Хоча кінорік вже минув, усе ж хочеться озирнутися назад і підсумувати, що кінематограф як «дзеркало світу» показав українському глядачеві. Географія зарубіжного кіно чимала – традиційний лідер США, а також Італія, Франція, Великобританія, Швейцарія, Бельгія, Норвегія... Утім, певні тенденції все ж можна помітити.

Увагу глядачів і далі притягають історії великих людей, причому найрізноманітнішого характеру й на всі смаки, тож вони мали змогу побачити низку біографічних стрічок – ігрових і документальних, правдивих і фантазійних, на матеріалі історії й сучасності, з різним ступенем відвертості, публіцистичності, проблемності й актуальності. Ці персоналії варті того, щоби їх назвати, адже вони формують свого роду пантеон героїв та антигероїв епохи – не лише своєї, а й нашої. На екрані пройшли політики – Сільвіо Берлусконі («Сільвіо та інші» Паоло Соррентіно) та Дік Чейні («Влада» Адама МакКея), королеви – Марія Стюарт («Марія – королева Шотландії» Джозі Рурк) і Анна Стюарт («Фаворитка» Йоргоса Лантімоса), художники – Ван Ґоґ («Ван Ґоґ. На порозі вічності» Джуліана Шнабеля) і Фріда Кало (документальний «Фріда. Viva La Vida» Джіованні Троїло), знамениті авантюристи («Казанова. Останнє кохання» Бенуа Жако, «Відок: Імператор Парижа» Жана-Франсуа Ріше) і навіть модельєр («Геніальний кутюр’є» Олів’є Мейру про Іва Сен-Лорана). Ще більше уваги приділено письменникам: тут і Едмон Ростан («Сірано» Алексіса Міхалика), і Ромен Ґарі («Обіцянка на світанку» Еріка Барб’є), і Толкін («Толкін» Доме Карукоски); та співакам: окрім присвячених поп-зіркам документально-ігрового «Мадонна: Народження легенди» Ґая Ґуїдо та ігрового «Рокетмена» Декстера Флетчера про Елтона Джона, вийшов і документальний «Паваротті» Рона Говарда. Популярними виявилися і легендарні спортсмени: «Білий лебідь» Анне Севітскі розповідає про фігуристку (а заодно акторку) Соню Хені, «Містер Олімпія» Джорджа Ґалло – про культуристів Джо та Бена Вайдерів, а документальний «Дієґо Марадона» Азіфа Кападіа – про футболіста.

Цікаво, що єдина належна до світу кіно (якщо не рахувати згадану Соню Хені) постать стала антигероєм: скандальну історію Гарві Вайнштейна, що використовував свій вплив продюсера для харасменту і ґвалтувань, розповідає документальний «Вайнштейн» Урсули Макфарлейн. Шеренгу антигероїв (з легким ореолом романтичності?) наповнюють серійні вбивці, яким присвячено три фільми: аргентино-іспанський «Янгол» Луїса Ортеги про аргентинського маніяка Карлоса Робледо Пуча, британський «Звір» Майкла Пірса, (щоправда, тут убивця вигаданий), нарешті, основою для американського «Звабливого, поганого, злого» Джо Берлінґера стала справа Теда Банді. Сталося так, що ці історії по-різному опрацьовують ту саму тему: привабливий чоловік, «фантомний принц», за визначенням дівчини Банді, стає втіленням смерті.

Кіно на історичну тему та на основі реальних подій традиційно посідає одне з чільних місць у прокаті. Як водиться, розповідаючи чи то про ХХ століття, чи то про Середньовіччя, фільм так чи інакше покликається на проблеми нашого часу. Наприклад, французьке «Життя на повторі» Ерве Мімрана, про колишнього очільника «Peugeot» Крістіана Стьєффа, що майже вганяє себе в могилу роботою, і лише тоді задумується про життя поза нею: тут легко впізнає себе наш сучасник, звиклий до наднапруженого життєвого ритму (окрім того, такі сюжети виконують і компенсаторну функцію: мовляв, сильним світу сього живеться не легше, і вони за свій добробут платять часом, здоров’ям та нерідко стосунками з близькими). Знайшлося місце і для теми терактів («Готель Мумбаї» Ентоні Мараса, США, Австралія) і взяття заручників («Стокгольмський синдром» Роберта Будро, Канада, США). Навіть стара поважна Велика французька революція виглядає особливо близькою в світлі революцій та розмаїтих соціальних потрясінь десятиліття («Один король – одна Франція» П’єра Шоллера, Франція, Бельгія). А подекуди кінострічка несподівано окликала нашого глядача поза авторськими інтенціями. Так, альтернатива, що стоїть перед Англією XVIII століття у «Фаворитці» – непопулярна війна чи поспіхом укладений мир, що практично зводить нанівець одержану перевагу і лишає загрозу майбутнього зіткнення з Францією – виглядає до болю знайомою… Вже геть відверто про вічну актуальність історії самою своєю формою говорить «Транзит» Крістіана Петцольда (Німеччина, Франція), екранізація роману Анни Зеґерс: тут події Другої світової подано в «декораціях» сучасного світу, тож поневіряння втікачів від нацизму стає прозорою метафорою проблеми біженців нашого часу.

Лідирує, втім, ліберальний дискурс (який, якщо розглядати фільми як систему, починає набувати досить-таки агресивного вигляду). Низка фільмів присвячена великим жінкам у великій історії, в тій чи іншій мірі заторкуючи «жіноче питання»: вже згадані «Марія – королева Шотландії», «Фаворитка» і «Білий лебідь», а також британський «Код “Червоний”» Тревора Нанна про агентку радянської розвідки у Великобританії (за мотивами реальної історії Меліти Норвуд), «Віта і Вірджинія» Чанії Баттон (Ірландія, Великобританія) про письменниць Вірджинію Вульф і Віту Секвілл-Вест... Можна згадати і «Офелію» Клер МакКарті (Великобританія, США), що створює фантазійну картину середньовічної Англії. Також вельми представницькі «Аеронавти» Тома Гарпера (Великобританія, США), де історію польоту британців Джеймса Ґлейшера і Генрі Коксвелла на повітряній кулі з науковою метою у 1862 році дещо переінакшили: Генрі Коксвелла замінили вигаданою героїнею Амелією Рен (яка мала своїх прототипів – Софі Бланшар і Марґарет Ґрем).

У таких фільмах основна інтрига розгортається навколо стосунків жінок (частіше двох, але можна і трьох, як у «Фаворитці») – тонкого плетива з любові, ненависті, зради, підступів та інших шляхетних, а частіше не дуже, почуттів і якостей, традиційно приписуваних жіноцтву. Чоловіки тут на других ролях, частіше негативних; обов’язковим елементом є згадка про тяжку жіночу долю, що в силу сюжету лишається суто декларативною. Словом, такі форсовано феміністичні сюжети не так забезпечують баланс чоловічого і жіночого в кіно, як замикають останнє в окремий кінематографічний напрямок.

Дещо осібне, але важливе місце у «жіночій» темі традиційно посідає постать матері – більшою чи меншою мірою владна, подекуди репресивна, але зрештою необхідна для формування героя. Особливо важлива вона в стрічках про митців, від вигаданих історій «Біль та слава» Педро Альмодовара (Іспанія, Франція) і «Смерть та життя Джона Ф. Донована» Ксав’є Долана (Канада, Великобританія) до біографічних «Віти і Вірджинії» та «Обіцянки на світанку» Еріка Барб’є (Франція, Бельгія). Роль матері тут різна – теплий спогад у «Болю й славі», друг (подекуди нерозуміючий і незрозумілий) у «Смерті та житті», супротивник у «Віті й Вірджинії» (хоча й тут мимохідь згадано, що безтурботне життя популярної письменниці й дружини дипломата Віти чималою мірою забезпечує саме її нетерпима, консервативна мати), базис і опора, хай подекуди гротескова, а в чомусь і деструктивна, в «Обіцянці» (знятій за автобіографічним романом Ромена Ґарі).

Дещо поменшало у фільмах проблемам расизму і загалом ксенофобії. Один із найтитулованіших фільмів року, оскароносна «Зелена книга» Пітера Фарреллі, розповідає про те, як у 1960-ті вишуканий, високообдарований чорношкірий піаніст Дон Ширлі в супроводі малоосвіченого, грубуватого білого водія Тоні Валлелонги (характерна зміна звичних соціальних ролей!) рушає в концертний тур, відвідуючи відомі тоді расовою нетерпимістю південні штати. Менш резонансний «Анджело» Маркуса Шляйнцера (Австрія, Люксембург) веде углиб історії, демонструючи, як успішній кар’єрі чорношкірого юнака в Європі XVIII століття стає на заваді порушення головного табу – стосунків із білою жінкою. Більше сюжетів, пов’язаних з расовою нерівністю, немає, натомість триває досить сумнівна з точки зору історичного реалізму практика боротися з «расовим дисбалансом» в кадрі, наповнюючи його друго- й третьоплановими персонажами всіх відтінків кольору шкіри – незалежно від часу і місця дії (у «Марії – королеви Шотландії» придворні з усіх куточків планети в англійської і шотландської королев). Також показово, що цього року немає жодного фільму на матеріалі сучасності, присвяченому дійсно актуальній проблемі непростих міжрасових стосунків (не лише расизму, і зокрема не лише білому расизму).

Не втрачає популярності тема Другої світової війни, досить розлога, щоб охопити і експериментальний «Транзит», і фільм для родинного перегляду «Зоопарк» Коліна МакІвора (Ірландія, Велика Британія) – вільний переказ реальної історії про порятунок слона у белфастському зоопарку, і масштабну видовищну воєнну драму – «Мідвей» Роланда Еммеріха (Китай, США).

Загалом же, фільмів на історичному матеріалі та на основі реальних подій – близько половини того, що вийшло на українські екрани, – свідчить, що вони в колі улюблених у сценаристів. І річ тут не лише в бажанні використати цікавий сюжет чи в кризі ідей, на яку вже давно скаржаться в кінематографічному світі.

З іншого боку, джерелом натхнення (і прибутків) продовжують лишатися й старі історії, що вже стали класикою. Так, шанувальники казки про Мері Поппінс побачили продовження пригод улюблених героїв у мюзиклі Роба Маршалла «Мері Поппінс повертається» (США). Триває перенесення в ігрове кіно знаменитих диснеївських анімаційних історій. Цього року вийшли аж три такі кінострічки – «Дамбо» Тіма Бертона (США, Великобританія, Австралія, Канада), «Аладдін» Ґая Річі та «Король Лев» Джона Фавро (обидва зі США). У кожній автори намагалися «осучаснити», «наблизити» історію до глядача, дещо змінивши її, по-новому розставивши акценти і посиливши видовищність за допомогою комп’ютерної графіки. Втім, культового статусу джерела жодна з переробок не досягла.

повний текст читайте в паперовій версії журналу