Вікторія Котенок Перейти до переліку статей номеру 2020:#5
Римма Зюбіна про важливі ролі, «переставлені рейки» і небайдужість


Римма Зюбіна (н. 1971) – акторка театру й кіно, телеведуча, громадська активістка, волонтер. Закінчила Ужгородське культурно-освітнє училище та Київський державний інститут культури. У 19-річному віці дебютувала на сцені Закарпатського українського музично-драматичного театру. Через рік переїхала до Києва й кілька років працювала у ТЮГу, Театрі драми і комедії, театрах «Золоті ворота», «Сузір’я», «Браво», Камерному театрі-студії класичної п’єси. У 1997–2019 рр. – акторка Молодого театру. Зіграла на сцені понад 50 ролей, серед яких: Русалонька в однойменній виставі за п’єсою Людмили Разумовської, Марія Стюарт у виставі «В моїм завершенні – початок мій…» за п’єсою Фрідріха Шиллера «Марія Стюарт», Панночка в однойменній постановці за повістю Гоголя «Вій», Офелія у «Трагедії Гамлета, принца Данського» Шекспіра, Теа Ельфстед у «Гедда Габлер» Генріха Ібсена, Таня у «Четвертій сестрі» Януша Гловацького, Соня у «Дяді Вані» Чехова та ін. Дебютувала в кіно 1992 р. у стрічці Дмитра Томашпольського «Про шалене кохання, снайпера і космонавта». Зіграла близько 100 ролей у серіалах та фільмах: Гапочка («Поєдинок» у серіалі «Острів любові» Олега Бійми, 1995), Іраїда Горохова («Пані удача» Марини Мігунової, 2001), Ліля («Жіноча інтуїція» Оксани Байрак, 2003, 2005), Актриса («Далеко від Сансет-бульвару» Ігоря Мінаєва, 2005), Світлана («Абонент тимчасово недоступний» Марка Горобця, 2008), Клавдія Синдяшкіна («Заєць, смажений по-берлінськи» Сергія Крутіна, 2011), Тамара Волошина («Пограбування по-жіночому» Ашота Кещяна, 2014), Тетяна Іванівна («Трубач» Анатолія Матешка, 2014), Дарина («Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка, 2016), Хана Дацей («Межа» Петера Беб’яка, 2017), Софія («Таємниці» Сергія Кравця, 2019). Лауреат театральної премії «Київська пектораль», у кіно – «Золотої дзиґи» та ін.

«У мене вірили, бачили талант і підтримували його»

– Пані Риммо, в училищі та інституті ви здобули режисерську освіту. Хто ж допоміг опанувати акторський фах?

– Насправді, я вдячна сотні людей, яких можу назвати вчителями, котрі підтримували і невипадково з’явилися в моєму житті. Знаю, що дехто може мати великі здібності, найкращих майстрів-викладачів у вишах, але потім просто не складається з професією… У мене вірили, бачили талант і підтримували його. Починаючи з учительки з сольфеджіо Юліани Олександрівни в музичній школі, яка в мої 12 років казала: «Я знаю, що ти будеш акторкою». Мама шкільної подруги була впевнена, що я зможу зіграти все – від тургенівської героїні до шекспірівської трагедійної ролі. Бачили в мені акторські здібності й керівник Театру «Ровесник» при Палаці піонерів Лев Луцкер в Ужгороді, і мій перший учитель акторської майстерності в училищі Олег Степанович Сенів, який усе життя мене підтримує. Незважаючи на відстань, бо живе в Мюнхені. І Ярослава Іванівна Рендер класний керівник в училищі, та й усе училище. А скільки натхнення подарувала мені хореограф Людмила Ярова! А Дмитро Семенович Чайковський, майстер курсу в інституті, який не пропустив жодної моєї прем’єри. І ще багато режисерів у театрах…

Станіслав Мойсеєв двічі запрошував у Закарпатський театр: до мого вступу в інститут і після закінчення першого курсу. Він же мене прийняв до трупи відразу після училища, а я поїхала до Києва навчатися. Через рік він запропонував таки повернутися до театру і дав почитати п’єсу Ніла Саймона «Хочу зніматися в кіно» зі словами: «Головній героїні 19 років, вона приїхала в Голлівуд і хоче стати акторкою. Мені здається, що ця п’єса написана якраз для вас». Після прочитання у мене стався «вибух» мозку, бо я не знала, що мені робити… І я обрала театр! А в інституті перейшла на заочне навчання.

– Які режисери відіграли важливу роль у вашому професійному становленні?

– Зі Станіславом Мойсеєвим ми – подружжя, за плечима – понад 20 років спільної роботи у театрі. Цей режисер покладається на свідомість актора, на те, що той має цілеспрямовано працювати над собою і йому не треба пояснювати елементарні професійні речі. Що актор має сам відчувати, добре чи погано пройшла вистава. Станіслав не говорив мені компліментів, не розпливався в монологах-зізнаннях, як я геніально щось зіграла. Навпаки, іноді не вистачало його уваги як режисера. Навіть довіряючи мені великі ролі, він найменше репетирував зі мною. Тобто не було ніяких пріоритетів щодо мене. Він дуже толерантно щодо інших актрис визначив моє місце в театрі, не перетворив Молодий на театр однієї акторки.

На початку мого театрального життя тривалий період я працювала з Олександром Балабаном. Це зовсім інша людина і режисер. Олександр багато дав мені як актрисі. Нашим ідеалом був театр Єжи Ґротовського. Ми могли репетирувати по 12 годин на добу! Він був дуже вимогливий, націлений на результат, бачив мене «зіркою» і ставив на мене вистави. Але в нього було своє уявлення щодо мене: бачив лише в драматичних і трагедійних роботах. А почалася наша співпраця з «Чарівних черевичків» у ТЮГу. За роль Бетсі я отримала премію на Міжнародному фестивалі театрів для дітей та юнацтва. Потім у тому ж театрі я зіграла Елу у «Полюванні на носорога»; згодом ввелася на роль Наталі у виставі «Брехня» в Театрі драми і комедії. Далі ми з Сашею організували Камерний театр-студію класичної п’єси. У виставі «За лаштунками холодно» за п’єсою Мішеля де Гельдерода «Смерть актора» я грала актрису Ренату. За цю роль я теж отримала премію на Фестивалі київських професійних театрів-студій. Тож, закінчуючи інститут, я вже мала дві премії та дебютувала в кіно в художньому фільмі Дмитра Томашпольського «Про шалене кохання, снайпера і космонавта».

На початку моєї творчості цікава робота була у виставі «Панночка» театру «Браво» у пермського режисера Сергія Федотова. У нього теж своєрідний принцип роботи. Починаючи з аналізу п’єси, він перекидав акторам ролі: нині я могла читати за Панночку, завтра – за Хому. Режисер прагнув, щоби ми максимально були занурені в матеріал, відчували одне одного, розуміли психологію персонажа не лише свого, а й чужого.

У Молодому театрі я мала можливість працювати з багатьма режисерами. Зокрема з Євгеном Курманом у «Русалоньці» Людмили Разумовської. Я просто обожнювала цю роль, бо вона була близькою мені по духу.

«То був період, коли я відчула впевненість у собі»

– Які ролі вважаєте етапними у своїй творчості?

– Роль мами з вистави «Це все вона» Влади Бєлозоренко – це перехід в іншу вікову акторську категорію. Вважаю її етапною. Вистава живе донині. У мене є ролі у виставах-довгожителях. Коли граєш виставу багато років – це професійне випробовування. Надважливі для мене ролі у виставах «Четверта сестра», яка «жила» 12 років, «Дядя Ваня» і «Русалонька», які йшли по 15 років. Завдяки їм я виросла професійно. Порівняти мене на прем’єрі і на останній виставі неможливо. Думаю, вчителями у професії можна по праву вважати і свої ролі. Звісно, без талановитого режисера цього не відбулося б.

Соня у «Дяді Вані» давно перестала бути лише роллю: вона проросла в мене. Соня була моєю Душею, і через те, що мене позбавили цієї ролі, я пішла з Молодого. Вона була для мене дуже рідною і дорогою, чимось схожою до Дарини у фільмі «Гніздо горлиці». Ця вистава завжди проходила з повними залами, навіть наприкінці весни і влітку, коли зазвичай інтерес і відвідуваність публіки згасає. Завдяки неймовірній режисурі Мойсеєва та всьому акторському складу вона не втрачала своєї популярності серед глядачів. Вважаю, Войницький – найкраща робота Олексія Вертинського.

У «Дяді Вані» на початку я існувала чітко в схемі-режисурі Мойсеєва. Утім дуже багато для ролі я вигадала сама. Приміром, гребінь, яким моя героїня причісувала Астрова. Ці мізансцени дещо дивували глядача, але я собі знайшла виправдання. Нібито Астров подарував цей гребінь Соні, коли вона була ще юною дівчиною, і через те він став таким важливим для неї, навіть магічним. Також для цієї ролі я придумала спеціальний грим – вибілювала брови і губи, вигадала зачіску, пластику: руки «грали», при ході трохи вивертала ногу, сутулилась. Для мене першим завжди виникає зовнішній образ, а тоді вже наповнюю його внутрішньо. А ще вигадала щоденник, в який Соня все записувала, замальовувала. У фіналі вистави моя героїня розриває і викидає його, як закохані дівчата зазвичай знищують свої щоденники, коли розчаровуються в почуттях. Кохання Соні було болісним, воно зруйнувало її життя. Але «треба жити», каже моя героїня у фінальному монолозі вистави.

До Соні з «Дяді Вані» і Тані з «Четвертої сестри» я існувала щодо режисера як слухняна акторка. А вже у цих ролях давала собі свободу. У «Дяді Вані» я внутрішньо зростала, у «Четвертій сестрі» насолоджувалася імпровізацією.

– Як працювали над Танею у «Четвертій сестрі»?

– Ознакою того, що вона добре вийшла, були слова Богдана Ступки: «Риммочко, ти ж купаєшся в цій ролі… Купаєшся…». І справді, тут можна було зіграти все: від гострохарактерної героїні до високої трагедії. Я відчула впевненість у собі, відчула, що хочу і можу собі дозволити бути на сцені смішною, негарною. Це вистава, в якій я виросла професійно і почала відчувати, що можу володіти залом. Не керувати чи примушувати сміятися, а саме володіти: де робити паузу, скільки часу вона має тривати. Досі не розумію, як таку популярну й касову виставу могли зняти з репертуару. У ній були задіяні зірки Молодого, вона завжди проходила з аншлагами. І за роки не перестала бути актуальною. Так, набула нових жартів, змінилася, але продовжувала бути успішною і цікавою мислячому глядачеві. Адже Гловацький написав «Четверту сестру» як римейк «Трьох сестер» Чехова.

Про «Четверту сестру» я можу говорити безкінечно. Як Сашко Ірванець зробив переклад першої дії і дав почитати режисеру Мойсеєву; як після цього він замовив переклад другої дії; як драматург Януш Гловацький приїздив до нас на прем’єру, а потім і до нас із Стасом додому, планував завітати на п’ять хвилин, а залишився на цілу ніч розмов…

повний текст читайте в паперовій версії журналу


Корисні статті для Вас:
 
Віктор Жданов про творчий рай, «ремонт» душі та патріотизм2020-07-11
 
SEMINCI-64: вірність своєму шляху2020-07-11
 
Життя в Красногорівці, уроки фарсі та інші сюжети (70-й «БЕРЛІНАЛЕ»)2020-07-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#5

                        © copyright 2022