Георгій Іванович Давиденко (н. 1937) – один із тих митців, чиї індивідуальність, творче світосприйняття істотно вплинули на розвиток кінопроцесу в поворотні моменти історії України, збагатили палітру вітчизняного кіномистецтва. Адже понад 60 років він, майстер неігрового кіно, є біографом свого часу. Його кращі фільми відбивають провідні тенденції епохи, віддзеркалюють найважливіші моменти в житті країни.

У жовтні 1957 року двадцятирічним юнаком він прийшов після армії на Київську кіностудію науково-популярних фільмів, де почав помічником режисера. З часом опанував усі основні професії знімальної групи: адміністратора, директора кінокартини, режисера, сценариста, оператора. З 1971-го – режисер-постановник. У 1974 році заочно закінчив філологічний ф-т Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Пройшов крізь усі зміни й трансформації часу і на кожному етапі життя країни залишається не пасивним спостерігачем, а активним творцем – чимало робить для утвердження позитивного образу України.

На сьогодні у творчому доробку Давиденка понад 150 кіно- та відеофільмів, і в більшості він – автор-режисер. Його стрічки демонстрували в багатьох країнах світу, він лауреат кількох МКФ. Особливо цінує визнання 1-го Всеукраїнського фестивалю авторського фільму ім. Івана Миколайчука та премію ім. Фелікса Соболєва «За вагомий внесок у світове та українське неігрове кіно», отриману 2017 року. Його нагороджено відзнакою Держтелерадіо України «За заслуги у розвитку інформаційної сфери» (2011). А ще є відзнака Міноборони України – медаль «За сприяння Збройним Силам України» (2017). На початку 90-х років створив низку фільмів, присвячених розбудові Збройних Сил України («Школа мужності», «Військово-морські сили України»). З ентузіазмом працював як художній керівник науково-пізнавальної кінопрограми «Золоте стремено. З історії українського війська», сценарист та режисер чотирьох фільмів циклу.

Він – мужня людина, учасник миротворчої місії ООН у Боснії і Герцеговині 1994 року. Про драматичні події на Балканах, про дії там українських «блакитних шоломів» розповідає його фільм «Не стріляй у мою землю». Важко переоцінити і його внесок у становлення Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України, де Георгій Іванович як перший головний режисер підготував чимало телесюжетів, створив фільм «Втеча за ґрати».

– А як усе починалося? – запитую Георгія Івановича.

– Починалося все з далекого 1957 року. Після важкого поранення під час виконання службових обов’язків мене комісували з армії. У таких ситуаціях місцева влада мусить працевлаштовувати колишніх військовослужбовців. Мені запропонували на вибір три місця роботи: завод «Арсенал», завод радіоапаратури та кіностудію «Київнаукфільм». Вибрав кіностудію. І не жалкую. Понад 60 років промайнули як одна щаслива, сповнена цікавими пригодами мить. А які люди передавали свій досвід! Режисер Леонід Любченко – людина енциклопедичних знань – навчав мене роботі з масовкою та з історичним матеріалом під час створення фільму «Полтавська битва» (1959). Дмитро Федоровський, лауреат премії ім. М. Ломоносова, в час роботи над фільмом «Біотоки головного мозку» (1965) акцентував на ретельному відборі та осмисленні наукового матеріалу. Микола Грачов, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії ім. Ломоносова, режисер фільмів «Вони бачать знову» (1947), «Портрет хірурга» (1964), ділився вмінням вибудовувати драматургію, показувати героя не лише як професіонала, а і як яскраву особистість.

Етапною для себе вважаю роботу над фільмом Альмара Серебреникова «Індійські йоги. Хто вони?» (1969), де я був асистентом режисера. Це велике щастя – мандрувати дивовижною країною, яка запала мені глибоко в душу. Я зустрів там відкритих, привітних людей. Мені пощастило доторкнутися до давньої індійської цивілізації, пізнати її самобутню культуру. Наш фільм дуже сподобався глядачам в усьому світі, мав величезний успіх у прокаті, тримався на екранах кінотеатрів СРСР понад 20 років. Відомий вчений, професор, доктор біологічних наук, лауреат Державної премії СРСР І. О. Єфремов дав чудовий відгук: «Я всіляко підтримую почин цього першого фільму. Він, мені здається, переконає вчених, тренерів і тих, хто працює у сфері фізичної підготовки людей, звернути увагу на йогу, засіб накопичення в організмі фізичної сили, стійкості, до того ж, відповідно, дешевими засобами. Саме йога (хатха-йога) вкрай необхідна для підготовки людей у професіях, які відчувають високу душевну і фізичну напругу, передовсім – космонавтів, льотчиків, випробувачів, водолазів, геологів, альпіністів…». Індія надихнула Георгія Давиденка на створення ще кількох стрічок, уже самостійних: «Є в Індії містечко», «Співробітництво СРСР – Індія». А головне, він відчув смак до подорожей і з кінокамерою в руках відвідав понад 28 країн світу (Єгипет, Сирія, Ірак, Іран, Монголія, Гвінея, Японія, Франція, Угорщина, Фінляндія…). Результатом стали цікаві стрічки: «Легенда старого арата», «Експеримент “Океан”», «Науковий центр “Рогбане” у Гвінеї», «Шлях до Золотого Меркурія»…

Георгія Івановича завжди цікавили приховані сторінки історії, тож він створив фільми про Михайла Грушевського «Історик та Історія» і «Три рішення першого Президента» (за сценаріями Владлена Кузнєцова). Широкий горизонт інтересів спонукав його звернути увагу на питання науки і освіти, внаслідок чого з’явилися «Мій метод викладання фізики», «У пошуках інформативності», «Приборкувачі молекул»...

Але є теми, які посідають особливе місце у творчості Давиденка. Низка його гострих документально-публіцистичних п/м стрічок присвячена національно-визвольному рухові на теренах СРСР і України. Деякі виразні кадри з картини «Табірний пил» і сьогодні можна побачити у фільмах і телепрограмах різних виробників... «Невільник брат, невільниця сестра» – один із перших наших фільмів, який на прикладі трагічної долі двох світлих і красивих людей розвінчав радянський міф про українських націоналістів. 20-річний Володимир та 16-річна Ольга Косовські боролися проти німецьких окупантів у лавах українського націоналістичного підпілля. Радянська влада оцінила їхній внесок у перемогу над Німеччиною тривалим терміном каторжних робіт. Доля знову звела брата і сестру за колючим дротом у Воркуті… Роздуми про природу влади у фільмі «Жезл» й досі не втратили своєї актуальності. А постаті героїв стрічки «Тверді мелодії» Михайла Сороки та Катерини Зарицької нагадують про винищену еліту нації, якої нині так бракує Україні...

Фільми «Табірний пил» та «Жезл» досліджують надважливу тему – зіткнення Людини з тоталітарною системою. Над стрічкою «Табірний пил» працював чудовий ансамбль: сценарист Владлен Кузнєцов, режисер Георгій Давиденко, оператор Анатолій Солопай, композитор Тетяна Дикарєва, директор картини Ігор Кураченко. Назву фільму «подарував» сумнозвісний Лаврентій Берія. За документами тільки в одному таборі із системи Воркутлагу було знищено 1071 в’язень. Ті, хто вижив, згадують у фільмі про те, як їх виморювали голодом, спрагою, витонченими тортурами, як у тундрі розстрілювали з літаків втікачів, які вирвалися на волю...

Розповідає Георгій Давиденко: «Час від часу ми показуємо колючі дроти. Цей образ – пересторога. Фільм було б добре показати всьому світові, як людей талановитих, гордих, сильних перетворювали на «табірний пил». І це минуле знов чатує на нас.

Складний, багатоаcпектний фільм «Жезл» знімала по суті та сама творча група, що й «Табірний пил». Тільки режисерів стало двоє – Георгій Давиденко та його син Олександр Давиденко, який уже здобув професійну освіту. Стилістика відрізняється від попередніх: тут документальність поєднується з ігровим кіно. Починається картина епізодом фільму «Гамлет» режисера Григорія Козинцева з Інокентієм Смоктуновським у головній ролі. Після перегляду фрагменту він розмірковує про образ Гамлета: «Чому ця річ пройшла так далеко, пробивши товщу часу, і донині вона хвилює розум і серця людські? Просто там виражена одна, з моєї точки зору, дуже точна, конкретна думка: чи має моральне право народжена жінкою людина володарювати над іншою людиною, яка також народжена жінкою?» Головний задум фільму – розкрити найтаємничішу у всі віки тему «особистість і влада». Влада тримається на трьох китах – таємниця, ідолопоклоніння і брехня.

Напрочуд виразний епізод у фільмі – бесіда ведучого Владлена Кузнєцова з багаторічним політв’язнем Леонідом Городіним. Уперше його арештували 1928 року за поширення забороненого «Листа до з’їзду» Леніна, так званого «Заповіту». Тричі засуджений за «контрреволюційну троцькістську діяльність», Городін лише на початку 1990-х домігся повної реабілітації. Стрічка «Жезл» і донині лишається цікавою для мислячих глядачів, бо запрошує до діалогу.

Ще одна тема «червоною ниткою» пронизала життя Георгія Івановича. Народився він на Київщині, у мальовничому селищі Поліському (тоді, в 1937 році, називалося Кагановичі, а ще з XV століття відоме як Хабне). Дивовижна краса лісового краю навіки закарбувалася в пам’яті. 26 квітня 1986 року, коли на цю прекрасну землю болючою раною впала зірка Полин, районний центр Поліське опинився в зоні чорнобильського лиха. Нині рідне містечко порожніми вікнами зруйнованих будинків із німим докором дивиться на світ.

Понад 30 років минуло відтоді, але загроза нового апокаліпсису тривожить Георгія Давиденка й сьогодні. Тому одна за одною виходять його стрічки, присвячені захисту довкілля та збереженню життєвого простору. У кожному відчувається біль і тривога за майбутнє. Темі екології та здорового способу життя присвячені його фільми «Заручники Дніпровських морів», «Щоб жити»…

«А жити треба…» та «Пробач мені, Поліське!» – про поліщуків, яких ядерний монстр вигнав із рідних домівок та розпорошив по світах. «Katharsis. Очищення» та «Коні, коні, ви знову зі мною» – про життя в зоні відчуження диких коней Пржевальського, переселених до Полісся зі степового заповідника «Асканія-Нова» в рамках наукового проекту «Фауна».

повний текст читайте в паперовій версії журналу