Клоунада, гра на трубі та режисура

– Пане Вікторе, в одному інтерв’ю ви зізналися, що в дитинстві хотіли стати трактористом або клоуном. Чому саме про ці абсолютно різні професії мріяли?

– (сміється) Стати трактористом, я би сказав, що це не мрія була, а скоріше бажання допомогти дідові з бабою. Адже я народився і виріс у селі. У нас була корова, і її треба було годувати. А клоуном тому, що дуже подобались цирк, клоунада. Я навіть писав листи в циркові студії та училища Москви, Ленінграда і Києва. Але в останній момент чомусь злякався вступати.

– А коли вирішили вступати до Херсонського училища?

– Мене туди, так би мовити, підштовхнули. У школі я брав активну участь у різних виступах, показах мініатюр, сценках. З п’ятого класу грав у футбол, з шостого додалися заняття з музики: грав на трубі у вокально-інструментальному ансамблі. В селі їх було, слава Богу, аж три! Тож в училище я вступав на духове відділення. Але потрапив до чудового викладача з режисури та акторської майстерності Ольги Аркадіївни Каганової. Саме вона помітила мене на вступних іспитах. Я знав напам’ять деякі естрадні мініатюри, а Аркадія Райкіна – і мініатюри, і монологи. Тож прочитав їй монолог «Це було в зоопарку», після чого вона порадила мені подавати документи до неї на курс. Так я вступив і навчався за спеціальністю режисер самодіяльних колективів.

Коли закінчив, прослуховувався у Херсонському музично-драматичному театрі. Але мені сказали: «Ні! До побачення». У цей момент підтримала Ольга Каганова, яка сказала: «Нічого… Почекаємо». Згодом влаштувався до Херсонського театру ляльок. Я дуже вдячний Ользі Аркадіївні, вона завжди за нами, своїми учнями, слідкувала, допомагала порадами. У неї навчалася також і моя дружина Олена Хохлаткіна. Після двох-трьох років роботи в Театрі ляльок, у 1988-му, мене взяли до Херсонського музично-драматичного театру.

– Чи працювали в театрі як режисер?

– Пробував трішки, коли працював уже в Донецьку. Але зрозумів, що режисура – це не моє. Не те, щоб зовсім не моє, але в театрі при постановці виникло багато різних нюансів… Я також навчався два роки режисурі в Київському інституті ім. І. Карпенка-Карого на курсі Вахтанга Чхаїдзе. Але диплом про вищу освіту отримав лише минулого року в Херсонському державному університеті за спеціальністю культуролог. Так нарешті поставив крапку в питанні вищої освіти.

Праця з членами родини та ролі в театрі

– У Херсоні, Майкопі та Донецьку ви працювали разом із дружиною Оленою Хохлаткіною, у Києві працюєте з донькою Оксаною Ждановою. Складно чи, навпаки, легко й комфортно працювати на одній сцені з членами родини?

– Я не сказав би, важко це чи легко. Це робота, і кожен виконує свою функцію у виставі. Те, що це приємно, – безперечно. А складно-нескладно – ніколи над цим не замислювався… У Херсонському театрі, коли були з дружиною ще молоді, ми багато сперечалися, доводили одне одному свою правоту. Але згодом усе це минулося. Хоча (замислюється)… Напевно, ні. Якщо трапиться спірна ситуація, все одно будемо відстоювати свою точку зору. Але з повагою одне до одного!

З донькою простіше. Вона обізнана. І якщо я мудріший, то вона – технічно освічена в акторській майстерності. Адже в неї все ж таки вища освіта у дуже гарних викладачів – Дмитра Богомазова, Анатолія Ященка, Олександра Кобзаря і Андрія Самініна. Приємно, що я їх усіх знаю. Приміром, Сашу Кобзаря – ще з Донецька. Техніка акторської майстерності за роки змінилася. Як було колись і як нині викладають – різниця очевидна. Тому я дуже радий за дітей: що донька здобула, а син нині здобуває якісну освіту в університеті.

– Яка роль у Херсонському театрі стала першою головною?

– У Херсоні головних ролей у мене було небагато. А серед центральних і тих, що мені подобалися, дай Бог, пригадати… Це Максим з вистави «Діти Арбату» за романом Анатолія Рибакова. У «Наймичці» Івана Карпенка-Карого ми грали разом з Оленою Хохлаткіною, яка ще не була тоді моєю дружиною, закохану пару – Марусю і Панаса. Однією з головних була роль Блеза в однойменній французькій комедії за твором Клода Маньє – з нею ми об’їздили Крим і Рим, як кажуть. Ще грав Льовку Крика в «Заході» за Ісаком Бабелем, Квазімодо в «Соборі Паризької Богоматері» Віктора Гюго, Джека у виставі «Здрастуйте, я ваша тітонька!». У музичній виставі «Три мушкетери» починав з масовки. Потім ввели на ролі д’Артаньяна, Атоса і Араміса. Чудовий режисер – Володимир Бегма – з нами працював у цій постановці. Хороша людина, майстер своєї справи, царство йому небесне. Він також поставив спектакль «Чмир, або Як пани, так і ми» Марка Кропивницького, в якій я грав Чмиря.

– Недавно ви зізнавалися, що вам особливо сподобалося працювати у виставах Дмитра Богомазова. Розкажіть про специфіку роботи з цим режисером.

– (рішуче) Ні, не можу розказати. А все тому, що я й сам ще її не зрозумів. А моє захоплення полягає в тому, що такого підходу до театру і роботи з акторами я досі не бачив. І те, що театр вираховується математичною лінією, теж не знав. Захоплення виникає зазвичай від того, що тебе щось дивує, вражає. Мене здивував підхід до роботи Дмитра Богомазова, бо ті актори, які з ним навчалися і працювали, розуміють його з пів погляду. А мені треба було трішки напружуватися, щоб збагнути, що постановник від мене хоче. У кожного режисера є своя команда акторів, і це дуже правильно. Виставами «Співай, Лоло, співай!» і «Життя попереду» у Київському театрі драми і комедії я тільки наблизився до методу роботи Богомазова. Не більше і не менше.

У цих постановках я зустрівся на сцені з донькою. Ми з нею грали разом ще на донецькій сцені, коли вона в школі навчалася. Коли я прийшов в театр, де вона вже кілька років працювала, у мене виникли зовсім інші відчуття від спільної роботи. Зізнаюся, мені було дуже приємно, що в Оксани є взаємоповага в середовищі акторів. Мені навіть здалося, що вона за мене більше хвилювалася на репетиціях, ніж я за себе. У виставі Дмитра Богомазова «Життя попереду» вона грає мого сина – хлопчика Момо. Зізнаюся, створював я свого героя – араба Юсеффа – дуже важко. Хоча, в принципі, що таке «важко» мовою актора? Глядач бачить результат, а внутрішня робота над роллю йому зовсім не потрібна. Якщо коротко, то інколи просто буває складно втілити персонажа. Як на мене, у цій виставі у мене це трішки вийшло.

– Чи змінилася атмосфера в колективі, вектори роботи і саме приміщення після призначення на керівні посади Стаса Жиркова і Тамари Трунової?

– Змінилося усе, що ви перерахували. Сам колектив змінився, бо прийшли молоді актори. Єдине, чого б хотілося, щоб не було руйнування. Зміни є змінами, а руйнування – це зовсім інша річ. І цього хотілося б не лише мені… Я працюю шість років у цьому театрі, а є актори, які в колективі значно більше, і, розумієте, їм театр, атмосфера, яка творилася роками, дорожчі.

– Чи складно було репетирувати «Альбатросів»?

– Ні, навпаки. Працювали швидко і в задоволення. Цікавий, живий матеріал. Це перша моя співпраця зі Стасом Жирковим, і нічого поганого про неї сказати не можу. А з Олегом Стефаном ми знайомі з 2014–2015 року: знімалися разом у фільмі «Червоний» Зази Буадзе. Але то було лише знайомство. У виставі «Альбатроси» ми чітко розуміли режисера, один одного як партнери – давно не відчував такого в роботі. Загалом, уся акторська команда, яка брала участь в «Альбатросах», неймовірна. Атмосфера на репетиціях була чудова. Відчувалося піднесення. Було чітке розуміння: що ти робиш, для чого, куди це спрямовано.

– Так не в кожній виставі буває?

– Звичайно. Іноді у виставі тобі просто треба виконувати певну функцію. В «Альбатросах» у мене невеликий 20-хвилинний уривок. Це не двогодинна вистава, в якій ти «крутишся на пупі» і, зрештою, не отримуєш жодної квіточки. Це просто 20 хвилин чистого задоволення.

– Чи є нині роль або вистава, від якої отримуєте найбільше задоволення?

– Якщо брати до уваги саме київський період моєї творчості, то… Навіть не знаю, як вам пояснити (сміється). Чи розумніший став, чи мудріший, але нині я дістаю задоволення від усього, що роблю. Абсолютно від усіх ролей та вистав! Зміна міста, регіону, театру, партнерів, атмосфери – це складна річ. Тим паче, якщо це столиця. Дуже приємно працювати в такому театрі, де кожен актор є дійсно Актором, та ще й усі – чудові люди. Ніхто тобі не лізе в душу, немає закулісних інтриг… Не знаю, як буде далі, та коли я опинився в цьому театрі, то було відчуття, ніби попав у рай. Це я вам чесно кажу. А все тому, що є всі умови для праці – просто бери і роби! Не виходячи, звичайно, за певні межі. А те, що поруч із тобою працюють справжні «майстри», – це взагалі бомба!

Звичайно, це вимагає від мене певної сфокусованості, відповідальності, зібраності. Пригадую, коли Катерина Степанкова ставила у нас «Умовно звільнені», для мене опинитися на одній сцені з Адою Роговцевою, навіть в епізодичній ролі, було великою честю. І я про це казав і Аді Миколаївні, і Каті. Адже я захоплювався акторкою ще з дитинства.

Популярність у кіно

– Коли відбувся ваш дебют в кіно?

– Зйомки почалися 2006–2007 року: мене запросив режисер Володимир Янощук на епізодичну роль Чергового в серіалі «Легенди чаклунської любові». Там я познайомився з Віталіком Лінецьким, царство йому небесне, зі Стасом Бокланом. Я би не назвав це кінодебютом, бо роботи було небагато: приїхав з Донецька, відзнявся 2–3 дні та й поїхав додому.

Справжнім дебютом у повнометражному фільмі став «Останній яничар» 2015 року. Зйомки відбувалися 2014-го, коли ми з сім’єю переїхали до столиці. Я зіграв Гурого, такого собі бандита. Завдяки фільму познайомився з такими українськими акторами, як Володя Ямненко, Міша Жонін, Сергій Сипливий, багатьма відомими російськими акторами. Я потрапив до такої сильної команди, де наді мною усі просто сміялися й жартували (сміється).

повний текст читайте в паперовій версії журналу