Богдан Бенюк (н. 1957) – актор театру і кіно, народний артист України, політик, професор. Освіту отримав у КДІТК ім. І. Карпенка-Карого. Дебютував на сцені Київського ТЮГу. З 1980 року і донині – актор Національного театру ім. Івана Франка. Створив близько 50 ролей у театрі і понад 80 – у кіно. Сценічні роботи: Юркевич у виставі «Талан» Михайла Старицького, Собакевич у «Брате Чичиков» Миколи Гоголя, Кіт Бегемот у «Майстрі і Маргариті» Михайла Булгакова, Яго в «Отелло» Шекспіра, Бравий вояка Швейк у «Швейку» Ярослава Гашека, Річард ІІІ в однойменній трагедії Шекспіра, Джо Келлер у «Всіх моїх синах» Артура Міллера, Мененій Агріппа у «Коріолані» Шекспіра, Тев’є у «Поминальній молитві» Григорія Горіна та ін. Паралельно грає в Театрі на Подолі та в Театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв». Кіноролі: Кринкін – «Ати-бати, йшли солдати» (1976), сотник Забрьоха – «Відьма» (1990), Горілий – «Фучжоу» (1993), солдат Ліхой – «Москаль-чарівник» (1995), Михайло Черевань – «Чорна рада» (2000), Леонід Утьосов – «Утьосов. Пісня завдовжки з життя» (2006), бортінженер Роман Вакуленко – «Кандагар» (2009), Ломака – «Толока» («2020») та ін. Озвучив чимало фільмів і мультфільмів. Державна премія ім. О. Довженка, Національна премія ім. Тараса Шевченка, Орден «За заслуги» І, ІІ і ІІІ ступенів. «Київська пектораль» (тричі), українська премія «Людина року» та пекінська Academy of Performing Arts Awards.

У дитинстві він пишався своїм старшим братом Петром, тому вирішив піти його професійним шляхом. І не помилився: акторство виявилося його стихією. Попри чималу зайнятість у театрі та кіно, з часом Богдан Бенюк відчув потяг ще й до політики (член партії «Свобода») та викладання (з 2018 року очолює кафедру акторського мистецтва та режисури). Та найбільшим щастям для нього була і є його сім’я.

Графік у актора дуже щільний, тому наша бесіда відбулася у гримерці під час показу вистави «Моя професія – синьйор з вищого світу» (грає Велутто). «У мене лише два виходи на сцену – на початку і у фіналі – тож у нас буде достатньо часу поспілкуватися», – запевнив пан Богдан у телефонній розмові.

Простий і привітний, уважний і зосереджений, бував серйозним, але більше жартував, пригадуючи курйозні випадки з життя. Ні краплі зірковості, лише доброта (якась така дуже батьківська) і щирість в очах, яких майже не відводить від співбесідника. І неймовірна світла енергетика-магніт, якою моментально заповнює простір навколо себе.

«Якщо поруч режисер, який знає чого прагне, то багато чого можна досягти»

– Є актори, від появи яких на сцені у глядацькій залі одразу починається певне збудження, хвилювання або ж лунають оплески. Саме таку реакцію я часто спостерігаю на виставах за вашої участі. Як би ви охарактеризували це?

– Питання складне. Спробую пояснити чому. Якщо такі речі відбуваються на виставі і глядачі чекають моменту виходу того чи іншого артиста на сцену, а далі відбувається описана вами реакція, то це, на мою думку, не добре. Краще, коли б від початку публіка з захопленням чекала на виставу і це збудження-хвилювання було тут – на відкритті завіси. Треба все-таки, щоб колектив, який працює у виставі, одразу на однаковому внутрішньому енергетичному рівні задавав певний стан і затягував у запропоновані обставини, що будуть прокручуватися перед глядачем. Якщо хтось не передає цього, то це біда усієї групи, а передовсім – режисера, який має бути присутнім на виставі та спостерігати за її перебігом. І одразу за лаштунками зустрічати акторів, даючи поправки. Тобто тримати в тонусі виставу. А якщо поглянути з іншого боку, то ці оплески для актора приємні. Оскільки кожен актор вважає, що навколо нього крутиться все театральне чи кіномистецтво. І глибоко помиляється… Але це відчуття мусить бути, бо акторське еґо має домінувати в роботі: воно підхльостує його, викликає бажання бути попереду, правити тими «кіньми». Це позитивна річ, яка дає актору великий заряд для того, щоб він здійснював ті чи інші речі в творчості.

У кожного актора є сумніви, пошуки своєї стежини. Адже стежинка до пошуку Бога в кожного різна. Усі шукають її напружено, самовіддано. Комусь вдається досягти більших результатів чи популярності, комусь – менших, та закінчується все одним: ти кладеш цеглинку в культурне життя країни, де народився. Добре, коли вона на перед-ньому плані, як-то кажуть, «облицювальна плитка». А буває, що вона в стіні, яка також тримає усю конструкцію, та її не видно. З якого боку ти опинишся в цій стіні – муру українського кіно і театру – не має значення, бо все одно ти – його складова.

– Як працюєте над створенням образу?

– Одного актора якось запитали: як він вчить текст? На що він відповів: «Я його не вчу. Мене питають – я відповідаю. Не питають – я мовчу». Я не готую свого образу – він сам приходить. Буває по-всякому, і часто це залежить від режисера. Якщо режисер – педагог, то він починає роботу з того актора, котрий внутрішньо рухливіший і має всі засоби для того, щоб грати різноманітний театр. Він починає з цього акторського тіста ліпити «щось». Тобі, як актору, дає допомогу, поштовх для роботи над образом.

У мене так було з Володимиром Оглобліним на початку моєї творчості, і недавно – з Автанділом Варсімашвілі. Останній і запропонував оцей малюнок-образ до Річарда, і я мусив «вплигати» в нього. Актори, які грають Шекспіра, повинні володіти багатьма цікавими акторськими засобами вираження, гратися в різний театр, уміти кидати гру і починати її по-новому. Тобто володіти внутрішньою акторською пластикою, щоб утілити описані автором у п’єсах речі. Те, що запропонував Автанділ у «Річарді ІІІ», переконувало: якщо поруч із тобою режисер, який знає, чого прагне, то багато чого можна досягти.

– Деякі актори, яким дістаються негативні герої, кажуть, що мусять їх полюбити, знайти виправдання їхнім вчинкам. Чи шукали ви виправдання вчинкам Річарда ІІІ?

– А позитивних? Вчинки добрих героїв теж треба виправдати!

– Добрих начебто легше грати…

– А ні-і-і, неправда… Грати негативних персонажів набагато легше, ніж позитивних, тому що до цього схильний людський організм. Негатив – ми ніби виділяємо його внутрішньо: одразу окреслюємо візуальними параметрами. Ми завжди пам’ятаємо тих, хто зробив нам погано, а тих, хто добре, – що робимо? (Пауза). Забуваємо… Тому зло легше дається до пізнання. А от позитивного героя складніше зіграти.

Немає нічого складного в Річарді. Хто знає, чи складний він? Звичайно, як актор, я мушу виправдати свого персонажа і не думати про те, що він є злий. Він людина, яка має неймовірно багато рис, які для багатьох здаються негативом. Але йому так не здається. Він же не рогатий і з хвостом… Якби він на копитах ходив, то всі би казали, що він перевтілення якоїсь тварі. А так він людина, яка переконана на 100 %, що чинить праведно.

«Актор має бути тою людиною, яку режисери люблять»

– Чи є режисери, яких ви можете назвати «своїми»: за специфікою роботи над виставою чи світоглядом?

– Думаю, ділити на «своїх» чи «чужих» не варто. Бо можна втрапити в ситуацію, яка називається «нелюбов режисерів». А актор має бути тою людиною, яку режисери люблять. Він повинен постійно запалювати любов в їхніх серцях, викликати момент для фантазії в тій чи іншій роботі. Це своєрідна така затравка. Егоїстична з точки зору актора, але іншого виходу немає. Бо ми – актори – залежимо від режисерів. Режисер обирає актора.

– Чи є схожі риси характеру ваших сценічних батьків – Тев’є з «Поминальної молитви», Джо Келлера зі «Всіх моїх синів» – із вашою роллю батька в реальному житті?

– Звичайно, адже не можна розділяти життя на сцені зі своїм побутовим. Воно все в один м’ячик скручено. Чимало речей, якими я користуюся у своєму житті, потім переноситься до тих персонажів, яких я граю. Бо я ж не можу себе відімкнути… У житті я часто користуюся якимись цитатами з вистав. Навіть рідні деколи це помічають і роблять зауваження.

Це ж ми неправильно розуміли, що треба «влитися в роль». Так нас колись в інституті вчили: залишаєш усі свої проблеми перед службовим входом театру, заходиш і стаєш іншим чоловіком. Це що – психіку треба змінити? Стати психічно хворим чи ненормальним, щоб зіграти роль так, аби потім з неї не можна було вийти? Це все-таки забавка, гра… Але як ти будеш у неї грати – вирішуєш сам. Мені одна лікарка якось сказала: «Ви ж грайтесь, а не живіть».

– То що ж усе-таки між ними спільного?

– Все. Адже як я можу по-іншому любити своїх дітей? Навіть, якщо це стосується вистави «Всі мої сини». Я підключаю ту саму любов, яка у мене є до моїх дітей. На сьогодні у мене одне розуміння любові. Можливо, завтра воно буде іншим. Бо, слава Богу, змінюються уподобання. І тому-то свою любов я вкладаю у своїх героїв, таку, яка мені здається правильною.

Недавно я зробив у Віталія Малахова виставу, яка називається «Сірі бджоли» Андрія Куркова. І там ідеться про ті самі речі. Мій персонаж думає про свою дитину, аналізує, чому так мало уваги приділяв їй у ті моменти, коли вони були разом. Про те, що вона з початком війни виїхала на велику Україну, у Вінницьку область, і не живе в цій «сірій зоні», де він тепер перебуває. Тобто оці людські стосунки є всюди, в будь-якій драматургії, якщо вона, звичайно, якісна.

«Я, починаючи одну роботу, завершуючи другу, думаю про третю»

– Війна завжди перевіряє людей на людяність, жертовність, чесність... Якби у вас була схожа ситуація, як у «Сірих бджолах», чи змогли б ви через улюблене заняття залишити родину?

– (серйозно) Ми зараз на допиті в СБУ? (Сміється, а далі зосереджено). Я не зможу вам точно відповісти… Бо в кожному випадку, у того, хто проявляє і не проявляє громадянську позицію, є такі речі, в яких треба окремо розбиратися. Щодо «Сірих бджіл», то мій герой робить вибір на збереження життя всесвітнього. Кажуть мудрі люди, а також філософи, ботаніки, що життя буде тривати до того часу на нашій планеті, допоки будуть бджоли. Бо бджоли – це майбутнє життя в майбутньому.

повний текст читайте в паперовій версії журналу