Міжнародний тиждень кіно (SEMINCI) у Вальядоліді відбувся вшістдесятчетверте, знову продемонструвавши свою відданість обраному шляху, а це передовсім – авторське кіно Європи і всього світу, підтримка творчості режисерів-жінок, звертання до проблеми прокату мистецького кіно й актуальні питання змін клімату. Всі учасники могли відчути, як вібрує фестивалем місто, в якому проживали свого часу Сервантес і Колумб і де бував перший глобалізатор людства Фернандо Магальянес, він же Магеллан.

На початку завершальної пресконференції, перед оголошенням рішення журі всіх програм директор фестивалю Хав’єр Ангуло, залюблений у статистику, повідомив попередні підсумки: у переглядах взяли участь понад 98 тис. глядачів, це на одну тисячу більше, ніж на попередньому фесті; показано 270 фільмів із різних куточків світу, в час кінофоруму з’явилося аж 313 тис. публікацій. Отже, фестиваль набирає обертів, стає дедалі цікавішим. Особливою його заслугою директор вважає увагу до юних глядачів: у перегляді програм «SEMINCI для молоді» і «MINIMINCI» для зовсім юних взяло участь близько 30 тис. школярів, які приїжджали з усієї провінції і більше половини з яких уперше дивились кіно на великому екрані, а це важливо, адже вони – майбутні глядачі кінотеатрів.

До журі Офіційної програми входило сім видатних кінематографістів із Франції, Іспанії, Індії, Куби, Канади і Грузії, які мали визначити найкраще з 18 конкурсних ігрових повнометражних фільмів. Головна нагорода («Золотий колосок» на означення хліборобського краю Кастилія і Леон) несподівано дісталася монгольській стрічці «Яйце динозавра» Ван Цуаньаня, китайського режисера й одного з продюсерів стрічки. Це його сьома робота, третя – «Весілля Туї» («Золотий ведмідь», 2007), а «Долина білого оленя» отримала 2012-го «Срібного ведмедя» за видатний художній внесок. Жанр фільму «Яйце динозавра» важко визначити: це і драма, і комедія, і трилер. У монгольському степу знаходять убиту оголену жінку. Молодий недосвідчений поліцейський (Батмунх Норовсамбуу) має охороняти труп усю ніч до прибуття експертів. Йому на поміч відряджають місцеву 30-річну жінку-пастуха (Дуламжав Енхтайван), яка вміє стріляти з рушниці, щоб відлякувати вовків, і розпалювати багаття, щоб зігрітися в холодну ніч. Алкоголь так само зігріває від холоду, як і близькість чоловіка і жінки в безмежному степу... Але на ранок їхні шляхи розходяться. Несподіваним є й те, що фільм знімався без сценарію. Режисер зізнався: «Те, що я побачив у Монголії, рідній землі моєї матері, цілком виходило за межі мови». Тільки після закінчення монтажу постановник зрозумів, що фільм вийшов про життя, смерть і любов. Під час знімання в Монголії режисер відчув інакший перебіг часу, в нього з’явилась концепція «монгольського часу», і в ньому життя, смерть і любов набували зовсім іншого значення. Сприйняття цієї реальності було безпосередньо пов’язане з ключовою ідеєю фільму, в якому простежується форма життя і культури на шляху до зникнення. У своїх попередніх фільмах Ван Цуаньань уже запрошував непрофесійних акторів, але в «Яйці динозавра» непрофесійними є всі виконавці, крім уже згаданих двох головних героїв, на екрані з’являються ще пастух (Аорігелету) і шеф поліції (Жантемір Арилд), усі – корінні жителі Монголії. Її неосяжний степ із заходом і сходом сонця, надзвичайно тонкий підхід до зображального ряду, що тісно взаємодіє з кінорозповіддю, створили довершену атмосферу фільму. Саме це було належно оцінене журі, тож оператор-постановник Аймерік Піларскі удостоївся премії найкращому оператору.

Досить несподіваним виявився і фільм «Відгомін» (Ісландія–Франція–Швейцарія) ісландського режисера Рунара Рунарссона, він же – автор сценарію і перший із восьми продюсерів. У першому епізоді з’являється молода мати з дитям, що сидить перед телевізором, з якого лунають вітання з Різдвом, за спиною в неї – новорічна ялинка, потім розгортається картина святково оформленої сцени, де діти середніх класів доносять до щасливих батьків у залі все зачарування Різдвяного свята, але раптом дія переноситься до церкви, посеред якої стоїть труна з хлопчиком-підлітком, працівники ритуальної служби закінчують останні приготування до початку заупокійної меси, а саме в цей час у полярних сутінках на будівельний майданчик під’їжджає прораб, якому доповідають, що поляки не закінчили роботу на об’єкті й полетіли додому в Польщу на Різдво, й розлючений прораб не знаходить місця від обурення... Глядач терпляче чекає, що ось-ось всі епізоди якось зв’яжуться, однак різдвяні сюжети продовжують нанизуватись без видимого зв’язку, і врешті-решт стає зрозуміло, що вони поєднані лише однією подією – Різдвом. Це і святкова вечірня проповідь в центрі Рейк’явіка, і сімейні сцени приготування святкового столу, і парочка з родинного кола, що усамітнюється в одній із кімнат, щоб обсипати одне одного поцілунками, давши волю почуттям. Усі 58 епізодів, більшість із яких ігрові, та й сам фільм є яскравим прикладом злиття ігрового кіно з документальним. Рунар Рунарссон пояснює свій задум бажанням ухопити, дослідити людські емоції, «а в Різдво це можна зробити найкраще, незалежно від ставлення до нього. Це – час роздумів, святкового настрою, підбиття підсумків». Статичні плани у фільмі він пояснює тим, що вони відповідають реальному плинові часу: «Якщо скорочувати час, то виходить ніби модель реальності, а не вона сама». Такою реальністю, безумовно, стала й сцена пологів у присутності не тільки лікарів, а й чоловіка породіллі – один із останніх епізодів фільму. Завершальним його акордом стала стихія океану. Втомлений від наративної традиції, відомої ще з Давньої Греції, коли оповідь ведеться «по прямій лінії» із вступом, основною частиною і розв’язкою, режисер вирішив працювати, так би мовити, на протилежному полюсі, щоб досягти глобальних узагальнень, розповідаючи про свою Ісландію. Проте навіть і на цьому шляху він не уник епізодів, які з упевненістю можна назвати вступом і розв’язкою. Відразу після перегляду іспанські кінокритики жартували, що ніхто з режисерів досі не додумався порушити грецький канон, як це зробив Рунар Рунарссон. І треба сказати, що він досяг певного успіху: став лауреатом Премії найкращому режисеру SEMINCI-64 за свій третій повнометражний фільм.

«Срібний колосок» отримав фільм бразильського режисера і співавтора сценарію Каріма Айнуза «Невидиме життя Еврідіки Гусман» (Бразилія–Німеччина), поставленого за мотивами однойменного роману Марти Баталья, присвячений бразильським жінкам 50-х, тобто напередодні так званої «сексуальної революції». Режисер показав життя тих жінок, які мали лише можливість від батька перейти у «власність» чоловіка. Дві нерозлучні сестри – 20-річна Джильда (Джулія Стоклер) і 18-річна Еурідісе (Кароль Дуарте) – із благопристойної католицької сім’ї португальського походження прагнуть здійснення власних мрій. Джильда, закохана в моряка, звільняється від батьківських утисків, утікаючи з дому. Еврідіка мріє стати піаністкою, проте її заміжжя виявляється непоєднуваним із концертною діяльністю у Відні, куди її запрошено. Коли Джильда повертається додому вагітна, батько (Антоніо Фонсека) за мовчазної згоди матері, яка взагалі не має права голосу, проклинає дочку і майбутнього байстрюка, караючи дочку ще й тим, що приховує від неї, де перебуває її сестра. Це стає приводом для пошуків одна одної. Обидві акторки стали ex aequo лауреатками Премії найкращій акторці. За визначенням режисера, він адаптував новелу, застосувавши «тропічну версію» мелодрами. Жінки, що були невидимими, можуть піти в небуття, якщо не зберегти пам’ять про них, бо це – і його бабуся, і його чотири тітки, а головне – його мати-одиначка... «Невидиме життя Еврідіки Гусман» також нагородили Премією FIPRESCI та Премією Sociograph, запровадженою 2015 року науковцями-неврологами. Фільм викликав найбільше глядацьких емоцій і дістав найбільше нагород.

Найкращим актором визнано грузина Левана Гелбахіані, виконавця головної ролі Мераба у фільмі «А потім ми танцювали» (Швеція–Грузія–Франція) сорокарічного Левана Акіна за власним сценарієм. І хоча Леван Гелбахіані не є професійним актором, як і виконавці інших ролей, він зумів переконати глядача у внутрішній драмі молодої людини, що закохується у нового танцівника Національного ансамблю танцю Грузії Іраклія (Вачі Валішвілі). Партнерша Мераба в танцях і його подруга ще з дитячих часів Марі (Анна Джавакішвілі), яка потай пов’язує з хлопцем свої надії, дізнавшись про його гомосексуальну пристрасть, радить тримати це в суворому секреті, щоб не «вилетіти» з ансамблю. Коли старший Мерабів брат одружується, то запрошує Іраклія на весілля, де гості після святкового столу зазвичай танцюють. Мераб збентежено шукає Іраклія в лабіринті кімнат і, знайшовши, дізнається від нього, що той теж невдовзі одружиться зі своєю нареченою, бо його мати хвора і сподівається ще побачити внуків. Так закінчується їхня любовна історія, ледь розпочавшись... Традиційний національний грузинський танець, як і поліфонічний спів, є важливими складовими грузинської культури, власне, своєрідними символами нації. На початку втілення задуму, що тривало три роки, режисер Леван Акін разом із творчою групою зіткнувся з ортодоксальною позицією, мовляв, «жодних подібних явищ у грузинському танці не може бути». Народився майбутній режисер у Швеції, куди його батьки емігрували з Грузії ще в середині 70-х.

Премію імені Пілар Міро найкращому новому режисерові отримала режисерка алжирського походження Мунія Меддур за свій перший ігровий фільм «Папіша» (Франція–Алжир–Бельгія–Катар), дія якого розгортається в Алжирі 90-х, так званому «чорному десятилітті» кровопролить і переслідувань інакодумців. Саме в цей час посилюється рух ісламських фундаменталістів з його наступом на свободу, суспільні зібрання, спрямований на утиски інтелектуалів і жінок. повний текст читайте в паперовій версії журналу