«В разоблачении двурушнической, националистической линии и поведения Довженко в значительной мере способствовали материалы агента “Стрела”».

Уже перші опубліковані документи зі справи-формуляра Олександра Довженка, що зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України, вразили дослідників масштабністю та всеохопністю контролю його життя і творчості з боку спецслужб. Одним із непересічних агентів, матеріали якого мали аналітичний характер, суттєво вирізнялися інформованістю та обізнаністю з тогочасним літературно-мистецьким життям України, був секретний співробітник (агент) радянських органів державної безпеки під псевдонімом «Стріла».

Нині виявлено близько півсотні матеріалів «Стріли», які так чи інакше стосуються О. Довженка. Вони охоплюють період з кінця 1930-х рр. і майже до смерті режисера. Упродовж зазначеного часу радянські органи держбезпеки регулярно отримували відповідні донесення свого агента.

Доволі цінна інформація, зокрема, стосується післявоєнного періоду, коли О. Довженко мешкав у Москві і фактично був ізольований від України. «Стріла» – один із небагатьох, хто більш-менш регулярно зустрічався з режисером – чи то в столиці СРСР, чи під час коротких відвідин Довженком України.

Одне з перших відомих агентурних донесень датується 4 вересня 1938 р. У ньому йдеться про перебування О. П. Довженка в Ірпінському будинку творчості. Режисер висловлював незадоволення підбором кадрів, а саме, що «в Грузии кино делают грузины, в России – русские, а на Украине – и грузины, и русские, и евреи, но только не украинцы», «если грузин, русских и евреев из кино выгнать, то тогда совсем некому будет работать в кино Украины – украинцев то и нет»^[1]. Тоді ж з уст режисера пролунали і більш крамольні речі: «Что это за партия, в которой столько изменников, все вожди – изменники. Что это за власть, в которой все враги»^[2].

Ішов 1938 рік, масові репресії ще не завершилися, тож за такі висловлювання Довженкові постійно загрожував арешт (і за менш гостру критику людей просто розстрілювали, а тут: партія і всі її вожді ‒ зрадники). Рятувало, звісно, особисте заступництво Й. Сталіна, який, до того ж, замовив режисерові «українського Чапаєва» – фільм про Миколу Щорса. Виходу стрічки на екрани очікували з нетерпінням: одні ‒ з надією, інші ‒ із заздрістю та ненавистю. У долі режисера «Щорс» мав стати таким собі рубіконом: у разі провалу йому неодмінно пригадали б усі гріхи. Одначе фільм тріумфально пройшов радянськими екранами, а режисер згодом ще й отримав Сталінську премію першого ступеня, що суттєво збільшило його шанси на виживання в радянській тоталітарній системі.

Однак критичні висловлювання в бік радянської влади з уст режисера лунали і в подальшому. Зокрема, щодо подій, пов’язаних із «золотим вереснем» 1939-го. Його слова фіксує «Стріла» у своєму донесенні від 16 грудня 1939 р.: «“То, что бедный крестьянин получил помещичью землю, сделало его советским патриотом, но если жизнь и предметы потребления будут бешено подниматься в цене, то неизвестно, удержится ли этот советский патриотизм”. Развивая далее эту тему, Довженко обрушивается на советских агитаторов, которые “пускают пыль в глаза вместо серьезной и вдумчивой агитации”, т. е. “расписывают, что [в] СССР уже наступил рай земной, вместо того, чтобы честно рассказать, в чем наши достижения и в чем наши трудности”»^[3].

Серед інших матеріалів привертає увагу інформація про особисті стосунки агента з О. Довженком, вплив на режисера його дружини Ю. Солнцевої (донесення від 3 липня 1940 р.): «Между нами всегда на протяжении этих лет существовало обоюдное чувство симпатии, установившееся после совместной работы и на основании единства вкусов в области искусства. Однако близкой, закадычной дружбы между нами не было. Довженко не искал особой близости и за все время нашего знакомства, например, у меня дома никогда не был. Я у него начал бывать только в последние годы, после его приезда в Киев – во время редких моих приездов в Киев. Бывать у Довженко на дому очень трудно – не только в связи с его перегруженностью работой, но и, главным образом, в связи с тем, что жена его, Юлия Ипполитовна Солнцева, очень неприветлива к друзьям Довженко (особенно к не занимающим выдающегося положения), и всячески старается оградить Довженко от посещения; подчас даже говоря, что его нет дома, в то время, когда он дома. К себе я чувствую ее опре-деленную нерасположенность. Это весьма затрудняет сближение с Довженко, так как он находится под большим влиянием жены»

^[4].

Та яке б не було почуття симпатії, схоже, це не дуже заважало «Стрілі» виконувати справу, доручену спецслужбами: «Довженко резко осуждает всю систему советского воспитания – школу, комсомол, общественные организации, взаимоотношения между коммунистами и беспартийными, цензуру в искусстве, прессу и “весь тон жизни”, построенный, с одной стороны – на “ура-патриотизме, шапкозакидательстве и кузьма-крючковщине”, а с другой стороны – на “догматизме и обязательном идейном штампе” и проч.»5.

Хто ж такий агент «Стріла»?

У плані агентурної розробки О. П. Довженка (8 липня 1940 р.) зазначено, що прямий підхід до кінорежисера мають агент «Стріла» та ще двоє («Петро Уманський» і «Павленко»). Далі конкретизується: «“Стрела” – украинский писатель. Проживает в гор. Харькове. Приятель Довженко, совместно с ним примыкал к националистической группе. Бывая в Киеве, встречается с ним»6.

У черговому донесенні від 3 липня 1940 р. агент розповідає про своє знайомство з Довженком: «Довженко Александра Петровича я знаю с 1923–24 гг., начиная с совместной работы в газете “Вісті” и литературной организации “Гарт”. С выездом его, в связи с началом работы в кинематографии, в Одессу и Киев наше знакомство исчерпывалось редкими, эпизодическими встречами во время их приезда в Харьков. С переездом его в Москву знакомство почти оборвалось и возобновилось после его начала работы на Киевской кинофабрике и переезда в Киев»7.

Таким чином, пошуки «Стріли» суттєво звужені географічними, професійними рамками та його особистими контактами з Довженком.

Одначе більшість цих документів з’явилися пізніше, коли ім’я секретного співробітника вже було встановлено…

Це зробив український літературознавець Олег Микитенко. Він провів докладний аналіз матеріалів, опублікованих В. Попиком у збірнику «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ», результатом якого стала ґрунтовна розвідка в журналі «Кур’єр Кривбасу»8. Кілька рядків, власне епізод смерті Хвильового («13 мая 1933 года Довженко не то случайно, не то специально приехал в Харьков. Он вошел в комнату, где лежал в гробу Хвылевой (было поздно и людей присутствовало немного), подошел прямо к гробу, ни на кого не смотря, взял голову обеими руками, нагнулся, поцеловал заклеенную рану, повернулся и вышел. Вслед за ним вышел Иогансен, Слисаренко и я. Вчетвером мы отправились бродить в парк»9), О. Микитенкові видалися аж надто знайомими.

Нетривалі пошуки привели до газети «Літературна Україна», де в номері за 1 жовтня 1987 р. видрукувано нарис Ю. Смолича «ВАПЛІТЕ і я». Публікацію через десять років після смерті письменника підготувала до друку його дружина Олена Григорівна Смолич. Очам власним не повірив літературознавець, коли прочитав таке: «Увечері – вже коли Хвильовий лежав у труні і біля нього сиділи, приходили і виходили люди, – ми пішли пройтися до парку: Йогансен, Слісаренко, Довженко і я. Довженко щойно під вечір прилетів з Києва… Ми йшли алеями парку мовчки…»

І хоча в опублікованих В. Попиком документах псевдонім інформатора – «Стріла» – тоді ще не вказувався (що певною мірою ускладнювало його ідентифікацію), одначе «пазли співпали»: автором значної кількості донесень виявився письменник Юрій Смолич, Герой Соціалістичної Праці, автор добре відомих – і сміливих, як на тогочасні радянські реалії – мемуарів про літературний процес 1920–1930-х рр. (йдеться про його трилогію «Розповідь про неспокій» [1968], «Розповідь про неспокій триває» [1969] та «Розповіді про неспокій немає кінця» [1970], хоча тут не все так просто).

А далі – цікавіше. Виявилося, що в ГДА СБ України зберігається особова справа № 625 (згодом цей номер закреслено і натомість проставлено інший – 52022) секретного агента (інформатора) «Стріла» – один том, і аж п’ять томів його робочої справи…

До особової справи ввійшли матеріали, пов’язані з вербуванням, оперативним супроводом Ю. Смолича з боку радянських спецслужб, характеристики тощо; до робочої справи – матеріали «творчості» самого «Стріли». Причому йдеться не лише про О. Довженка. П’ять томів робочої справи містять величезну кількість матеріалів (чимало з яких є автографами Юрія Корнійовича) на багатьох учасників літературно-мистецького процесу в Україні…

Та повернімося до особової справи секретного співробітника «Стріла». На титулі проставлено дату її реєстрації: 12 лютого 1935 р. Ідемо далі. На першій сторінці дізнаємося інформацію про дату вербування – 13 лютого 1935 р., ким завербований – Якушевим (заступник начальника секретно-політичного відділу УНКВД Харківської області) та про список оперативних співробітників, на зв’язку з якими перебуває агент (вісім осіб, 1935–1947 рр.)10.

У пункті «22. Как пошел на вербовку» анкети міститься така інформація: «На вербовку пошел после больших колебаний, сознался, что был связан с рядом лиц националистически настроенных, вел с ними к[онтр]р[еволюционные] националистические разговоры»11.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

1. ↑ГДА СБ України, ф. 65, спр. С. 836, т.1, ч. ІІ, арк. 207.
2. ↑Там само. – Арк. 208.
3. ↑Там само. – Арк. 265.
4. ↑Там само. – Арк. 299.