Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2020:#3
Різдво козацьке: не вір, не бійся, не проси


«Пекельна хоругва, або Різдво козацьке». Сценарій: Сашко Лірник (Олександр Власюк). Режисер Михайло Костров. Оператор Володимир Гуєвський. У головних ролях: Костянтин Лінартович, Олександр . Пожарський, Григорій Бакланов, Леся Самаєва, Арам Арзуманян, Артур Новіков, Даниїл Каменський. Україна, 2019

Химерна казка «Пекельна хоругва, або Різдво Козацьке», знята за літературним твором «Про старого козака, різдвяного чорта, чотири роги і козацький рід» найвідомішого українського казкаря Сашка Лірника, – мабуть, найбільш дотепна та оптимістична стрічка серед створених в новітній історії України. Цікавий, не захаращений вторинними деталями сюжет, з якого зрозуміло, «хто кому доводиться родичем», іронічно переосмислює суперечку Бога і Чорта про сутність козацького єства. Як і у «Фаусті» Ґете, боротьба вищих сил за людську душу призводить до масштабних випробувань (фізичних, вольових та інтелектуальних) козака Семена Семирукого. У поєдинку з Чортом молодий козак проявляє мужність, невичерпну вигадливість: перебуваючи у пеклі в полоні, перевиховує чортенят в козацькому дусі, передає їм свої знання й уміння, аби отримати вірних союзників.

Разом із тим фільм демонструє прикмети всього козацького роду, серед яких – чимало гріхів. Та коли життя козацьке побудоване на фундаменті честі, на вмінні тримати слово та віддавати свою кров за інших, гріхи можуть прощатися. Казка для сімейного перегляду показала козаків не нещасно-пригнобленими, а вільними, активними та розумними, тобто героями. Завдяки точному вибору виконавців колективний портрет українського козацтва виявився напрочуд вдалим і виразним.

Приємно також, що свої ідейні потужності фільм зосере-див ще й на артикуляції – хай поки що не національної, але позитивної, цілком прийнятної, принаймні для тимчасового користування, – житейської ідеї. Її висловлює молодий козак (Григорій Бакланов), звертаючись до чортеняти: завдання «не в тому, аби перемогти, а в тому, щоби викрутитися». Отож, якщо сил для поєдинку недостатньо, буде не гріх і хитрощами («чортівськими» чи то пак «козацькими», «військовими») скористатися. Адже коли союзників обмаль, а навкруги страшні полчища всіляких ворогів на чолі з Чортом Лисим на кобилі, що козакам робити: в Пеклі хитрувати, аби на землі перевагу здобувати. Перемогти на всіх фронтах, знищити вороже військо, загнуздати у фіналі самого Чорта, точніше, віддати подорожнім, аби ті запрягли його в циганський віз, – ось філософія справжнього козака. Бо не козацька справа – нишпорити по закутках у пошуках бісівської химери: «швидкого миру» чи «третього» шляху.

Чіткі ідейні позиції в сценарії, а отже й у фільмі, як і визначеність жанру – рідкісне явище в нашому кіно. Адже наша найбільша хиба – невміння розказати певну історію, й не понятійними евфемізмами, а через характери цікавих персонажів. Замість ретельно вивчити людей, аби передати їх історію так, щоб ми побачили в ній свою, як робить це Сашко Лірник, багато сценарних царів стають рабами власних амбіцій.

У фільмі «Пекельна хоругва» бачення національного світу з усіма його характерологічними основами існує, й воно переконливе. Є у стрічці й модерна-доцентрова, а не постмодерна-відцентрова мораль – саме такою вона й має бути під час загострення «вічного поєдинку» хоч із дідьком, хоч зі східними сусідами. А от політкоректність до запеклих ворогів у фільмі нульова – й це добре, бо закладати в дитячу свідомість рожеві ілюзії небезпечно. «М’ясних» бойових сцен у стрічці майже немає – все вирішує концентрований сонячний промінь, який випаровує вороже військо за лічені секунди. Проте грізного супостата попередньо знешкоджує зброя сильніша, ніж модернізований «гіперболоїд», – сміх. Висміяно типові ознаки ментальності «ввічливих сусідів»: самозакоханого польського магната, який тільки те й робить, що красується перед дзеркалом (його відображення підказує: аби краще виглядати, треба загарбати Україну), царя московитів, одержимого зеленим змієм, і хтивого султана – одному «зе-змій», а другому «гаремна змія» в людській подобі підказують ідею поневолення козаків.

Але толерантності у фільмі – хоч відбавляй. Чорта, ніби таргана, й у філософському сенсі викоренити неможливо; важливо лише, аби життя не здавалось йому казкою, – козак це усвідомлює: він перестає активно протидіяти потворі у фіналі, віддавши її на лікування трудотерапією. А ласий до чужих грошей шинкар-єврей сотворить філантропічний «подвиг» не тому, що без ласого до чарки козацького роду йому не вижити, а тому що «серед людей живемо», як каже шинкарева дружина. Фільм чітко артикулює, що важливо зберігати віру в людей, що навіть із винятковим шахраєм козаки можуть співіснувати (бо ж самі не без гріха).

Наслідуючи гоголівську традицію, жінки в казці постають яскраво: Семенова мати (Леся Самаєва) – справжня «відь-ма», принаймні щодо безвольного чоловіка (Костянтин Лінартович), а дві сусідки, що накинули оком на козака, згодом ними неодмінно стануть. Про «циганську долю» теж прозоро: стара циганка допоможе Чортові, поплатившись вродою дочки, та згодом таки відомстить нечистій силі. Смерть, матеріалізована в образі суворої й мудрої літньої жінки, допомагає позбутися страху перед нею. Є в стрічці й сильна, незалежна та ініціативна дівка: бранка Чорта (Діана Розовлян) ліквідовує «гендерний дисбаланс» й лише зовні виглядає відьмою, пораючись на кухні й допомагаючи Чорту виховувати дітей, – саме з її допомогою козак переможе нечисть.

Звісно, дехто може образитись на барокового Чорта (Олександр Пожарський), в образі якого акцентовано «кольори веселки», але палітра барвистих гримас не має вводити глядача в оману: солодкі чортівські речі й плавні жести лише для того, аби приспати козацьку пильність, насправді ж Чорт підступний, сильний і небезпечний – справжнє уособлення одвічного зла.

Пронизані святковими дивами, українською магією і гумором – прямолінійним і дотепним, на рівні ситуації й тонкої гри слів, – пригоди козака Семена реалізовані у фільмі переважно через середні плани й тривалі кадри. Звісно, це шокує фанів фейсбуку, звиклих до кліпового мерехтіння телематографа й самодостатніх візуальних ефектів, які затіняють історію. Та чи не варто згадати, що не «міжкадровий» монтаж, натхненно оспіваний Сергієм Ейзенштейном, а «внутрікадровий» (під назвою «мізансцена») є засадничим у мистецтві. Саме він домінує в «Пекельній хоругві», і в цьому, безперечно, її велика перевага. Класичне мізансценування обране тому, що в ньому менше маніпулятивних резервів. Зокрема, в глядача є можливість вибирати: він може бачити і головний предмет, і те, що навкруги, – а не те, що як «головне» йому «вносять в очі». Фільми, створені заради маніпуляції, в «експертних» кругах вважаються чи не найбільшою професійною чеснотою, тому неманіпулятивна «Пекельна хоругва» випадає з «професійної» обойми.

А от чого не побачити в стрічці, то це звичної пострадянської традиції з покликанням на архаїчні чесноти. Голлівудські зразки з їхніми дещо примарними для нас цінностями теж іронічно переосмислюються. «Пекельна хоругва» спирається на питому українську міфологію, український гумор та український характер. За намагань чи поторгуватись, чи відкрутитись, чи взяти «історичний кредит», головною темою цієї веселої філософської притчі стає все-таки честь – дотримання слова, здатність сплатити справжню ціну й перемогти. Тож образ України, який тримається на славному козацькому міфі, що його так вправно та вигадливо втілили творчі люди на екрані, потрібно розвивати та відстоювати.


Корисні статті для Вас:
 
Тетяна Міхіна: «Робота над виставою – це ніби подорож»2019-11-11
 
Гротеск і душевність. Олена Хохлаткіна2018-07-11
 
Анімаційний серіал про Україну для дітей0000-00-00
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#3

                        © copyright 2022