Анастасія Канівець Перейти до переліку статей номеру 2020:#2
Валлійська Кассандра в радянському потойбіччі


«Ціна правди». Сценарист Андреа Халупа. Режисер Аґнешка Голланд. Оператор Томаш Наумюк. У ролях: Джеймс Нортон, Ванесса Кірбі, Пітер Сарсґаард, Джозеф Моул, Кеннет Кренем. Виробництво: Польща, Велика Британія, Україна. 2019

Ґарет Джонс – ім’я, що для знайомих з історією Голодомору стало символом журналістської і «просто» людської чесності й честі. Валлійський журналіст, колишній радник Девіда Ллойд-Джорджа, побувавши в СРСР, не побоявся озвучити правду про те, що діялося в Україні. Поставивши під удар свою журналістську репутацію і, ймовірно, саме життя (він був убитий у Внутрішній Монголії у 1935 році; ця темна справа мала і радянський слід).

Зрозуміло, що, коли дійшло до екранізації історії цього життя, для України долучитися було справою честі. Режисерувала польсько-британсько-українську копродукцію Аґнешка Голланд, що вже творчо опрацьовувала тему геноциду (Голокост у фільмах «Голодний врожай», «Європа, Європа», «В темряві»). Та слід зазначити, що, хоча Голодомор став квінтесенцією драматичного для всього світу періоду початку 1930-х, у центрі оповіді все ж не він, а сер Джонс. Який також цікавий авторам не сам по собі, а як втілення порядної людини в цинічну епоху.

Як слід здогадуватися, доля такої людини не може бути легкою, а життя – надто довгим… чи принаймні благополучним. Останню можливість герой, утім, напівжартома приміряє на себе в розмові з уже колишнім своїм начальником (радник Ллойд-Джорджа з питань міжнародної політики сам став жертвою економічної кризи, потрапивши під скорочення штату). Він фантазує: повернеться у Вельс, викладатиме, заведе родину, діточок… і однієї ночі прокинеться від власного крику. Не дивно, що, тільки-но випадає можливість, Джонс рушає іншою життєвою стежкою. Така-от дещо несподівана варіація міфу про Ахілла ХХ століття…

Ключовим для історії про журналіста, втім, стає інший міф – міф про Кассандру (причому тут героєві не йняли віри не лише щодо прогнозів на майбутнє, а й відносно тогодення). На початку фільму ще не звільнений Джонс жваво розповідає колегам про нещодавно взяте в Гітлера інтерв’ю, про те, що ця постать змінить історію. Розповідає під дружні й неприховані насмішки. Ця сцена провіщає його майбутню роль в інформаційній картині сталінського «раю» – одинокий голос волаючого в пустелі (у дійсності голосів цих було більше, хоча виступ валлійця дійсно став найпомітнішим; у будь-якому разі, тут його образ є передусім символічним). Антиподом йому закономірно обрали Волтера Дюранті, втілення журналіста, що проміняв професійну честь на блага світу сього. Це такий собі «Мефістофель від журналістики», який, втім, у радянському пеклі є не володарем, а прислужником «справжнього» диявола – Сталіна (що, як і годиться високопоставленим силам зла, на екрані так і не з’явиться). Інфернальним постає і весь Радянським Союз, зі своїми полюсами – московською вечіркою-оргією в Дюранті, із оголеними гостями в наркотичному чаду (просто-таки «бал у Сатани!») з одного боку, і з іншого – засніженою пустелею української Донеччини (символічно, чи не так?). Де неприкаяно лежать мертві і блукають живі на порозі смерті – правдиве потойбіччя, чи то скандинавський Гель, чи то грецький Аїд...

Тут ми й підійшли до того, що цікавило українського глядача найбільше: як буде показано «наш» Голодомор? У фільмі він стає кульмінаційним моментом, відкриттям того, що радянська економіка, як свого часу Петербург, фундована на кістках, і чималою мірою українських. Автори історії обрали дещо незвичний формат – історико-політичний детектив… без детективної інтриги. Глядач, хоч трохи обізнаний з радянською історією, про колективізацію й голод чи Голодомор (залежно від регіону) принаймні чув. А хто не чув – навряд чи до кінця зрозуміє те, що відбувається на екрані.

Зав’язкою фільму є те, що Ґарет Джонс, заінтригований видимим благополуччям економіки СРСР у час світової кризи, намагається виявити причини. Взявши інтерв’ю… в самого «вождя пролетаріату». Вже в Москві він з уст Дюранті чує про те, що «зерно – золото Сталіна» (певна логічна неув’язка: навряд чи розумний і допитливий журналіст, фахівець з міжнародних питань не знав про радянський експорт зерна). Трохи згодом, довідавшись, що розгадка лежить у слові «Україна», хитрістю потрапляє туди – і дізнається, якою ціною те «золото» добувається. «Українська трагедія» тут розігрується в трьох актах. Перший – ознаки голоду і вказівки на причини (на станції герой бачить, як мішки із зерном на очах у голодного натовпу вантажать на потяг до Москви). Другий акт – село, в зображенні якого застосована просто-таки шокова терапія: перед очами журналіста (і глядача) – найстрашніші картини голоду: хата, «населена» мерцями; живе немовля, що його разом із мертвою матір’ю збайдужілі до всього «харони» кидають на поховального воза; діти, які харчуються трупом братика (картини тим жахливіші, що, як свідчать спогади очевидців, подібне траплялося в реальності). І акт третій: місто, натовп, що бере штурмом ятку з якимсь продовольством – та резюме випадкової співбесідниці: «Вони хочуть нас знищити!».

Власне, десь тут починається той Ґарет Джонс, якого ми собі уявляємо – борець за правду, лицар друкованого слова. Хай його статті мало що змінили – провина тут не його. Фінал історії розкриває інший вимір трагедії Кассандри: іноді їй не вірять просто тому, що не хочуть. У кожної держави – свої інтереси: політичні вигоди, небажання «сваритися» зі Сталіним, що змушують заплющити очі на те, що діється. Утім, у фільмі не проговорено інший важливий момент, і в цьому мовчанні, можливо, є затаєний комплекс провини. Зерно, що його везли до Москви, зрештою призначалося не для неї: воно пливло далі, у країни, що воліли не вірити в голод чужих громадян, аби прогодувати власних. У цьому контексті Ґарет Джонс і подібні йому виявлялися незручними для всіх. Можна сказати, що загибель його була в певному сенсі закономірною: у світі переможного насилля слову правди не місце. Та зрештою вона виборює своє – і Ґарет Джонс потрапляє у пантеон героїв ХХ сторіччя. На жаль, посмертно…


Корисні статті для Вас:
 
Нелегкий шлях додому2020-01-01
 
Свобода і родинний обов’язок у фільмі «Додому»2020-01-01
 
«Захар Беркут»: свобода як цивілізаційний вибір2020-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#2

                        © copyright 2022