пов’язаний з кінооператором. У Довженка склалося творче партнерство з Данилом Демуцьким, новатором, що прокладав власний шлях візуального вирішення. Він почав з ним роботу над «Іваном», але громом серед ясного неба став арешт Демуцького за цілковито безглуздими звинуваченнями – режисер мусив брати інших операторів.

Робити агітку й оспівувати ентузіазм, як вимагали партійні директиви, Довженко не міг. Як і в попередній німій трилогії він будує сюжет довкола молодого чоловіка (грав його вже не Семен Свашенко, а Петро Масоха, також березілець), маючи намір показати його еволюцію – від неосвіченого, але самовпевненого сільського парубка до свідомого пролетаря, готового навчатися (пригадаймо порив до навчання Тимоша із «Звенигори»). Люди на будові різні, є працелюби, як головний герой, а є і прогульники, як безіменний персонаж Степана Шкурата, є й нечисті на руку. Прибулим на будову нелегко було адаптуватись до нестерпного гуркоту машин, розчинитись у гігантському індустріальному мурашнику. В цьому велелюдді людина може загинути від нещасного випадку, і знайти винуватого неможливо, бо до керівництва не дістатись – воно відгороджене від рядових трудівників десятками дверей, які піддаються ще важче, ніж сама індустріалізація.

Українська влада за епізод із загибеллю комсомольця Івана образилась на Довженка, і натреновані партійні демагоги піддали фільм нищівній критиці, а це вже був сигнал до розправи: спершу – медійної, а потім – фізичної. Довженко покидає Україну, перебирається до Москви і наприкінці 1932 року стає штатним працівником кінофабрики «Мосфільм». В Росії він прожив два з половиною роки.

На рідну Київську кінофабрику він повертається в ореолі офіційно визнаного майстра, уславленим орденоносцем (орден Леніна йому вручили «за особливі заслуги в галузі створення і розвитку радянської кінематографії»), з персональним замовленням Сталіна зробити фільм про «українського Чапаєва». Прибувши до Києва 28 квітня 1935 року, починає збирати і вивчати матеріали про Миколу Щорса. Фільм «Щорс» він завершить аж 4 березня 1939 року, віддавши йому чотири роки життя і своє здоров’я.

Якою ж тоді, у середині 1930-х, він побачив Київську кінофабрику? Хто ставив фільми у нових, оснащених якісним зарубіжним устаткуванням корпусах? Заглянемо до Анотованого каталогу кіностудії: 1935 року тут було випущено кілька фільмів-концертів і п’ять ігрових: «Інтриган» Якова Урінова (на екрани не вийшов), «Остання ніч» Михайла Капчинського[4], незакінчений «Ревізор» Михайла Каростіна, «Суворий юнак» Абрама Роома[5], «Чарівний сад» Лазаря Френкеля, останні два піддані критиці. 1936 року – картина аналогічна: «Справжній товариш» Абрама Окунчикова і Лазаря Бодика, «Я люблю» Леоніда (Лева) Лукова, «Якось улітку» Ігоря Ільїнського і Ханана Шмаїна за сценарієм Іллі Ільфа та Євгена Петрова. Студія потрапила до рук слабких і маловідомих постановників, була на дуже низькому художньому рівні, не кажучи про втрату власного обличчя. Українських кінорежисерів, що творили у 1920-х, окрім Івана Кавалерідзе, тут не було. Опинився на засланні Арнольд Кордюм, врятувався втечею до Москви Георгій Стабовий, з кінофабрики звільнили Фавста Лопатинського (згодом репресували), а «Прометей» Івана Кавалерідзе потрапив під удари голобельної критики за нібито недосконале знання історичних фактів. Натомість працювали витіснені з Москви «на заслання» до Києва – Абрам Роом, Микола Екк, Іван Пир’єв та інші. «Українське кіно, позбавлене національної експресії, стає 1937 року майже інертним і животіє, випускаючи повторні, або класичного репертуару фільми»[6].

Довженка пригнічувало це середовище, він опинився у повній ізоляції. Гнітила його ще одна обставина, про яку він згадав у своїй біографії 1939 року. Брест-Литовське шосе – вулиця, якою він кожного дня їздив на роботу і яка завдавала йому, шанувальнику краси, неабияких прикрощів своїм виглядом: «Я не люблю її, протестую проти неї щодня ось уде десять років. <…> Протягом десяти років я щодня зриваю з цієї чудової, прямої, широкої вулиці всі п’ять недоладних рядів телеграфних, телефонних і трамвайних стовпів, які роблять цю вулицю схожою на хмільник, і ховаю кабель у землю. Я засипаю рови і зрізую горби, я її нівелюю, знищую трамвай, що перебуває в стані перманентного ремонту і замінюю його автобусами і тролейбусами до самого Святошина, а вулицю заливаю асфальтом на бетонній основі. Вулиця робиться широкою, прямою, як стріла, і хвилястою. Я знищую жалюгідні халупи і замінюю їх невисокими гарними будинками. Моя уява доходить до впевненості, що тільки після цього всі режисери почнуть робити хороші картини»[7].

Та обидва ці фактори виглядають незначними, порівняно з тим, що творилося в країні. Великим ударом для Довженка став арешт (уже другий) у жовтні 1937 року його друга, вченого Івана Соколянського, якого тримали у внутрішній в’язниці до завершення роботи над «Щорсом». В грудні було арештовано кіноактора Степана Шагайду (знімався в «Івані» та «Аерограді»), і 12 січня 1938 року його розстріляли. Й це були не єдині арешти, які вибивали режисера з творчої колії.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

  1. Довженко Олександр. Автобіографія // Олександр Довженко. Твори в п’яти томах. Т. 1. – К. : Дніпро, 1964. – С. 33.
  2. Там само. – С. 32.
  3. Там само. – С. 32.
  4. Капчинський Михайло Якович (1889–1981) – організатор виробництва, кінорежисер. 1919 року очолював кіно відділ в Одесі, 1921–1925 – директор Об’єднаних (Одеської і Ялтинської) кінофабрик ВУФКУ, в 1925–1926 рр. – директор 1-ї кінофабрики «Держкіно» в Москві. В Україні зняв фільм «Греблю прорвано» (1928), визнаний невдалим.
  5. Роом Абрам (1894–1976 ) – радянський режисер, поставив фільм «Третя Міщанська» («Любов утрьох», 1927). У 1930-х на Київській кінофабриці. Фільм «Суворий юнак» було піддано критиці за надмірний естетизм. «У Павла Нечеси, директора Київської кіностудії, вимагають пояснень щодо перевищення бюджету. Абрамові Роому заборонено виходити на знімальний майданчик, оператора Юрія Єкельчика карають за формалізм, а директора картини Соломона Лазуріна усувають із посади. Заборонений для показу “Суворий юнак” вийде на екрани лише 1974 року з нагоди присвяченої його авторові ретроспективи». Див. Госейко Любомир. Історія українського кінематографа. – Перекл. з фр. – К. : Кіно-Коло, 2005. – С. 87.
  6. Госейко Любомир. Історія українського кінематографа / Пер. з фран. – К. : Кіно-Коло, 2005. – С. 92.
  7. Довженко Олександр. Автобіографія. – С. 33.


Корисні статті для Вас:
 
Довженко і Сталін2007-06-11
 
Олександр Довженко:"Ми були молодими.І більших геніїв од нас не було2009-06-11
 
Твір, небезпечний для режиму2016-08-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#5

                        © copyright 2022