«Захар Беркут». Сценаристи: Ярослав Войцешек, Річард Ронат

Режисери: Ахтем Сеїтаблаєв, Джон Вінн. Оператор Юрій Король

Художниця з костюмів Антоніна Белінська. У ролях: Роберт Патрік, Алекс МакНіколл, Поппі Дрейтон, Томмі Фленаган, Цегмід Церенболд, Андрій Ісаєнко, Олег Волощенко, Аліна Коваленко, Рокі Майерс, Олівер Тревена, Віктор Жданов. Продюсери: Джефф Райс, Юрій Карновський і Раджа Коллінз. Kinorob, Cinema Day. 2019

Тому, хто захоче створити фільм-легенду на матеріалі середньовічної України, важко зробити вибір кращий, ніж «Захар Беркут». Напружена дія, яскраві образи, герої різного віку й статі, безпрограшний мотив боротьби проти численного ворога нечисельного гурту героїв, та ще й апелювання до демократичних цінностей – достоту матеріал, сьогодні чи не актуальніший, ніж на момент написання повісті-першоджерела. І це – в антуражі середньовічних Карпат, що обіцяє водночас ефектну натуру і яскраві образи побуту тодішніх горян. Значною мірою, щоправда, «вигаданого»: від того світу до нас дійшло вкрай мало, тож екранізаторам необхідно витворювати його наново. Хоча… останнє має і свої переваги, оскільки дає більший простір творчій фантазії. Тим більше, що йдеться не про літописну подію, а про вигадану історію, фактично – легенду.

Кінематографічно привабливий, «Захар Беркут» має свою історію екранізацій. Уперше його мали ставити ще в 1920-х роках, проте тоді цей задум втілений не був. Фільм «Захар Беркут» з’явився 1971 року, в постановці Леоніда Осики. І вже в новому тисячолітті і в іншій Україні виникла слушна думка: настав час для нового, сучасного вже для нас прочитання. Якщо попередня екранізація творилася в межах напряму українського поетичного кіно, передового тоді, новий «Захар Беркут» належить до популярного сьогодні жанру історичного екшену. Так, Франко таки йде в ногу з часом…

Робота над фільмом для України стала свого роду експериментом. А саме: спробою власними силами (хоча б частково) створити кінострічку в «голлівудському» ключі. Було відповідним чином адаптовано першоджерело, запрошено іноземних фахівців, зокрема таких важливих для «звучання» стрічки, як співрежисер і актори. Останні й зіграли у фільмі ключові ролі – Захара Беркута, Максима, Мирославу, Тугара Вовка... Це, мабуть, найбільше зауваження до фільму: занадто «неукраїнськими» стали тухольці; не всі глядачі прийняли і брак етнічної специфіки карпатського села. Загалом, могло скластися враження, що стрічку знімали передусім для іноземного, а не українського глядача…

Утім, в певному сенсі так воно і є. В багатьох інтерв’ю режисер Ахтем Сеїтаблаєв і продюсер Єгор Олесов згадували про те, як важливо показати «Захара Беркута» за кордоном^[1]. Окрім фінансових мотивів, важливими були й ідеологічні. А саме: кінострічка має стати таким собі «культурним посланням» від України. Тож і робили фільм за міжнародними стандартами (за всієї умовності поняття, нині під ними найчастіше мають на увазі Голлівуд). Можемо додати також, що такий підхід послужив непоганою «школою» для вітчизняних кінематографістів – адже, за всіх своїх недоліків, американське комерційне кіно вирізняється і чеснотами. Передусім – умінням доступно та популярно викласти історію (головне тут – не скотитися до вульгаризації, що, на жаль, часто відбувається) і робити це кінематографічно професійно, без ґанджів у драматургії, операторській роботі чи акторській грі, що нерідко трапляються в українському кіновиробництві.

Отже, що саме може донести світу «Захар Беркут»? Як не дивно, чимало. З одного боку, йдеться про написану в позаминулому сторіччі легенду про середньовічних русичів (до того ж, горян, по-своєму екзотичних навіть для українців). З іншого – сам мотив героїчної оборони маленької спільноти проти могутнього ворога – цілком універсальний. Тим більше, що вже згадуваний легендарний характер історії дозволив авторам візуального ряду створити усереднений умовний образ середньовічних європейців, що має полегшити ідентифікацію з ними західного глядача. Та головне, звісно, не це. Головне – ті ідеали, які транслює кінотвір, і які мають сигналізувати Заходу: «ми – такі самі, як ви!» «Захар Беркут» послідовно проголошує демократичні цінності, представлені тухольцями на противагу монголо-татарам і владолюбному Тугару Вовку. Це політичне, воєнне й ідеологічне протистояння органічно наклалося на сучасну ситуацію: демократична (умовно, звісно), не надто сильна ресурсами, але сильна духом Україна протистоїть авторитарній путінській Росії; маємо й своїх «Тугаринів Вовків» – політиків і олігархів, готових заради власних інтересів співпрацювати з ворогом. Аналогії між монголо-татарською навалою і російською агресією підкреслено навіть на візуальному рівні: Бурунда носить зображення двоголового орла (такі дійсно зустрічалися і в монголів), а родовий знак Беркутів – сокіл, що падає на здобич – сильно нагадує символ батальйону «Донбас» (обидва ж силуетом покликаються на український тризуб, одним із тлумачень якого, до речі, є той самий сокіл). Іншими словами, інформація, яку має отримати закордонний глядач, така: ми здавна протистоїмо диктатурам зі Сходу; ми зовсім не такі, як вони: ми, як і ви, демократичні, і понад усе любимо свободу…

Інший ідеологічний момент, який має вказувати на близькість Україні сучасного західного ліберального дискурсу і підстави для якого дає текст Франка, – образ Мирослави. Обійшовшись без феміністичних гасел (що звучать у багатьох сучасних фільмах надто нав’язливо), автори показали сильну, вольову дівчину, що стає справжньою «бойовою подругою» Максимові (по-справжньому бойовою: вона навіть приєднується до тухольців-лучників!).

Загалом «Захар Беркут»-2019 різко відійшов від традицій українського кіно. Він підкреслено «західний», навіть «американський», з доволі великою кількістю батальних сцен, малою долею рефлексії, із «західною» системою цінностей та відвертою політизацією. Та, можливо, саме така «культурна дипломатія» допоможе Україні завойовувати своє місце в серцях світового глядача…

1. ↑Наприклад: Ахтем СеЇтаблаєв про зйомки «Захара Беркута», роботу з іншим режисером і масштаб фільму; До знімальної команди історичного екшена «Захар Беркут» приєдналися колеги з Голлівуду