«Додому» («Evge»). Сценаристи: Наріман Алієв, Марися Нікітюк. Режисер Наріман Алієв. Оператор Антон Фурса. У ролях: Ахтем Сеїтаблаєв, Ремзі Білялов, Дар’я Баріхашвілі, Акмаль Гурезов, Лариса Яценко, Віктор Жданов. Виробництво Limelite, 2019

Окупація Криму для материкової України несподівано обернулася його «віднаходженням» в культурному просторі. Виник інтерес до того, що ж усе-таки ми втратили, в поєднанні з бажанням продемонструвати підтримку постраждалим від вторгнення, і передусім – кримським татарам (якщо вже Україна як держава не змогла їх захистити). Це, в свою чергу, породило якщо не потік, то принаймні окремі хвилі «кримської» теми в суспільному просторі, зокрема в науці і мистецтві. Велика роль тут, природно, належить вихідцям із Криму.

У кінематографі вже можна говорити про явище кримськотатарського кіно, себто фільмів про долю цього народу, відзнятих митцями кримськотатарського ж походження. Спершу виходять «Хайтарма» і «Чужа молитва» Ахтема Сеїтаблаєва, присвячені минулому киримли, переважно травматичному. Тепер «Додому» Нарімана Алієва певною мірою підхоплює цю тему і виводить її на новий рівень: ідеться вже про сучасність кримчан (хоч і травма депортації нікуди не зникла і також вирине в розмовах персонажів). Тут історію, культуру і трагедію кримських татар вписано в новітню історію України.

Фільм Нарімана Алієва унікальний зокрема тим, що, мабуть, як жоден інший український фільм показує «свого «іншого»». Причому робить це зсередини, тим правдивішим і переконливішим стаючи для глядача; і, хоч би як парадоксально це звучало – тим він зрозуміліший, хоч автори не намагаються щось спрощувати чи пояснювати.

Зрештою, в останньому і немає особливої потреби, адже культурні нюанси зрозумілі з контексту, історія ж у цілому досить універсальна. Батько, кримський татарин Мустафа (Ахтем Сеїтаблаєв), прагнучи поховати свого загиблого на війні сина за релігійними звичаями, послідовно бореться з усіма перешкодами – від бюрократичних формальностей до власної хвороби. Інше, складніше завдання, що стоїть перед ним, – знайти спільну мову з молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов), повернути додому також і його. Причому йдеться тут не тільки і не стільки про Крим географічний (де в нинішніх обставинах молодому амбітному татарину жити не лише малоперспективно, а й просто небезпечно, і батько-традиціоналіст також це розуміє). Мова – передусім про власну культурну традицію.

Автори непрямо порушують складне й болюче питання: як уберегтися від асиміляції, зберегти свою етнічну ідентичність? Спершу те, як холодно Мустафа сприймає добре знання сином української, як з погано прихованою ворожістю ставиться до нареченої-українки свого загиблого Назіма, викликає до нього неприязнь (її в ліберального глядача посилить і його східний традиціоналізм, і патріархальність: надто вже зверхньо й владно він ставиться до дівчини й сина). Та згодом починаєш його розуміти. Глядачеві з

постколоніального суспільства – такого, як українське – подібна ситуація має бути особливо близька: ті, хто застав радянський період, пам’ятає політику русифікації, та й молодше покоління досі стикається з її наслідками, включаючи постімперське погордливе ставлення до української мови. Тепер ситуація щодо меншин кардинально інша, насильної українізації ніхто не провадить, проте загроза розчинення в іншокультурному середовищі існує завжди.

Більша частина діалогів у фільмі ведеться кримськотатарською, тож іншомовний глядач може зануритись у цей мовний світ, відчути його мелодику і ритм. Глядач, далекий від ісламу, може побачити Коран, почути молитви (що їх, до речі, не знає і Алім), побачити елементи обрядовості. Зрозуміло, що режисерові та його соратникам-киримли йшлося про створення фільму про свій народ, та не менш потрібен він і нам, не кримськотатарським українцям. Хоча про кримськотатарське питання говорять чимало, проте для більшості населення Мустафа, Алім і їхні співвітчизники лишаються абстрактною людською величиною. Тепер їхній світ можна побачити зблизька – бодай фрагментарно і за тонкою, але непроламною стіною екрану. Тож такі фільми, як «Додому», попри своє культурне, етнічне, навіть у певному сенсі етнографічне наповнення, зближують.

І, оскільки йдеться про твір кіномистецтва, не можна оминути і його форму. Хоча «Додому» – лише дебют у повному метрі, художній рівень його високий (головне, щоб після такого старту режисер мистецьки ріс далі, щоб дебют не залишився його найкращою роботою, як це, на жаль, трапляється!). Головну увагу глядача притягують акторські роботи: і дійсно, стрічка значною мірою тримається на них, і невдалу гру тут не компенсувало б ніщо. На першому плані – образ Мустафи в чудовому виконанні Ахтема Сеїтаблаєва: один із найкращих українських режисерів і відомий актор, у цій ролі він вповні продемонстрував силу свого дару. Втім, поруч із Мустафою–Сеїтаблаєвим не менш переконливо виглядає і Алім у виконанні молодого актора Ремзі Білялова. А ця роль так само важлива, адже, по суті, саме Алім, що має зробити свій духовний вибір, є центральним персонажем у фільмі. Серед акторів другого плану варто виділити Віктора Жданова, який, традиційно органічно виглядаючи в ролі старих «з народу», зіграв роль українця, що ремонтує машини, з ним на своєму шляху перетинаються герої. Окремим персонажем можна вважати й простір, зокрема прекрасні пейзажі узбережжя (оператор Антон Фурса). І – сам шлях, сповнений пригод, дрібних і не дуже, та кожна з яких загрожує меті подорожі.

В цілому ж «Додому» можна назвати черговою перемогою українського кіно, що їх в останні роки, на щастя, побільшало. Змістовний, глибокий, актуальний, високохудожній за формою і, головне, щирий, він заслуговує на гідну прокатну і фестивальну долю. Та найважливіше – щоб здійснився основний його посил і всі відірвані від Криму могли знову повернутися додому…