«Обличчя війни» (англ. Recovery Room), документальний. Режисер, оператор Адріяна Лугова. Монтаж – Юрій Луговий

Композитор Роман Луговий. Закадровий переклад: Богдан Бенюк, Римма Зюбіна. Мовний редактор української версії Люба Демко

Продюсери: Юрій Луговий, Зоряна Гриценко, Адріяна Лугова. Канада, Україна. 2017

Документальний фільм «Recovery Room» канадської режисерки Адріяни Лугової, хоч і був знятий кілька років тому, тільки нещодавно отримав життя в українській версії. Англомовна стрічка вже встигла побувати на престижних фестивалях документального кіно й здобути численні нагороди, а також була показана в кіноклубі Національного університету «Києво-Могилянська академія». В українському варіанті стрічка має назву «Обличчя війни»

Фільм оповідає про роботу кількох місій канадських лікарів в Україні впродовж 2014–2015 років. Місцем для хірургічних операцій канадці обрала Головний військовий клінічний госпіталь м. Києва через його розташування, наявність необхідного обладнання та через те, що саме сюди потрапляють поранені зі сходу України з найважчими випадками. Це не звичайний обмін досвідом між лікарями різних країн. Ідеться про лікарську допомогу Канади військовим, що постраждали в зоні воєнних дій. Важливо, що прибулі спеціалізуються на проведенні складних реконструктивних операцій. І річ не в тім, що їхні українські колеги не можуть самостійно проводити подібні операції. Можуть, і регулярно їх проводять, однак таких операцій необхідно набагато більше. Власних сил і засобів часто не вистачає, аби повністю відновити втрачені функції кінцівок чи провести реконструкцію обличчя або черепа. Канадці запропонувала допомогу, свій досвід і методики проведення таких операцій та реабілітації пацієнтів. Фільм фактично оповідає про медичну допомогу цих лікарів в Україні під час війни, допомогу пораненим, що потребують і хірургічного втручання, і подальшої грамотної, складної і довготривалої багатоетапної реабілітації.

Та стрічка не тільки про це.

Не знаю, як бачать тему цього фільму на закордонних фестивалях, та фільм вийшов про людську мужність, стійкість і незламність, про духовну силу тих, кому випало лягти на операційний стіл канадських лікарів. А з іншого боку, про силу і відповідальність лікарів, чия професія – служити людям.

Спотворені обличчя, покалічені кінцівки не заважають бачити внутрішню красу простих вояків, часто добровольців, молодих і щирих у своїх переконаннях, найкращих проявах і мріях. Той вибір, який свого часу зробили ці люди, ті обставини, в яких їм довелося опинитися і вижити, тільки стверджують простий факт: на екрані – справжні герої. Інші герої – у виснажливій копіткій роботі зі скальпелями в руках, за тисячі кілометрів від рідних домівок.

Тут слід зауважити, що не всім покаліченим війною вдалося потрапити до вправних рук канадських лікарів. Хірурги місії обирали найважчі випадки. Операції, проведені ними, лише частково покрили потребу у висококваліфікованій лікарській допомозі.

Слід віддати належне канадським лікарям, іншим героям стрічки. Вони, добровільно висмикнуті з упорядкованого затишного побуту, в іншій країні, де триває війна, в обставинах повної мобілізації сил і енергії, гідно виконують свою роботу, здійснюючи особистий внесок у справу майбутнього України. Їм доводиться понаднормово перебувати в операційній і проводити багато операцій на день. Вони прийшли сюди кожен зі своєю метою: хтось – за досвідом операцій, хтось – за покликанням, хтось – відчуваючи поклик землі своїх предків. Та місія їхня насправді велика й важлива. Вони торкаються руками, обмацують міліметр за міліметром знівечені тіла, заглядають в очі і дізнаються імена своїх пацієнтів. Вони дають надію на подальше повноцінне життя і віру в кращі прояви людського єства в момент розпачу і зневіри.

Отже, у фільмі сходяться два полюси геройства: геройство і відданість Батьківщині та геройство у служінні людям, геройство медичної професії.

Як для іноземного фільму про Україну, фестивального фільму, важливо, що автори не вилучають своїх героїв і події із загального контексту. Вони оповідають історію виникнення воєнного конфлікту в Україні, висвітлюючи й події Майдану з усіма трагічними подробицями. Для необізнаного або малообізнаного глядача такий екскурс має стати важливим ключем для розуміння подій фільму і для осягнення глибокої суті тих процесів, що відбуваються з головними героями стрічки. Автори відверто заявляють про свою позицію, говорять про війну на Донбасі як про війну за незалежність України, війну, де гинуть і стають інвалідами молоді українці. Медики місії з величезним розумінням і повагою ставляться до своїх пацієнтів. Коли говорять про них, то сльози бринять у їхніх очах. Вони переймаються життям і болем своїх підопічних так, що часом для них самих відбувається переосмислення життєвих цінностей. І це хірурги, люди бувалі. Вони неодноразово вже брали участь у місіях у гарячих точках. Та те, з чим вони стикаються тут, перевертає їхню свідомість, не залишає байдужими. Вони говорять про своїх пацієнтів як про наділених якимись надлюдськими можливостями: можуть швидше приходити до тями після наркозу, ніж звичайні люди, можуть через кілька годин по операції жити звичним буденним життям і навіть скалічені рвуться на передній край війни, аби бути поруч зі своїми бойовими побратимами, виконати свій громадянський і людський обов’язок… Лікарі захоплені своїми пацієнтами, їхньою мужністю і силою духу.

Попри скромний кількісний склад місії, якісно це лікарі високого професійного рівня, справжні фахівці і в хорошому розумінні слова фанати своєї справи, що переконливо довели свою високу кваліфікацію. Канадські медики провели чимало операцій, та цього недостатньо, і поміч залишатиметься необхідною доти, доки триває війна, доти, доки розриваються снаряди і снайпери цілять в обличчя українських бійців. Уже наприкінці фільму, коли канадські лікарі оцінюють результати проведеної роботи, українські медсестри сповіщають про прибуття нової партії поранених.

Ймовірно, канадська допомога продовжиться. Лікарі з країни кленового листка прогнозують більшу проблему, аніж операції та медичні реабілітації. Зокрема, Віктор Гетьманчук, президент Канадсько-української фундації, звертає увагу, що до звичного життя мають рано чи пізно повернутися, як мінімум, 120 тис. демобілізованих військових зі сходу України, з яких близько 10 % матимуть проблеми з соціальною та психологічною адаптацією. І ці проблеми знову потребуватимуть висококваліфікованої лікарської допомоги. В. Гетьманчук уже веде мову про необхідність співпраці канадських і українських психологів для створення необхідних програм з реабілітації та соціалізації для колишніх воїнів.

Зрештою, проведені місії в умовах воєнних дій поклали початок плідній співпраці українських і канадських лікарів. Останні визнають різницю методик і підходів до лікування, відзначаючи особливості української і канадської практик у реконструктивних операціях. Вони позитивно оцінюють співпрацю з українськими колегами, обмін досвідом та здобуті навички у надзвичайно складній сфері воєнної медицини.

Хочеться сподіватися, що фільм стане ще одним відкриттям України для іноземців. Не тої, якою вона бачиться в ракурсі російської пропаганди, а тої, якою її побачили учасники канадських місій і самі автори стрічки.

Для українського ж глядача фільм цікавий передусім неупередженим поглядом іноземного автора на події, що відбуваються в нас. Це своєрідне бачення історичних процесів і їх тлумачення, зокрема, війни очима і серцем молодої дівчини, канадської режисерки українського походження.