Заслужений артист України Віталій Савчук (1958, Харків – 2020, Київ), без перебільшення, – найзагадковіша постать в українському театрі другої половини ХХ століття. Він – випускник Харківського інституту мистецтв ім. І. Котляревського. «Розумний Арлекін» – така характеристика була в «березільців», так говорили й про Савчука. Звідки це в нього? Професію він оволодів за допомогою чудових педагогів – Миколи Борисенка та Олексія Глаголіна. Майстром була і Валентина Чистякова, дружини Леся Курбаса (В інтернет-джерелах зазначено, що вона викладала з 1959 до 1967 року. Насправді, це помилка, вона викладала аж до початку 1980-х. Віталій Савчук навчався в 1974–1978). Вона все життя пропрацювала в Харківському українському театрі ім. Т. Шевченка (колишньому «Березолі»), а коли залишила театр, майстерність, якою володіла, передавала студентам. В листі Валерію Гаккебушу вона коротко сформулювала суть методу: «Весь мій шлях експериментальної акторської роботи з Олександром Степановичем був багатющим кладезем, з якого я черпала все моє творче життя: метод образних асоціативних пристосувань у ролях найрізноманітніших».

За рекомендацією режисера Ювеналія Соловйова двадцятирічний Віталій Савчук з’явився на сцені київського ТЮГу в 1978 році. ТЮГ очолював талановитий режисер Микола Мерзлікін, який зібрав під своє крило молодих акторів. Раніше посередній театр, утверджуючи людяність і духовність, набув солідного статусу й авторитету в публіки, став таким собі театральним дивом. У виставах ішлося насамперед про сучасну молодь, персонажами були не ходячі схеми, а живі люди, ровесники юних глядачів, зовсім не ангели, а проблемні підлітки. Після вистави «Любов, джаз і чорт» (1980), де Віталій Савчук грав одну з головних ролей, школярі й педагоги дискутували з митцями. Мерзлікін сформував відчуття єдності, відданості мистецтву, режисер і актори були однодумцями. Та 1983 року творчі шляхи Савчука й Мерзлікіна, на жаль, розійшлися, і не з їхньої вини. Втрутився фатум в особі київської міської влади. Не отримавши бажаного результату від новоствореного Молодіжного театру, влада відриває Мерзлікіна від рідного театру і призначає художнім керівником Молодіжного. Логіка проста: якщо режисер успішний, то треба, щоб він зробив престижним іще один театр.

У цей час актора помітив кінорежисер Юрій Ткаченко і запросив до свого фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки». В епізоді з красунею Оксаною гоголівський коваль Вакула став майже містичним персонажем – інтерпретація Савчука засвідчила, що він грає не просто конкретного персонажа, він грає особливу і неповторну стилістику гоголівського тексту.

Коли Мерзлікіна «пішли» з ТЮГу, Віталій продовжував там працювати. Зіграв заголовну роль у «Макбеті» Вільяма Шекспіра, Дена у «Метаморфозах» Самуела Беккета. Режисер Сергій Кляпньов поставив спектакль «Войцек» Г. Бюхнера (1992), і він став такою собі мистецькою сенсацією. Цей твір серед зарубіжної драматургії в репертуарах українських театрів займає особливе місце. Історія непомітної людини, денщика, якому зраджує жінка і який страждає гостро і хворобливо. Та якщо довго і наполегливо знущатись над живою людиною, настає межа… Войцек убиває свою дружину. Відчайдушний протест, бунт душі, анатомія безумства. Володимир Задирака, аналізуючи гру актора, писав: «Солдат, якого наполегливо перетворюють на скотину, проте не можуть позбавити людської гідності. Але бачимо майже тваринну впертість у нетваринному бажанні зберегти своє “Я”». Отже проблема людської гідності, яка в 2014 році в Україні виллється у відомі події, зазвучала зі сцени ще 1992 року. За роль Войцека Віталію Савчуку присвоїли звання заслуженого артиста України.

Та 1994 року він залишив театр. Проте його ім’я не зникло з афіш. Його запросили у театр «Браво», де він зіграв Мішеля у виставі «Ні з тобою, ні без тебе» Маргарет Дюрас (режисер Станіслав Мойсеєв). Партнеркою була його дружина – Валерія Чайковська. У той складний час, заробляючи на життя, кілька років викладав у християнській школі Всесвітню історію дітям 1–4 класів. Як згадує Валерія Чайковська, «його уроки нагадували маленькі вистави – він цю історію і танцював, і співав, і картинки малював. Історію знав пречудово, всі діти потім проходили атестацію у відділах освіти. Потім, коли повиростали, деякі вступили до університету ім. Т. Шевченка на історичний факультет. Коли зустрічали його, говорили, що вступили завдяки йому».

1995 він таки повернувся до репертуарного театру. Спершу його заангажував Київський театр російської драми ім. Лесі Українки. Він погодився працювати за умови, що матиме вихідний у суботу. Працював рік, репетирував «Фернандо Крапп написав мені листа» Дорнста, доки адміністрація, забувши цю умову, призначила йому репетицію в суботу. Він розрахувався. «Я думав: нарешті, звільнився від театру. Та через кілька днів мені кажуть: “З тобою хоче поговорити Данченко”. Перед зустріччю мене просили: тільки ж не кажи про суботу. Але я зразу попередив, та Сергій Володимирович сказав: “А чому б і ні?” І для мене всі питання вирішилися».

Сергій Данченко побачив Віталія в ролі Войцека. Чуйний до акторського таланту, він запрошує актора в Національний театр ім. І. Франка, приймаючи всі його умови. Це був 1996 рік, час, важкий не тільки для театрів, а й для країни загалом. У перші п’ять років Незалежності замість очікуваних реформ та економічного розвитку прийшло зубожіння (а на протилежному полюсі – поява нечистих на руку скоробагатьків), а відтак – настало розчарування. Настрій тогочасного суспільства значною мірою передають вистави Данченка «Крихітка Цахес» Гофмана і «Король Артур, або Спустошена країна» Танкреда Дорнста. Данченко пропонує Віталію Савчуку зіграти в цій виставі персонажа, який з’являється у фіналі й ніби ставить логічну крапку в песимістичному дійстві. Вирішення образу Галаата пропонує знайти самому актору. І той знаходить – білий одяг як уособлення чистоти й надії. Театрознавець Ганна Веселовська в рецензії звернула увагу на образ, створений актором.

«Антиутопію, що за законами жанру, як правило, закінчується відкритим фіналом, Сергій Данченко програмно завершує естетською театральністю. В особі сера Галаата, відчуженого сина Ланселота Озерного, з’являється і посідає почесне місце поруч із королем Артуром Дух.

Коло замикається, з’єднуються кровними зв’язками Артур–Гіневра–Ланселот–Галаат, парадоксальність антиутопії дозволяє оволодіти майбутнім формальному маргіналові, аутсайдерові.

Для пафосного, піднесеного вирішення Галаатового вторгнення у виставу екстравагантний та витончений тип акторської індивідуальності з. а. Віталія Савчука виявився ідеальним. Одна з перших, зіграних на франківській сцені ролей очікувала саме на цього виконавця. “Догравання”, досі не властиве вихованцям театру Сергія Данченка, Віталієм Савчуком сприймається як даність. Не маючи вигідних ігрових моментів, а лише скупий, як для демонстраторів одягу прохід та суху проповідь, Галаат Савчука зупиняє інтелектуальне гальмування Київського “Мерліна”. Йому невимовно боляче ступати по спустошений країні, а в сумних очах страждання за всіх нас, звучить трохи надтріснутий голос, м’які, пластичні руки простягаються вперед, перепиняючи загальнолюдський суїцид.

На цей раз у білому приходить не смерть, а рятунок. Сергій Данченко поставив метафізичну виставу»^[1].

В театрі ім. Франка Савчук працював з 1996-го до 2001 року. Він упевнено увійшов у репертуар, зіграв у п’ятьох виставах. Уважніше до них придивившись, спробуємо збагнути, чому саме його ролі помічали такі вимогливі критики, як Ганна Веселовська, Олег Вергеліс, Віталій Жежера. Майстерність акторів-франківців ні в кого не викликала найменших сумнівів, вона була само собою зрозуміла, звична. Віталій Савчук приніс у цей театральний простір свою індивідуальну барву. Так, в його особі проявлялась інша школа – вимогливіша, ближча до Леся Курбаса. Передана акторові Валентиною Миколаївною Чистяковою.

Увагу мислячої аудиторії актор привернув і Опецьковським із «Шельменка-денщика» за Квіткою-Основ’яненком (режисер П. Ільченко, 1997). Здавалось, що нового можна сказати у цій тисячі разів показаній сценічній класиці? І раптом – щось цілковито свіже, навіть несподіване… Куди поділися заїжджені інтонації дешевого балагану. Перед глядачем постала цікава людина. Підтекст, гострий малюнок ролі, природність, не просто відчуття, а творення атмосфери. Не помітити цієї свіжої манери не можна було. Походження цього стилю виявила Валентина Грицук: «Савчук–Опецьковський виникає на сцені, як привид, привид ідеального актора з театру Курбаса. Його експресивна механістичність у поєднанні з тотальною енергетичною присутністю в просторі ігрового майданчика викликає у глядача шок. Його персонаж виникає з якогось потойбіччя, де й досі бродять старі дивакуваті люди особливої породи. Виявляється, винищити все – неможливо. Рукописи не горять. Не горять театральні пошуки. Можна викликати привид аристократа... і окарикатурити його. Савчук зробив це майстерно».

Данченко чудово розумів: це те, що нині потрібно театру, аби рухатися вперед, а не стояти на місці. Довкола вирують експерименти, андеґраундні театри дедалі наполегливіше заявляють право на формування нового глядача, далекого від академізму, традиційності. Мудрий режисер знав, що мода швидкоплинна й незабаром мине, але це зовсім не означає, що його театрові можна костеніти. Має бути свіжа кров – але не з одноденок, а від професіоналів, від мистецтва високої проби.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

1. ↑Веселовська Г. «Уроки для самогубців» // «…І сто лицарів довкола велетенського столу!». Творчість С. В. Данченка київського періоду (1978–2001) за матеріалами театральної преси. – К. 2007. – С. 172.