Фільмів та серіалів, у яких американський кінематограф згадує Україну чи українське, існує близько сотні^[1], але зосередимось на стрічках, створених після 1991 року^[2]. Тут же зауважимо, що лише в деяких фільмах можна побачити зміну (як правило, далекого від реалій) кінематографічного стереотипу про Україну, й у зовсім небагатьох – те, якими уявляють нас американські сценаристи, й те, над чим варто попрацювати, аби змінити своє життя на краще.

Частина журналістів, що торкалися цієї теми, сходяться на думці, що Україна в американському кіно – це країна Чорнобиля або ж спадкоємиця атомної зброї. Насправді тематичний ландшафт української проблематики значно ширший. Він, як правило, негативний, хоча трапляються й позитивні моменти – смачна їжа, яскраві танці, гарні жінки. Останні, проте – знедолені й нещасливі, або ж – гарні та корисливі. А для авантюристів усіх мастей Україна – непогане місце, аби пережити пригоди й залишитись при цьому живим і здоровим.

Основну масу стрічок можна поділити на ті, в яких українське виступає в негативному ракурсі, та ті, що в умовно-позитивному (тобто позитивному в умовах певного жанру й специфічної системи цінностей).

Чорнобильську тему розробляє жанр фантастики. Переважно це місце для наукових експериментів (з жахливими наслідками) або ж мутантів, що припливають у трюмі корабля й своїм виглядом та поведінкою лякають американського обивателя. На території Чорнобиля ніколи не світить сонце, на дорогах стоять солдати в шинелях часів громадянської війни, весь пейзаж тут спалений радіацією, пересуватися можна тільки в костюмі хімзахисту^[3]…

«Кінець світу починається в Україні» – так можна сформулювати головну думку фільмів-катастроф на кшталт «Війни світів» Стівена Спілберґа 2005 року та презентований «Земля майбутнього», що незабаром з’явиться в прокаті. В останньому ігровий кінець світу починається документальними кадрами Майдану…

Україна – місце, де зосереджено інтелектуальний і військовий потенціали, які, звичайно ж, перебувають у вкрай ненадійних руках. Кінематографічний еквівалент «Будапештського меморандуму» виправдовується в стрічках «Напад» («Ціна страху»), «2012», «Індіана Джонс та Королівство кришталевого черепа»^[4].

Інша тема, якою тамтешні сценаристи полюбляють залякувати своїх співвітчизників, – українські гангстери та вбивці. В анімаційному серіалі «Сімпсони» виведено образ українського політика Віктора, що загрожує славному американському охоронцю. Згадується в серіалі також район, де живе українська діаспора, спринґфілдська «Мала Україна» з її медичним закладом, назва якого перекладається як «Божевільні в Україні»… В серіалі «Дія» інтереси американських шахраїв, які потрапляють у Київ, зіштовхуються з інтересами українського вбивці на прізвисько М’ясник. «Кондитер із Києва порве тебе на шматки, а що зробить з тобою М’ясник із Києва – мені навіть уявити важко», – каже один шахрай іншому. Не відстає від «попередника» й Ісаак Сірко – головний мафіозі Маямі, що наводить неабиякий жах навіть на колумбійський наркокартель (серіал «Правосуддя Декстера»). Інколи українці виступають у ролі жертв, зокрема, в серіалі «Клан Сопрано» вихідці з України та їхній убивця – наші співвітчизники. Недавній приклад шахрая з України – олігарх із Дніпропетровська, що навіть зовні схожий на олігарха з Дніпропетровська (фільм Майкла Манна «Кібер» 2015 року; режисер має українське коріння).

Та найбільш широко в кіно США експлуатується тема українських гастарбайтерів. Здебільшого це водії та повії. Правда, інколи трапляються казуси. Хатня робітниця з України Магда (серіал «Секс і місто») настільки духовно консервативна й сексуально закріпачена, що різними хитрощами намагається перевиховати в християнському дусі свою незаміжню американську роботодавицю (над її ліжком вішає розп’яття, на місце фалоімітатора кладе Біблію тощо). Проте безрезультатно – розкріпачена американка звільняє її.

Особливе місце в системі сценарно-режисерських поглядів на Україну належить дебюту режисера Лева Шрайбера (українське коріння), під «символічною» назвою «Світло навкруги» (2005). За сюжетом дія відбувається в Україні, хоча весь фільм (окрім кількох кадрів Одеси й Львівського вокзалу) знято в Чехії. Схоже, стрічка являє собою найповніше зібрання стереотипів. Фільм – за сюжетом Джонатана Фоера^[5] (американець єврейського походження вирушає до України, аби розшукати жінку, яка під час Другої світової врятувала його дідуся від смерті). По ходу цього «оригінального» видовища американському глядачеві має стати відомо, що українці говорять смішною англійською (не факт, що для американців це є сферою комічного, адже з точки зору британців американці також говорять «смішною англійською»), афро-американців називають неграми, а євреїв – жидами. Окрім того, що українці у фільмі всі расисти або ж антисеміти, вони ще й брудні, не уявляють собі життя без м’яса, носять дику одежу, ворожі й небезпечні для мандрівників. Українські діти тільки й уміють, що клянчити жуйку й проколювати шини у подорожніх. І навіть собаки в українців несповна розуму…

«Українці – прості люди, схожі на нас», – стверджують герої серіалів «Друзі», «Доктор Хауз» та фільму Теренса Маліка «До дива». В молодіжному серіалі «Друзі» вихідці з України існують нарівні зі звичайними американцями. Українським емігранткам із фільмів «Доктор Хауз» та мелодрами «До дива» чоловіки-одинаки хочуть допомогти отримати грин-картку й заради цього йдуть з ними на фіктивний шлюб.

Ще більш розважливий погляд на українців знаходимо у фільмах, про які йтиметься далі. В кримінальному «Пограбуванні по-італійськи» український гроза Лос-Анджелеса зі знаковим іменем Крутоніг випадає зі стандартного образу мафіозі. Це – «людина честі», що дотримується слова, даного головним героям; його не спокушають викрадені ними золоті злитки, що лежать біля його ніг. У жорсткій драмі «Порок на експорт» Девіда Кроненберґа головний герой – агент російських спецслужб (стоїть на шляху російської мафії в Лондоні) має яскраво визначене українське походження. Це цікаво проявляється в його поведінці. Він розмовляє майже чистою українською із повією з міста Ірпінь (нехтуючи тим, що це може видати його). Він рятує жінку й ще кількох персонажів, схоже, більш із чутливості й сентиментальності, ніж тому, що того потребують його службові обов’язки.

У бойовику «Перевізник 3» (2008, реж. Олів’є Меґатон) герой Джейсона Стейтема переправляє до Одеси Валентину – доньку вкраїнського міністра екології. Образ державного службовця, можливо, вперше в кіно, викликає повагу, оскільки, незважаючи на шантаж, той не погоджується підписати контракт зі злочинцями на захоронення токсичних відходів. Валентина теж не відривається від батька, по ходу дії розвиваючи не тільки вікову, а й національну ідентичність. Вона обурюється на слова французького поліцейського, який стверджує, ніби знає українців – похмурих та нікчемних – за романами Достоєвського. Валентина відповідає, що «ми різні тут (показуючи на голову) і тут (показуючи на серце)».

Не менш цікавий, на мою думку, образ українця бачимо в стрічці «Збройний барон»^[6](2005, режисер Ендрю Ніккол). Особливістю її є те, що вперше українець стає в ній, хоча й дещо сумнівним, але головним героєм з цікавою індивідуальністю. Він дистанціюється від сім’ї єврейських емігрантів, в якій виховувався, як і його сім’я у фіналі врешті-решт теж відрікається від нього. Суттєві риси – поряд із цинізмом урівноважений інтелектуалізм та винахідливість – є квінтесенцією його характеру (саме вони потрібні торговцю зброєю, що працює під ліберальним поглядом правлячих кіл США).

Отакі ми – переважно смішні та жахливі – існуємо в уяві продуцентів американських сценаріїв. Щоправда, національному характеру притаманні й деякі інші суттєві й цікаві риси, як-от: індивідуалізм та невміння об’єднуватись у мирний час, недовіра до своїх та доброзичливість до чужих, демократизм та тяжіння до республіканської форми правління, художній смак та почуття гумору… Мабуть, цих рис недостатньо для формування симпатії чи поваги з боку інших… У такому разі нам потрібно розвиватися – на кшталт окремих героїв згаданих тут фільмів… або ж залишатися, якими є – бути самими собою, творити свій власний образ.

1. ↑Деякі дослідники, зокрема Андрій Приймаченко, нараховують аж 89 американських стрічок, випущених за 56 років. З 33-хвилинною нарізкою з цих фільмів можна ознайомитися тут.
2. ↑Саме тоді українське починає втрачати ознаки радянського.
3. ↑Серіал «Секретні матеріали», фільми «Трансформери 3», «Чорнобильський щоденник», «Ґодзілла».
4. ↑У пригодницькому фільмі про Індіану Джонса виведено ґротесковий персонаж української жінки-полковника, агента КДБ й по сумісництву вченої Ірини Смалько, нагородженої аж трьома орденами Леніна. У фільмі-катастрофі «2012» український літак «Мрія» видається за російську розробку; він рятує героїв від загибелі під азербайджанським прапором, а падає в море – під українським. У трилері «Напад» українські вчені-атомники місяцями не отримують платню й змушені продавати терористам свої знання й унікальні залишки зброї.
5. ↑Перед написанням роману автор справді «надихався» у Києві аж три дні, але так і не знайшов тут слідів свого дідуся.
6. ↑Назву картини можна перекласти як «Лорд війни», що, звичайно ж, аж ніяк не тотожне поняттю «барон», що асоціюється передовсім із негативним