Гарбузюк Майя. Образ України у польському театральному дискурсі ХІХ століття: стратегії та форми репрезентації : [монографія] / Майя Гарбузюк. – Львів: Простір-М, 2018. – 470 с. 

Монографія Майї Гарбузюк, що недавно побачила світ, присвячена унікальному соціокомунікаційному феномену – театру, важливому «способу розмови про світ, про себе, про людину і про те, що її болить». В одній зі своїх публічних лекцій, зафіксованій на сайті Zbručі (https://zbruc.eu/node/52116), відома дослідниця, авторка низки публікацій театрознавчої проблематики, доцент ЛНУ ім. І. Франка, викладачка, яка плекає майбутніх фахівців сцени, саме так з’ясовує глибинну суть цього виду мистецтва. Вона стверджує: «Театр не дає рецептів, театр не вчить, а розмовляє». У своїй праці вона демонструє новий об’єкт дослідницького зацікавлення – театральні практики польської сцени в ХІХ ст. з виокремленням важливого для наукового сьогодення предмета дослідження – образу України в «драматургічному, сценічному, рецептивно-критичному, візуальному» пластах.

Уперше в українському науковому дискурсі авторка глибоко розкриває досвід формування й розвитку українського тематичного сегмента синкретичного наративу польської сцени, послідовно вирізняючи особливості його творення. Оригінальні методологічні стратегії міждисциплінарного перетину з акцентацією на соціокомунікативному підході дозволяють якнайповніше висвітлити предмет дослідження – образ України в польській драматургії та його відтворення в польському театрі.

В українській театрознавчій науці впродовж півтора століть акумульовано чимало праць, присвячених польсько-українській театральній комунікації загалом. Майя Гарбузюк скрупульозно проаналізувала цю тематичну павіть театрознавчої спадщини, сформувала періодизацію її розвитку, чітко увиразнивши чотири хронологічних компоненти (від порубіжжя ХІХ–ХХ ст. до сьогодення), наповнені науковими надбаннями потужних особистостей (І. Франко, В. Перетц, В. Рєзанов, В. Щурат, М. Возняк, Р. Пилипчук та ін.). Дослідниця також докладно проаналізувала набутки польської театральної історіографії (зокрема С. Шнір-Пепловський, З. Крашевський, А. Маршалек, З. Єндриховський), що заторкують основні аспекти польсько-української театральної комунікації.

Однак історіографічного супроводу висвітлюваної М. Гарбузюк проблематики не відбулося, тож довелося звернутися до рукописних та друкованих джерел, які дослідниця виявила й ретельно опрацювала у фондах понад двадцяти архівів, бібліотек, музеїв України та Польщі. Значну кількість необхідної інформації віднайдено в понад сорока польськомовних періодичних виданнях ХІХ ст., які виходили у Варшаві, Вільно (нині – м. Вільнюс, Литва), Кракові, Львові, Познані тощо.

Незаперечна новизна наукової праці М. Гарбузюк полягає не лише в докладному аналізі історіографії проблеми й уважному опрацюванні джерел. Авторка вельми зважено й помірковано розгортає широку панораму відображення «українськості» на польській сцені: «молоком і медом» – ідилічні, ренесансні, героїко-комедійні образи (Я. Н. Камінський, Я. Мілевський, Л. Рудкевич), «пекельний міф» – гайдамаччина (Я. Н. Камінський, Ю. Словацький, М. Чайковський в інтерпретації В. Левицького, А. Урбанський), «вогнем і мечем» – козаччина (А. Г. Жолковський, Ю. Коженьовський, К. Майєрановський). Ще один тематичний компонент, всебічно розглянутий у монографії, – «і в цноті, і в болоті», що розкриває стратифікаційні особливості рустикальних образів (Л. Стаженський. В. Лозинський, А. К. Ґроза), їх кореляцій з урбаністичним середовищем (М. Ґожковський, Л. Совінський).

На переконання авторки, польський театр, раз у раз «повертаючи в коло свого театрального дискурсу образи України», «у такий спосіб на рівні культури утримував своє право на просторове й часове, реальне та ментальне володарювання, проявлене у бажанні говорити від імені Іншого, який саме з цих же причин був вкрай обмежений у своїх можливостях й правах».

Авторка схиляється до концентрованого викладу наративу, на перший погляд, надто захоплюючись деталізованою сеґрегацією отриманих результатів. Однак!.. Такий підхід дає змогу читачеві не розгубитися в надзвичайно багатому на факти, судження та коментарі тексті, не проґавити магістральну думку дослідниці, не зійти на береги власних роздумів щодо зображуваного поличчя українства або ж певних фрагментів того чи іншого драматичного сюжету / театрального дійства.

Монографія вирізняється інтелектуальною відвагою й дослідницькою перфектністю авторки, яка сформувала нову тематичну павіть у вивченні українсько-польської комунікації загалом і театрознавчої зокрема. Ця праця не належить до тих видань, які перелистуєш, щоб не випасти з «курсу справи», оскільки є неповторно ефектною за змістом, інформативною за новими знаннями, багатою на факти та їх узагальнення, яскравою за мовностилістичним втіленням, оригінальною за висновками, що ще раз підтверджує високу наукову репутацію її авторки – Майї Гарбузюк.