«Маяк». Сценаристи: Макс Еґґерс, Роберт Еґґерс. Режисер: Роберт Еґґерс. Оператор: Джарін Блашке. У ролях: Віллем Дефо, Роберт Паттінсон. Виробництво: США, Канада. 2019

На Київському тижні кінокритики, що відбувався 26–30 жовтня вже минулого року, український глядач мав змогу побачити один із найнезвичніших фільмів року, якщо не десятиліття – «Маяк» Роберта Еґґерса. Його жанр заявлено як горор, але, як то часто буває в авторському кіно, насправді все значно складніше. Власне «горору» там небагато, натомість вельми докладно показано, як триває життя на маяку і що трапляється з людьми, які затримуються там надто довго. Дія відбувається в Новій Англії, наприкінці ХІХ ст. Два наглядачі, старий Том (Віллем Дефо) і Том молодий (Роберт Паттінсон), мають провести вдвох своє кількатижневе чергування...

По суті, вся дія відбувається між двома героями, тож акторська гра набуває особливого значення. І Віллем Дефо та Роберт Паттінсон блискуче виконують своє завдання, створивши цілком достовірні (принаймні як на сучасного глядача) образи двох американців «із низів» позаминулого століття і розігравши всю гаму стосунків між ними. Напруга наростає філігранно тонко, вибухово завершуючись у фіналі. А до того дія проминає неспішно, розгортаючи перед глядачем одноманітну, фізично важку роботу вдень, що змінюється вечірньою трапезою балакучого старого моряка та його мовчазного помічника; а потім настає ніч із її дивами, що з них центральним є сам маяк...

Ця кінострічка – лише друга повнометражна робота режисера (першою була «Відьма» 2015 року, що також викликала чималий резонанс). Одначе вже можна простежити певні тенденції у творчості автора. Передусім це тяжіння до минулого та передавання його, так би мовити, «автентики». Причому на кількох рівнях: побутовому, зображальному, звуковому… Зокрема мовному: в «Маяку» наглядач, колишній моряк, говорить на моряцькому жаргоні, його помічник – на сільському. Мовна тканина надзвичайно важлива для сприйняття стрічки, не лише занурюючи глядача в зображуваний світ, а й багато в чому пояснюючи для нього самих героїв.

Витворюючи своєрідний світ наглядачів маяків ХІХ століття, творча команда послуговувалася і писемними джерелами (офіційними документами, спогадами про наглядачів, спогадами самих наглядачів), і візуальними – світлинами маяків та побуту їхніх «жерців». Майже фотографічним, та від того не менш авторським, відображенням побаченого творцями фільму світу і став кінотвір.

Іншим покликанням на ідею «старовини» і «справжності» стала сама стилістика стрічки. Її відзнято на плівку, чорно-білу, у форматі, в якому знімали старе кіно, – словом, створено так, як робили кіно «колись».

Не менш переконливим виглядає і духовний простір героїв з його народною марновірною і буйною фантазією. Фільм у цілому просто-таки насичений міфологією – від моряцьких забобонів до покликань на «високий» міф про Прометея. При цьому введена в дію вона так, що важко сказати: відбувається фантастична подія насправді, лише в уяві героя – чи взагалі йдеться про випадковість. Та хіба не на перетині дійсності, уяви та випадкових зв’язків народжуються вірування? Людина схильна до марновірства, тож саме чайки – душі загиблих моряків, як пояснює старий наглядач Том, – і русалки визначають внутрішній світ персонажів, а зовсім не ліхтар маяка – втілення переможного світла цивілізації й прогресу, що ними так пишалося ХІХ століття. Хоча саме ліхтар стане предметом непереборного аж до божевілля бажання наглядачів. Том молодий прагне дістатися до світлоносного «серця» маяка, Том старий же ревниво, як кохану, його оберігає. У фільмі, до слова, досить багато еротизму – проте того нездорового, порожнього еротизму, спрямованого на фетиш: старий Том, проводячи ночі на маяку, роздягається там догола, фактично «кохаючись» зі світлом; Том молодий за відсутності справжньої жінки виливає свою чоловічу енергію на випадково знайдене зображення русалки (фантазуючи при цьому про русалку живу, побачену – чи уявлену? – ним на березі моря). Зрештою, одержимість – хай навіть одержимість світлом – не призводить до добра. І герої (вони ж – антигерої) стрічки йдуть зі сцени, лишаючи глядача в роздумах.

Матеріалу для роздумування справді задосить. Історія проста і водночас глибока, як притча. Фільм можна трактувати по-різному: на обговоренні після показу, зокрема, звучали такі «ключі» до розуміння твору, як міфологічний (згадуваний міф про Прометея в образі Тома молодого vs міф про Протея – Тома старого), психоаналітичний (море – це втілення несвідомого, маяк – фалічний символ), літературний (у стрічці помітне покликання і на американську літературну традицію – По, Мелвілла, Лавкрафта)… Нарешті, можна «просто» сприймати «Маяк» як камерну психологічну драму – і відчути не меншу естетичну й інтелектуальну насолоду. Загалом же, ця кінострічка належить до творів, що після всіх можливих інтерпретацій лишає певний «нерозчинний залишок». Що, власне, і є ознакою справжньої мистецької «хімії», точніше, навіть «алхімії».

Якщо підсумувати, «Маяк» – це справжній подарунок для сінефіла. Любов до кіно не як до легкої розваги, а як до складного зображального мистецтва, знання його історії, хоча б елементарна обізнаність з міфологією та американською культурою ХІХ століття, обов’язкові для його розуміння. Дивитися таке кіно – це певна робота, але результат вартий того. Якщо згадати Франка: «Той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить»...