Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2020:#5
Усмішка Миколи Яковченка


Українці здавна відзначалися здоровим почуттям гумору, а тому цінували своїх комедійних акторів. Багато хто дивився – і не раз – знамениту стрічку «За двома зайцями» і пам’ятає Прокопа Сірка. А хто дивився на сцені або слухав по радіо виставу «Фараони» за п’єсою Олекси Коломійця, відразу згадає неповторний голос Яковченка…

Микола Яковченко народився на стику епох – 1900 року, в сім’ї помічника керуючого астраханським рибним промислом. Мати майбутнього актора була домогосподаркою. Він був найстаршим серед п’ятьох дітей. Діти, онук і племінники ще за життя Миколи Федоровича зазначали: календарного дня народження він не святкував ніколи. Зате регулярно справляв іменини – 19 грудня, в день святого Миколи Чудотворця.

Рід Яковченків бере початок з донських козаків. Сім’я з-під Ростова переїхала до Прилук Полтавської губернії. Вона вирізнялася патріархальним устроєм, потяг до мистецтва в родині не особливо заохочували. Однак, закінчивши церковно-приходську школу і вступивши до гімназії, Микола захопився художньою самодіяльністю, свої перші ролі він зіграв у аматорському театрі.

У фахове акторське життя поринув на початку 1920-х, кочував по різних театрах України. Врешті, з 1927 на запрошення Гната Юри почав працювати в Київському театрі ім. І. Франка, беручи участь у виставах як класичного репертуару, так і за сучасними п’єсами, зокрема, Олександра Корнійчука (Терентій Бублик у «Платоні Кречеті», Довгоносик «В степах України») і Олексія Коломійця (Оверко у «Фараонах»).

Серед фільмів-вистав Київської кіностудії одна з найперших – «Мартин Боруля», де Яковченко зіграв чиновника Трандальова. Тож, починаючи з 1953 року, він не розлучається з кіно – впродовж 20 років знімається безперервно. Навіть дивно, як, майже постійно перебуваючи в кіноекспедиціях, йому вдавалося не підводити свого театру, у виставах якого був задіяний. Власне, його театральні ролі – Трандальова і згодом Опецьковського у «Шельменку-денщику» за Григорієм Квіткою-Основ’яненком (1957) перекочували на екран. Режисером «Шельменка» був Віктор Іванов, який після цього присвятив себе жанру кінокомедії.

Зазвичай грав Яковченко ролі другого плану. По суті, всі режисери українського кіно, не позбавлені почуття гумору, хотіли бачити його у своїх фільмах, тому жодна створена в Україні кінокомедія без нього, носія національного гумору, не обходилась. А в другій половині 1950-х численність комедій і поява хороших комедійних акторів (згадаймо також Миколу Пішванова і Михайла Крамара) пояснюється суспільним відпруженням після пережитих потрясінь Другої світової війни і сталінщини.

У постаті Миколи Яковченка криється один із парадоксів мистецтва: фахові критики вважають жанр несерйозним, розважальним. Натомість широкий глядач, який уміє цінувати гумор, серед улюблених акторів неодмінно назве Яковченка. Його любили й українські драматурги, і театральні режисери 1950-х. А його персонажі, навіть у комедіях про сучасне життя, відсилали до традицій української драматургії ХІХ століття – Івана Котляревського з «Москалем-чарівником», Квітки-Основ’яненка з «Шельменком-денщиком» і «Сватанням на Гончарівці», творами, де серйозне (зокрема проблема стосунків українців з москалями) одягалось у шати комічного, а в результаті ставало корисною поживою для найширшого глядача. На відміну від сучасних телевізійних коміків, гумор тих давніх часів був, по-перше, занурений у національну сміхову культуру, по-друге, відзначався мудрістю й цікавими підтекстами, мав великий запас актуальності, а по-третє, підтримував глядачів, повертав їм здатність сміятися і радіти життю. «Яковченко, – писав композитор Володимир Губа, – як мені здається, уособлював у своїй ментальності – не тільки акторській, а й соціальній, духовно-християнській, – точку перетину багатьох поколінь. <…> Це люди, які ніколи не згиналися під диктатом ідеології, які її заперечували своєю усмішкою, своїм доброзичливим ставленням до життя»[1].

Микола Яковченко знімався переважно в українських фільмах. Але не тільки. Режисер Анатолій Граник 1955 року ставив комедію «Максим Перепелиця» про молодого бійця радянської армії на студії «Ленфільм». Актор зіграв Кіндрата – батька головного героя, який живе в Яблунівці, українському селі, де нерідко можна зустріти таких персонажів, як старий Перепелиця (колоритний тип батька-українця), що готовий, коли щось не так, навіть відлупцювати своє кохане чадо.

У «Максимі Перепелиці» ще відчутний шлейф минулого лакування і разом з тим повертаються вічні колізії комедії ситуацій. Наприклад, Максим (Леонід Биков), який проявив себе під час військових навчань, дістає можливість приїхати у відпустку в рідне село. Виправка, гарно припасована сержантська форма – як не замилуватись таким юнаком! Та недалеко від рідної хати трапляється йому дід Мусій, котрий, побачивши Максима, на радощах починає демонструвати свої знання армійських команд і… звалюється в яму. Як рятував його Максим, ми не бачимо, але нам показують його появу додому: босого, в драному піджаку. Батько, не знаючи, що трапилось, сприймає це як ганьбу і в гніві трощить посуд на святковому столі, а перелякані гості кидаються врозтіч. Щоправда, дід Мусій, що нагодився, його заспокоїв. Гнів Яковченкового героя зрозумілий, адже він пишався своїм сином, якого до армії вважали в селі шалапутом, а тут така каверза. І те, що актор робив перед камерою, було природним виявом батьківської поведінки, хоча глядач, котрий був «у курсі», сприймав це саме як розіграну перед камерою комедію.

Кожен, хто писав про Миколу Яковченка, не оминав нагоди нагадати про його обличчя. Воно було настільки виразним і своєрідним, що акторові не треба було докладати особливих зусиль, щоб викликати сміх. Ще одна його пам’ятна риса: вже можна видавати книжку історій про його походеньки по гастрономах, некеровану поведінку і в театрі, і на знімальних майданчиках, його готовність комунікувати з ким завгодно за чаркою. І яких тільки назв він не удостоювався: «Довгоносик усіх часів і народів», «неперевершений телепень», «сміхотворець», «хохмач». А чого варта його знаменита відповідь на запитання молодого актора: «Скільки ви, Миколо Федоровичу, випили за своє життя горілки?». – «Не перепливеш»… Так, його потяг до алкоголю створював немало проблем під час знімань – з цього приводу також циркулює чимало анекдотичних історій. Тож не дивно, що в спогадах різних колег Яковченко-людина заслоняє Яковченка-актора. У нас інше завдання – спробувати розкрити своєрідність саме Яковченка-актора, хоча за всієї невигадливості й позірної простоти його гри зробити це непросто.

Найголовніше в характеристиці його лицедійства – вміння цінувати любов широкого кола глядачів. Як у Франції йшли в кінотеатри на Габена, незалежно від мистецької якості фільму, так в Україні йшли на Яковченка, хоча той, на відміну від Габена, з’являвся на екрані ненадовго. Проте, за словами актора Олексія Пєтухова, він створював навколо себе тепло, радість, життя і свято. Тож забезпечував фільму і гумор, і національну своєрідність, і успіх. Звичайно, кінокомедії високої мистецької вартості – явище рідкісне. І природа комічного різна. Проте в кожній ролі, навіть найменшій, він був органічний.

Фільм 1958 року «Перший парубок» Сергія Параджанова також належить до комедій, щоправда, дещо дивних, бо смішного там мало. Йдеться про сільську молодь, яка вміє не тільки завзято працювати в супроводі пісень, а й весело проводити дозвілля (чим не «Трактористи»?). Тільки головні герої Юшка (Георгій Карпов) і Одарка (Людмила Сосюра), хоч ніби й викроєні за лекалами комедій Пир’єва, вже не такі однозначні. Кохаючи одне одного, самі ж створюють на шляху до взаємності численні проблеми. Довкола цього режисер вибудовує колізії, які сприймаються не зовсім як комічні, бо у ставленні Одарки до Юшки є щось таке, що принижує людську гідність хлопця. І тільки тоді, коли той уже перестав звертати на Одарку увагу, вона таки зрозуміла, що кохає його. На тлі перипетій з головними персонажами дід Терешко Миколи Яковченка сприймається класичним комедійним персонажем. Дід працює сторожем, охороняє колгоспну техніку. Посада важлива з огляду на те, що колгосп великий і заможний. Юшка – механізатор. Він, хоч і шалапут та задавака, але завжди готовий прийти на допомогу. Саме в такий момент йому знадобився трактор. Дід Терешко трактора не дає, Юшка його обдурює, зачинивши в сторожовій будці. Наступного разу хлопець просить мотоцикл. Цього разу дід Терешко бере реванш і зачиняє хлопця в будці. А ще в дідові вуста вкладено слова про бджіл, які своїм гудінням заколисують і тим самим «усипляють мою бдітєльность»… Втім, на заваді комізму ставали чиновники: про це згадував один із співавторів сценарію. «Футболіст команди противника дає воротарю Юшці півлітра, щоб той пропустив гол. Юшка в гніві шпурляє пляшку. Вона летить. А тут сидить престарілий сторож (артист Яковченко) і від нудьги клює носом. Аж раптом прямо перед ним у пісок падає пляшка. Він хапає півлітра, притискає до грудей, вилуплює очі й шепоче: “Манна небесна!”. Дикий регіт. Я потираю руки. І раптом піднімається істеричка, редактор Міністерства кінематографії, і верещить: “Вирізати негайно! Щойно ЦК прийняв рішення по боротьбі з алкоголізмом!”. І епізод з улюбленим коміком було вирізано»[2].

повний текст читайте в паперовій версії журналу

  1. Губа В. «Дід лівого крайнього»: на межі соціального табу // Кіно-Театр. – 2002. – № 3 (41). – С. 19.
  2. Лубенський П. Як знімався «Перший парубок» // Кіно-Театр. – 1999. – № 3. – С. 8.


Корисні статті для Вас:
 
Римма Зюбіна про важливі ролі, «переставлені рейки» і небайдужість2020-09-11
 
Володар часу2020-09-11
 
Як це – бути «Іншим»?2020-09-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#5

                        © copyright 2022