Славинський Ігор Миколайович (07.02.1953–07. 08. 2018) – актор театру і кіно, режисер, викладач, народний артист України. 1975 року закінчив акторський російський курс, майстерня Миколи Рушковського,

1993-го – режисерський курс Сергія Данченка. З 1999 року викладав майстерність актора на курсі Рушковського в КНУТКТ ім. І. К. Карпенка-Карого. З 2014-го – художній керівник цього курсу. Працював у Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки, Молодіжному театрі й Театрі на Подолі. Лауреат «Київської пекторалі» в номінаціях «Найкраща камерна вистава» та «Найкраща режисура».

Літо, відпустка, я на березі моря, але думками повертаюся до вистави, яку ми з Ігорем Славинським почали репетирувати наприкінці театрального сезону. Телефонний дзвінок.

– Іро… Ігоряха помер…

Сонце впало. Горизонт зрушився. Ось і настав кінець прекрасної епохи…

Приїхати на прощання не змогла, надто далеко була від Києва. Плакала, згадувала… У вірші Андрія Вознесенського «Я тебя никогда не забуду» є рядки, які Ігор дуже любив:

Даже если обратно вернемся /Мы на Землю, согласно Гафизу,/

Мы, конечно, с тобой разминемся/ Я тебя никогда не увижу….

Ці рядки повторювались в голові, як мантра, як закляття, як вирок…І мимоволі згадувалося, з чого все почалось.

Ми познайомились на початку 1990-х в Театрі естради, куди його запросив Ігор Афанасьєв на головну роль у виставі за його п’єсою «Легка вечеря на двох». Тоді запрошення актора з іншого театру на роль викликало подив і навіть настороженість. Та за дві-три репетиції доброзичливий, веселий, легкий, товариський Ігор закохав у себе всю трупу. А після його вистави «Шеррі-бренді», на яку він нас усіх запросив, ми відкрили для себе Ігора як актора та блискучого читця. Все, що відбувалося на сцені, зачаровувало та відривало від буденності. Ігор скидався на янгола, який спустився з небес – блакитні очі, біляві кучері… Він стояв у білій сорочці, чорних штанях та, закинувши голову, читав вірші Осипа Мандельштама. Здавалося, що п’янів від кожного слова, від кожного звуку, тим самим закохуючи глядачів у автора і в себе. А потім, після вистави, під арками Гостиного двору Ігор, не відчуваючи втоми, і далі читав напам’ять вірші, яких знав безліч.

І коли через роки в мене виникла ідея створити виставу за творами Булата Окуджави, я знала, до кого звернутися. Метод роботи виявився своєрідним: у нас не було п’єси, а лише автор, творчість якого об’єднала нас: акторів – Сергія Мельника та мене, і режисера Ігоря Славинського. Ми вигадували виставу від сюжету до сценічного втілення. Читали, сперечалися, і якось, сидячи в кафе, Ігор сказав:

– Все, я придумав виставу. Словесних діалогів не буде, будуть лише пісні. Сідай та записуй: полустанок, привокзальне кафе, Вона – співачка, за сумісництвом офіціантка, Він – транзитний пасажир, що відстав від потяга.

Історію стосунків між Героєм та Героїнею ми розбили на блоки – зустріч, непорозуміння, зближення, сповіді, любов та розставання, і почали заповнювати їх піснями Окуджави. За півтори години сценарій був готовий – відібрали 27 пісень. Почалися репетиції в театрі «Сузір’я», до яких були залучені концертмейстер з Молодого театру Катерина Тижнова, балетмейстер Олена Даньшина, акторка театру пластичної драми, та художник костюмів Поліна Адамова. Коли уривки були готові, показували їх Ігорю. Він щось уточнював, поєднував, будував місточки від однієї пісні до іншої, від одного блоку до наступного. Хвалив, захоплювався, що часом викликало в нас подив, але породжувало віру в себе. Пізніше Ігор жартома казав, що відчував себе Рембрантом, який робив завершальні штрихи в роботі учнів та ставив свій підпис.

Вистава, яку ми назвали «У Барабанному провулку», народилася в березні 2000 року, вона досі не сходить зі сцени. Мала великий резонанс не лише в Україні, а й за її межами. Ми побували на фестивалях у Македонії, Болгарії, Словенії, Білорусії, Україні. Але особливим став Чернігівський фестиваль «Грудневі театральні вечори», заснований художнім керівником Молодіжного театру Геннадієм Касьяновим. Перша ж зустріч Касьянова та Славинського об’єднала їх, і багато років Ігор підтримував цей фестиваль.

Г. Касьянов запропонував нам приїхати на невеличкі гастролі в травні з виставою та концертною програмою для театру-кафе в приміщенні театру. Це наштовхнуло нас на виставу в жанрі кабаре. За основу взяли акторські кабаре, створені до революції в Москві, Петербурзі, Києві. З’ясувалося, що в кожного з нас були програми з віршів поетів «Срібної доби», залишалося придумати сюжетну лінію. Згадувались щоденники Зінаїди Гіппіус, «Окаянні дні» Івана Буніна, «Біг» Михайла Булгакова… Ми окреслили вихідну подію – революцію, надзавданням стало врятуватися від неї, а місце дії – корабель. В основу літературного матеріалу лягли вірші Мандельштама, Гумільова, Марини Цветаєвої, Олександра Вертинського та пісні з його репертуару. Ігор запропонував тексти Даниїла Хармса, він працював на межі трагічного та смішного, тож Хармс мав підкреслити трагічність ситуації своїми абсурдними анекдотами.

Нашими героями стали Офіцер, П’єро, Шансоньєтка, Муза та Музикант. У виставі ми всі співали, навіть Ігор, який довго відмовлявся від цієї пропозиції. Але його виконання «Палестинського танго» Вертинського завжди мало теплий відгук у глядацькій залі. Він виконував цю пісню мужньо, стримано й навіть трагічно.

Репетиційної бази не було, доводилось репетирувати в кафе, вдома, в університеті ім. Карпенка-Карого, де Ігор викладав, а я навчалася на заочному. Через чотири місяці ми повезли виставу до Чернігова, де справили неабияке враження. А в Києві наша «Срібна доба» довго не мала притулку. Театр «Сузір’я» перебував на реконструкції. Згодом Ігор усе-таки домовився, щоб ми грали в театрі на Подолі. А через три роки вистава знайшла постійне місце в «Сузір’ї». 

Захоплення поетичним театром і знайдена форма «кабаре» спонукала Ігоря до нових робіт. Тим більше, що в нього було багато задумів і напрацювань (Йосип Бродський, Олександр Галич, Андрій Вознесенський, Володимир Висоцький), і ми продовжили роботу в тому ж складі. А в Ігоря вже зародилася ідея триптиху. До «Срібної доби» повинні були приєднатися вистави на основі літератури та музики 1930-х і 1960-х років. 1930-ті Ігор хотів показати в стилі джазу, де б актори імпровізували як музиканти. Але ми ще не були готовими до цієї роботи, тому, відклавши 1930-ті, звернулися до поезії Бродського, Ірини Ратушинської, Галича. Їхні твори та бардівська пісня і лягли в основу вистави «Кінець прекрасної епохи». А назва щоденника Ратушинської «Сірий колір надії» одягнула наших героїв у сірі плащі. В основу сюжетної лінії Ігоревого персонажа лягла історія зникнення Хармса, який вийшов із дому і не повернувся, покинувши дім, кохану жінку… Сергієві Мельнику дісталася роль закоханого лицаря, який усе життя був вірний недосяжній прекрасній дамі. Місцем дії ми визначили звалище, де раз на рік, у визначений день, зустрічаються Художники, Літератори, Актори, Музиканти. І ось на черговій зустрічі з’являється Він, герой Ігоря, увесь у білому, самодостатній, з пляшкою шампанського та балериною на плечі. Й починалася історія… Зустріч, спогади, спроба повернути час, неможливість, розлука – сюжет вистави зовсім простий. Найважчим у роботі було адаптувати віршовані листи Бродського до друга, не призначені для публічного читання. Ми звернулися до театру ляльок, до ляльки тантамарески, яка виглядає як спотворена людина.

Ігор занурився у цю роботу. Тепер, переглядаючи відеозаписи вистави, бачиш, яким він був здоровим, сповненим життєвої енергії та любові. Навесні 2003 року ми зіграли прем’єру в театрі на Подолі. А з наступного сезону перенесли виставу в «Сузір’я». Театр був ще на реставрації, і нам запропонували підвал, де ми показували «У Барабанному провулку», «Срібну добу», «Скабку», «Кінець прекрасної епохи» та перейшли до репетицій вистави про 30-ті.

Ігор приніс оповідання Юрія Олеші, звелів знайти щоденники Ільфа та Петрова і зник. Він розпочав репетиції «Варшавської мелодії-2» з Адою Роговцевою та Євгеном Паперним на сцені театру Франка. Ми терпляче чекали. Чекаючи, написали п’єсу «Заздрість» за оповіданнями Олеші. А пізніше з’ясували, що п’єса з такою назвою була вже написана самим автором. І призначили Ігорю зустріч для презентації «нашого твору». Читка відбулася в кафе біля театру ім. Франка. Ігор сказав, що дещо з цього можна взяти. І тут же почав ділитися своїм баченням вистави. Виявилося, що, попри свою зайнятість, він готувався до зустрічі з нами. Запропонував таку історію: у будинок творчості та відпочинку «Парнас» приїздять три поети та один прозаїк. Стандартний розпорядок будь-якого санаторію: зарядка, водні процедури, трапеза, культурне дозвілля, нічні побачення... Із «Заздрості» Олеші ввійшла лише любовна інтрига між літераторами та комсомолкою. Комсомолка – втілення сучасності та прогресивності країни, в якій вони намагаються жити і творити. Але у фіналі герої розуміють, що це неможливо. І як епілог – трагічне виконання «Моєї Марусечки» Леоніда Утьосова: передбачення репресій та нової війни. Ми виокремили авторів, які після революції залишились на батьківщині та намагалися адаптуватися до нових реалій. Анна Ахматова, Володимир Маяковський, Микола Заболоцький, Юрій Олеша, Ільф і Петров та радянський джаз стали основою вистави «Парнас дибом», назву якої запозичено зі збірки пародій харківських поетів на класиків. Творили майже за Маяковським: «А вы ноктюрн сыграть смогли бы на флейте водосточних труб?» Звідси у музичних номерах цокання, шарудіння, булькання, свисти. Ми навіть тексти Маяковського та Олеші поклали на музику Джузеппе Верді з опери «Травіата», яку натхненно виконували в супроводі баяна. «Парнас дибом» визнали і глядачі, і критики, ми здобули «Київську пектораль» як найкраща камерна вистава.  

З кожним роком успіх та популярність Ігоря Славинського зростала: його запрошували на постановки в різні міста України. І на якийсь час наші шляхи розійшлись. 

повний текст читайте в паперовій версії журналу