Олексій Петухов (н 1.01.1940, с. Богунія Житомирської області) – український актор. Закінчив драматичну студію при Київському театрі ім. І. Франка (1960 – 1963, у В. Оглобліна і Д. Мілютенка) та Московський інститут театрального мистецтва ім. А. Луначарського (1971 – 1976, майстерня К. Єланської). З 1976 по 1987 р. викладав акторську майстерність у КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого та у Київському інституті культури. У театрі ім. І. Франка з 1963. Зіграв понад 100 ролей, серед яких: Опанас («Лиха доля» («Циганка Аза») М. Старицького, постановка Г. Юри); Александро та Д. Веллуто («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначі, Р. Тарабузі, реж. В. Оглоблін, 1981); Дон Гомес («Благочестива Марта» Т. де Моліно, реж. В. Оглоблін, 1983); Цар Латин («Енеїда» І. Котляревського, реж. С. Данченко, 1986); Ребе («Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема, реж. С. Данченко, Д. Чирипюк, 1989); Соломон («Кін IV» Г. Горіна, реж. А. Хостікоєв, 1999); Хмелик («Соло для годинника з передзвоном» О. Заградника, реж. О. Білозуб). Ролі останніх театральних сезонів: Булочник («Три товариші» за Е. М. Ремарком); Брендавуан («Скупий, або Школа брехні» Ж.-Б. Мольєра); Лікар («Дорога Памела» Джона Патріка); Лісовик («Verba» за «Лісовою піснею» Лесі Українки).

– Яка у вас найголовніша риса характеру?

– Життєлюбність. А ще терплячий я. Оце щось відбувається… А я рівно, відсторонено намагаюся триматися. Як кажуть, «переночувати треба» і буде легше.

– Що для вас Театр? Ви вірно служите йому уже стільки років.

– Дослідження життя. Дослідження мотивацій, чому я в цих обставинах, які пропонує автор, маю саме так діяти. Це треба психологічно виправдати лінію поведінки, оці вузли-вузлики на ній, не проілюструвати, а прожити. Якщо це вдається – я отримую неймовірне задоволення.

– Ви радісна, оптимістична людина. А що дає вам силу?

– Ми жили дуже бідно, четверо дітей у нас було, тато ще довойовував у Берліні і Потсдамі, потім закінчував інститут художній у Києві. І в село Богунія не міг приїхати. По три місяці ми не бачили хліба. Ми ходили на хлібзавод і нюхали, лушпайки варили, перекопували картоплю торішню, акацію обдирали, коли зацвіте. А я був оптимістом. Гадаю, це природа. Генетичне. І в принципі так і сталося. Не прийняли в інститут театральний, заплаканий іду. Карасьов, до речі, приймав, точніше, його якийсь помічник. Кажуть: «Читаєте ви не погано, але ви ж в окулярах». Я здер – «Все, можу й без них!». Забракували.

Це ж у Митницького Едуарда Марковича потім нишком грав, я йому не сказав про окуляри. З Герасименко Мариною грав, Стьопа Олексенко приходив до Марини, вони парувалися вже, дружили ми. …А тут, коли не вступив, іду Хрещатиком, звертаю на Карла Маркса, Городецького нині, дивлюся – Театр. Думаю: «Господи, це ж я тут у дев’ятому класі «Короля Ліра» дивився. В постановці Оглобліна. Шок тоді був. Мар’ян Михайлович Крушельницький грав Ліра, Блазня – Мілютенко. Геніально. Знаєте, що мене вразило найбільше? Що він говорив текст Шекспіра, наче його народжував тут на сцені – про сьогоднішню несправедливість і зорі на небі є її свідками, свідками, яка кругом брехня. Думаю, це «отсєбятіна» якась. І я з другом з паралельного класу, Льонею Хрусталенком, з яким був на виставі, почав у бібліотеці з Шекспіром почутий текст звіряти. Бачите, коли є правда художня, як вона потужно впливає! І на мою підсвідомість вплинула. Художня правда вплинула на формування позитивного мислення, почування, що були в мені від народження. Я ж перевірив у книжці і отримав задоволення від пережитої сили правди.

…І ось я йду до театру, і бачу – об’ява метрів зо два з половиною буквою «Л» стоїть. Набір у студію театру, набирає Володимир Оглоблін. У списку документів довідка про здоров’я. Я переписую список документів, що треба подавати… Братові Сашкові розказав нещасливу історію, привів його у поліклініку і наказав, що зір у нього має бути стопроцентним. Він усі букви побачив. Ніби не важко було – обманути. Але для мене це була величезна брехня і тому я боявся. Рік не одягав окуляри.

– Але ж це незручно.

– Дома одягав... Геніальний був педагог Оглоблін. Він уже поставив «Не називаючи прізвищ» Василя Минка у Харкові, потім повторив цю виставу в театрі Франка. Йдеться про закулісне життя партійної верхівки, як вона жила за радянських часів, в п’єсі перші спроби критичного погляду на радянську дійсність. Я в масовці в «Королі Лірі» бігаю, і дивлюся як грає Дмитро Омелянович Мілютенко. Я закінчив студію з червоним дипломом. Мене залишають у театрі, а через кілька років я їду до Москви, восени місяць і навесні місяць заочно вчуся у ГІТІСІ. Педагоги! Треба правду сказати – половина – вихідці з України.

Але коли приїздив театр наш з «Украденим щастям» Івана Франка, то вони розгублювалися. Володимир Немирович-Данченко казав: «Якщо хочете зрозуміти, що таке система Станіславського, – ідіть дивіться «Украдене щастя» з Бучмою». Потім Богдан Сильвестрович Ступка брав знахідки вистави, принципи акторської роботи собі на озброєння.

- А в якому матеріалі вам працюється комфортно, легко?

- Трагікомедія. Щоб і серйозно, і щем був. В мені є любов, відданість до «Кіна ІV». І якесь сентиментальне почуття. Мій герой Соломон веде виставу і є слугою Кіна одночасно, терпеливо зносить образи господаря-генія.

– Про що я не запитала?

– Ви про головне питаєте. Не дивлячись на мій вік, – не перестаю вчитися, захоплюватися самим процесом навчання. Недавно подивився «Домашній арешт», кілька серій. Це російське телебачення, правда. Сучасний Гоголь. Це так схоплено.

– Як вам Дмитро Богомазов як головний режисер у театрі Франка нині?

– Він займається справою, нема інтриг, не хвилюється, що його «скопитнуть». Дуже хороша вистава «Ліс». Не проста п’єса Вільяма Шекспіра «Коріолан» має успіх у глядача. Ой як не просто зробити Виставу! Це ж не роль зіграти. Головне, що це хвилює, а емоційно впливати в такий емоційно та інформаційно перенасичений час дуже непросто.

– Через ваш альтруїзм ми не про вашу творчість ведемо розмову, а які довкола вас усі талановиті й успішні.

– Це ж говорить і про мене. Театру пощастило. Союз Михайла Васильовича і Дмитра Михайловича. Він дозволяє казна-що робити на малій сцені, там він відпускає себе, дає свободу молодим. Я не все сприймаю. Панаса Мирного «Лимерівна», наприклад, насторожує. Одні захоплюються, інші навпаки. Я, мабуть, традиційного способу мислення, люблю, коли розкривається автор, хай несподівано. Слово ж Мирного щось значить, а я його не завжди чую. Коли бачив етюди на малій сцені, здригався не раз: «Ого, я так не вмію!». Це поставив Іван Уривський. Це виправдовує головного режисера Богомазова, що молодим він дозволяє експерименти. Я багато спостерігав за Андрієм Жолдаком, який нас змушував фокуси всілякі витворяти, “Момент” він поставив добре, ще як початківець тоді на малій сцені. Віктор Цимбаліст, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк пручалися, але виконували його забаганки, зрештою вийшла прекрасна вистава. Тоді ще людські вистави були у нього. Активна у професії особистість. Він по всій Європі читає лекції...

– А як вам з Сергієм Данченком працювалось?

– Дуже гарно. Це ж він запросив Оглобліна. «Дикий ангел», «Моя професія – синьйор з вищого світу» з Валерою Івченком, «Благочестива Марта» зі мною та Ларисою Хоролець. Мені було дуже комфортно з Данченком. Він давав роль і мовчав. А ти борсаєшся, борсаєшся, вибудовуєш, відчуваєш, що уже трохи лінію схопив і ведеш... Питаєш: «Сергію Володимировичу, як?». Він: «Може бути». Не більше. Якщо він так сказав, – це похвала. Розумієш, що вже став на рейки, на які треба. Крила виростають і починаєш більше працювати.

– Яким театр зустрічає своє сторіччя?

– На підйомі. В стабільній формі. Дивлячись на прем’єру «Поминальна молитва», відчув гармонію нашого театрального організму. Актори нинішнього складу підхоплюють, продовжують напрацювання Богдана Ступки, Наталії Лотоцької.

– Погоджуюсь, актори, зокрема, Богдан Бенюк і Поліна Лазова не перекреслюють знайдені образи, а розвивають їх в рамках легендарної вистави театру. Ви – один з небагатьох, хто був задіяний у першій версії і зараз. Що змінилось?

– Підвищені вимоги глядачів. Я піймав себе на тому, що і мої вимоги до себе посилились. Маленька деталь. Я переглянув своє ставлення до танцю в епізоді. Ставлюсь до моєї скромної роботи у «Тев’є» ще відповідальніше, ніж тоді...

8 вересня 2019