Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2020:#6
Кіно про (не)забутих


«Забуті». Сценаристки: Дарія Онищенко, Клаудія Леманн. Режисерка Дарія Онищенко. Оператор Ерол Зубцевич. У ролях: Марина Кошкіна, Даніїл Каменський, Василь Кухарський, Олексій Горбунов, Анастасія Халпахчі-Грінберг, Марія Куликовська. Україна, Швейцарія. 2019

Війна на сході країни триває, а з нею продовжують з’являтися фільми, що її осмислюють. На перший план досі виходила героїка, доля ж цивільного населення відступала на задній (певним винятком є хіба що «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас» Івана Тимченка, де лінія окупованого міста так само значуща). Тепер же представлено й фільм, де немає боїв і військових, і населення ОРДЛО залишене «Великою Україною» сам-на-сам з військово-політичною машиною «русского міра». Когось це влаштовує, хтось прилаштовується до обставин, а хтось і намагається опиратися – і нічим хорошим для них це не закінчується: система або «витискає» їх із себе, або просто знищує.

Учителька української мови Ніна і юнак-сирота Андрій, син закатованого редактора проукраїнської газети, – герої, що вписалися б у будь-який фільм пропагандистського характеру. Втім, у «Забутих», хоч підпілля й має місце, такі люди видаються чужими по обидва боки від лінії розмежування.

Ні для кого не секрет, що нинішня окупація почалася з культурної (зрештою, складовою останньої і стала поява самих сепаратистів, формально – українських громадян). Відкривається фільм сценою розстрілу мистецького простору – виставки скульптур на території колишнього заводу. Це покликається на реальну історію розстрілу бойовиками робіт Марії Куликовської в захопленому арт-центрі сучасного мистецтва «Ізоляція» у Донецьку в 2014 році. Тут розгортається цікавий міні-сюжет: скульптурні зображення жіночої фігури, створені жінкою, і жінка-снайпер їх розстрілює (її зіграла сама Куликовська). Щоправда, далі ця гра з множиною жіночих ролей у фільмі обіграна не буде, лишившись на рівні окремого образу. Зав’язка дії відбувається на території школи, де вже на повну триває культурна обробка учнів: вчителів української мови перекваліфіковують на викладання російської чи англійської, діти на святі розігрують постановку про те, як цар Горох з грибами воював, зі зрозумілим глядачеві підтекстом… Цю «русскомирну ідилію» на мить руйнує український прапор, вивішений «політично неблагонадійним» старшокласником. Утім, акція тут постає як такий собі вибрик, зайвий ризик юного підпільника, що виконує потрібну, хай і не надто помітну, роботу. Але і його розвідницька діяльність показана дегероїзовано: дещо гротескові «куратори» явно не надто переймаються безпекою хлопця і без вагань відправляють його назад на ворожу територію. Андрієві товариші-підпільники у фільмі також нічим не проявляють себе, крім хіба що несхвалення його закоханості в Ніну і підозр у зраді, що, втім, також сюжетно не проявиться.

Хоч фільм має назву «Забуті», йдеться в ньому передусім про людей «зайвих». В умовах окупації вони не можуть знайти собі місця на своїй малій батьківщині і, зрештою, почуваються непотрібними Батьківщині. Цікаво, що, нібито відходячи від одних устояних шаблонів кіно про нинішню війну, «Забуті» не вільні від інших: чого варте саме зображення не активно проукраїнського населення в кращому випадку безмовною масою (вчительки на курсах перекваліфікації), в гіршому – відвертими пристосуванцями чи носіями ідеології «какая разніца?», що виживають переважно завдяки колабораціонізму та незаконним оборудкам. У свою чергу, жителів «Великої України» показано в дусі міфологеми «вони всі нас ненавидять, зрадниками вважають», і Київ постає для Ніни та її чоловіка Юрія не дружнішим за Луганськ.

Саме Юрій у фільмі є такою собі квінтесенцією «донбаськості» – людина з темним минулим, неясним теперішнім і непевним майбутнім. Він намагається виживати, але повсюдно програє; є ніби проукраїнськи налаштованим – і явно непогано почувається при сепаратистській владі (принаймні явно комфортніше, ніж у Києві). Навіть типаж його – кремезний чолов’яга з грубими рисами обличчя – відповідає шаблонним уявленням про такий собі «антропологічний тип» промислового регіону. Особливо показовою є мова персонажа, що передає його схильність до сякої-такої мімікрії і «сидіння на двох стільцях». З дружиною він говорить більш-менш правильною українською, з «колегами» по нелегальних перевезеннях – відвертим суржиком. В обох випадках його мова звучить дещо вимушено – але це, слід гадати, радше ґандж фільму, ніж творчий задум. Зрештою, українська звучить штучно й чужорідно – так, ніби текст написано неукраїномовним сценаристом і вкладений в уста неукраїномовного актора. Особливо помітний цей момент у сцені з розвідниками; гаразд, для них це – мова службового спілкування, можливо, справді нерідна. А от носійка українського первня Ніна говорить українською правильно… але це нудна, казенна, направду «шкільна» українська. А що у фільмі звучить добре? Стара добра російська! Тут і так само «шкільна», офіціозна російська керівника курсів перекваліфікації, і грубувате просторіччя Юрієвого оточення, і, головне, – літературна російська Андрія, такого собі безталанного сина Донбасу, – гнучка, вільна і переконлива, зрештою, приємна для вуха. Що є симптоматичним – не для обох мов, а для кіно.

У підсумку «Забуті» справляють неоднозначне враження. Драма на серйозну й актуальну тему, незле відзнята, покликана нагадати про насущні проблеми – але створена значною мірою з позицій «іншого» – і для жителів ОРДЛО, і для України в цілому.


Корисні статті для Вас:
 
Фільм про Квітку Цісик2020-09-11
 
Персонажі в пошуках автора2020-09-11
 
Що таке нескінченність?2020-09-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#6

                        © copyright 2022