Якщо жити безтямно і не перейматись собою, останні питання перед людиною можуть і не постати. З такою ж легкістю особа здатна оминати знаки, що даються їй на світанку життя. Однак, буттєва безтурботність – ризик уповільненої дії. Принаймні два фільми Міжнародного кінофоруму в Трускавці повернули глядачам збентеження, перейнятість яким робить людину зрячою.

Як обмаль часу, коли все попереду

Кращою стрічкою фестивалю визнано «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. У пролозі історії (в титрі – Угорщина 1526 року) гендляр реліквіями пропонує отцям святиню – молочний зуб Ісуса, гарантуючи, що з тим, хто до нього торкнеться, відбудеться диво. Далі фільм до цієї трійці не повертається, а сягає в наші дні. В центрі оповіді – молодий композитор і звукорежисер Вадим, що отримав замовлення від канадського виробника комп’ютерних ігор на запис автентики: голосів птахів і тварин Західної України. Нова гра «Ноїв ковчег» вимагає голосів саме рідної для бізнесмена фауни, бо канадські тварини й птахи ситі, сонні й не тривожні, тоді як українські несуть у собі передчуття Потопу. Винятково важливим для замовника з діаспори є спів рахівського крижня – птаха, що зникає внаслідок хижого полювання на нього через фіалкове забарвлення пір’я, настільки ж рідкісного, як і його спів (звичайні крижні банально крячуть). Юнак з мрією про Канаду їде на Закарпаття, звідки родом, а супроводжує його мама – вправна таксистка.

Слід сказати, що ніякого рахівського крижня в природі не існує – це пустотлива містифікація режисера, що вміло зібрав кліше всякої підробки: псевдохроніку про експедиції на озеро, де «водяться» останні птахи, Міжнародний конгрес у Києві на високому рівні з компартійним босом Шелестом у президії, стенд у музеї природознавства. Та все це – лиш екзотичний антураж, провокативні умови, що дають Антоніо Лукічу можливість з іронією і гіркотою поміркувати про долю земляків, зокрема юних, чиє життя застигло в химерних формах – реліктах минулого й дурні сьогодення, в яких люди стинаються за своє щастя, що є впізнаваним на всіх континентах світу.

«Мої думки» – вкрай смішний і не менш сумний фільм, бо його реальність, за всієї вірогідності, опиняється за крок від соціальної патології, майже гротеску явищ, що породжують абсурд, існуючи в якому, люди вже не помічають власного стану. Погляд авторів стрічки доброзичливий, але й очуднений – звідси ефект комічного. (Чого варта назва приміського готелю «Твін Пікс», у голлівудському аналозі якого скоєно жахке вбивство. А молочний зуб Вадимові вибивають прикордонники, що не вірять свідченням хлопця.)

Тим часом мама і син вирушають з ужгородського вокзалу до озера на кордоні України з Угорщиною, щоб записати спів крижня й усвідомити, що це вони і є тими метушливими особинами, врятувати яких може лише диво. Хоча бездоглядні вони кожен по-своєму. Бальзаківського віку розлучена мама прагне вийти заміж, і тільки за іноземця. Та молодий красень Бернардо, який їй так подобався в Ужгороді, в Італії її не зустрів, і в силі лишається лише пропозиція маловідомого їй, наполегливого фейсбучного залицяльника з Гента. А ще маму (Ірма Вітовська за цю роль отримала приз за найкращу жіночу роль «Корони Карпат») гризе невизначеність сімейних перспектив сина, що не подає надій на продовження роду.

Вадим же (Андрій Лідаговський) – асоціальний і апатичний, однак виношує амбіції високого рівня: «Я музикант, мамо. Для мене найголовніше – музика. Я, пробач, – не люблю це слово – творець». А веде його нова мрія – еміграція до Канади. Й участь у проєкті «Ноїв ковчег» – шанс, на який він чекав усе життя. І ось вони їдуть разом, і головне, що відбувається в «Моїх думках» – самопізнання героїв на тлі пригоди, і впродовж подорожі послання фільму «заходить» в душу глядача непомітно і глибоко. У підсумку стрічка ставить суспільству діагноз, оскаржити який навряд чи вийде.

Екран чуйно фіксує суттєве ослаблення сімейної єдності – валентностей споріднення між сином і матір’ю. Їх близькість ще відчутна, та її вже доводиться відновлювати в боротьбі. Кожен настільки атомізований і зосереджений на своєму, що їх бажане співіснування ускладнене через втрату прямого емоційного зв’язку. Загублено не довіру – рідна кров її ще забезпечує, а взаєморозуміння, що дається їм усе важче. Вони не здатні перейматися мотивами близької людини, а особливо – її пріоритетами в душевній сфері, де все здійснюється і вирішується на тонких, неочевидних відмінностях і спонуках. Ось і розходяться – чи не стилістично. При цьому ніколи не погодяться, що в основі розбіжностей – «серцева недостатність».

У соціумі розриви ще помітніші. Суспільство виокремилося в субкультури, де, власне, культура – радше суміш звичаїв, традицій і правил спілкування всередині капсульованих етно- і соціогруп, із яких у простір Великої історії та культури немає ходу – настільки ендемічне середовище їхнього побутування. А вже про солідарність при такій роз’єднаності людських спільнот і мріяти нічого. Тим часом, у «Моїх думках» є два епізоди, де тиск часу проступає грізно й потужно: отара овець (що не потрапила в Ноїв ковчег?), як перед Потопом, плине в кадрі в нікуди, а з величезного кошика вітер безособової Історії видуває фіалковий пух рахівського крижня, німо віщуючи людству, що для порятунку дні вже полічені.

У фіналі герой фільму, одягнений у фірмовий пуховик, надісланий йому з Гента, виходить з перукарні з гламурною стрижкою й завертає до церкви, аби на материне прохання поставити свічку за дідуся перед його операцією. Тепер юнака не впізнати: він і зовні став таким же «глобальним», як його музика. Камера захоплено експонує подобу «істинного арійця». Та ось прикрість: ставлячи свічку, він пропалює рукав бельгійської куртки, що і виявляє, сівши на лаву в нефі храму. З пропалини стирчить пух, і потягнувши його, Вадим виймає з рукава фіалкове пташине перо. Чи не з рахівського воно крижня? Герой тетеріє – це знак. Хлопець силкується зрозуміти нагадування про свою місію в цьому світі, проте неясно, чи станеться диво осягнення, чи він знову впаде в душевну сплячку і продовжить гонитву за успіхом? Кіномова Антоніо Лукіча позбавлена повчання, та серце від такої легкості підмін, що трапляються з людьми, щемить нестерпно.

Кінець хибних проєктів

«До Бога звертаються за неможливим, – твердив філософ. – Для досяжного досить людей». Ця позиція позбавляє особу інфантилізму, але: якщо та стоїть лише на ґрунті власного досвіду, доля вислизає з рук, бо не все сутнє в цьому світі ділиться на два без лишку: «велич Господа – в його непослідовності». Вищі сили можуть бути злими і несправедливими, що повертає людину до вихідного: покладатися можна лише на себе. Та прийнявши цю звичку за провідну, ми втрапляємо в пастку: абсурд дійсності нездоланний, і покинута Богом людина втрачає адекватне сприйняття речей. Тим часом Харон уже веслує до нашого берега.

Схоже, саме цим підходом керувалися автори фільму «13 автобус» – елегантної притчі про вину і самопізнання на прузі життя, коли вже нічого не виправити, але ще можна розірвати коло завчених дій, ланцюг самообману, подивитися на себе з інших координат. І виявляється, що останнє знання полегшує душу, прояснюючи наше справжнє і остаточне місце в цьому світі.

Таїна побудови стрічки в тому, що інтерес тут тримає фабула, яка породжує зміст, від якого не сховатись. Принадність задуму «13 автобуса» в тому, що абсурдність людського існування в ньому не є висновком, а береться як вихідний пункт. Ніщо не є тим, чим здається. І наше життя, як не прикро, не виняток.

...Відтоді, як з автобуса без пасажирів вийшла Пані в бузковій сукні з коробкою печива в руках і влаштувалася на зупинці, в місті почали щезати люди. Іноді вони просто вибухають, як старі гриби від дотику. Та відбувається так лише з тими, кому Жінка з 13-го автобуса дає свого пряника. Обирає їх особисто, легенько стукаючи пальцем по коробці з ласощами. (Звісно, це Хтось обирає через неї.) Всі, кого до неї тягне, відчувають, що вона недобра, проте діляться з нею наболілим. Пані спілкується коротко й суворо, та після розмови всім стає краще. Однак потім їх не можуть дошукатися. Дивина ще й у тому, що її бачать лише покликані нею, і навіть камера відеоспостереження її не фіксує. А ще, цілком відповідно до булгаковської традиції, в місті витає запах – ні, не сірки, – цинамону (кориці). І глядач розуміє, що говоритимуть з ним мовою містичного реалізму.

Втішає також єдність зусиль авторів. Сценарій Валерії Вінс точний, заданий і виписаний як партитура – і тому, мабуть, дещо умоглядний. Режисер Олександр Безручко насичує стрічку живою водою буття, музикою з весняних крапель, акварельним зображенням, суголосним фільму не від світу цього – і жорсткий сценарний корсет стає водяним знаком. Цей фільм-міраж атмосферний і невагомий.

Тим часом справу про зниклих людей розслідує патрульний на прізвисько Робокоп. Хто не в курсі, Робокоп – вигаданий персонаж, офіцер поліції, кіборг, себто, машинно-людський гібрид, що має механічні та електронні компоненти. Патрульний Андрій (Сергій Стрельников) отримав це «псевдо» через свою натуру: він твердий у правилах життя і служби, мов скеля. Колишній спецназівець, що дивом вижив після поранення від кулі снайпера-сепаратиста, він неухильно сповідує три засади: «Не довіряй, не бреши, не люби», тому від нього раз у раз відмовляються напарники. Зате в нього закохується стажистка Катя, яка й каже Робокопові: «Вам ніхто не дорогий!». Ця прикра правда лягає на «вдалий» ґрунт: виявляється, Андрія зводять безсоння і туга, походження яких він не може пояснити. Він втратив цілісність, тож силкується стягнути душевний розрив ще більшою певністю у своїй правоті. «Не всі брешуть!» – прокламує Робокоп, та відчуває: це його вже не рятує, внутрішня скрепа розходиться на очах.

повний текст читайте в паперовій версії журналу