Самогубство Всесвіту Сергій Данченко бачив виразно. Казав: «Усе відбудеться в три етапи. Спочатку Чумацький Шлях поглине Велику та Малу Магелланові Хмари. Потім Туманність Андромеди вбере в себе Чумацький Шлях. Втім, це, по суті, буде їх злиття, і Людство, ймовірно, ще виживе. А ось далі Всесвіт стиснеться до нескінченно малого значення й, зрештою, вибухне. Не стане нічого», – незворушно констатував Сергій Володимирович, чим давав зрозуміти, що тему вичерпано.

Це трагікосмічне передбачення помітно впливало на спосіб розгляду буття, що зринало в його виставах. 30 років тому осердя сценічної поетики Майстра я визначив як «епічне коментування».

Ба й справді: місцезнаходження Данченка-митця – в амфітеатрі Великих Видовищ Людства, серед спозираючих, незворушних богів. Вони вже все бачили, їх нічим не здивуєш. Тож єдине, що їм пасує – «епічне коментування».

Данченківська епічність постійно підтримувала в публіки відчутну емансипацію від сценічної дії. Вона була, звісно, іншого ґатунку, ніж у Брехта, бо не «відчужувала» глядача від рампи, не «очуднювала» дію, та все ж у процесі співпереживання невід’ємно передбачала елемент споглядання. На виставах Данченка, навіть коли ми були захопленими, лишалися розсудливими. І естетичне вживання у виставу не те щоб ускладнювалось, та момент глядацького «позаперебування» був попередньою умовою завершеності сприйняття.

Ця оптика Данченка-режисера здійснювала себе насамперед у пізнанні природи людини та долі Людства. При цьому вона ні на мить не втрачала на сцені «біжучого рядка історії». І була притаманна митцю від самого початку шляху. Приміром, у ТЮГівському «Місті на світанку» Данченко ностальгічно розглядав ситуацію втраченої історичної віри та ентузіазму. В «Прапороносцях» експонував красу зниклих людських стосунків. Натомість проступало моральне обміління тогочасного суспільства.

В «Украденому щасті», «Дяді Вані», «Візиті старої дами», «Тев’є…», «Королі Лірі» режисера найбільше цікавила екзистенція особи, її здатність тримати удар. Людина там ще була тотожна собі. І навіть коли зазнавала поразки – це була поразка Людини. В цих виставах звучала свята людська туга, бо то була туга за Абсолютом, що всякчас недосяжний. Ба більше: з висоти Данченкового погляду, що тримав у полі зору нескінченність світобудови, жоден людський порух не був мізерією, бо і людина була Всесвітом.

А потім Данченко звернувся до інших зон буття – Ібсен, Дорст, де фінал усіх зусиль виявлявся відверто і невідворотно судомним. Скажімо, в «Мерліні» режисер розглядав ситуацію моторошної катастрофічності світу, власне, зриву проєкту Людини. Данченко доводив дію до гнітючої безпорадності по обидва боки рампи, бо людське існування тлумачилось ним як «неусвідомлене повторення незмінного». Історичний процес ставав тотожним природному. Сцену заповнював колообіг змарнованого життя і дурної смерті, що принижувало і особу, і Провидіння. «Мерлін», у підсумку, був нещадно розгорнутою метафорою тієї межі, за якою «завтра – немає».

Апогеєм спектаклю став діалог короля Артура зі своїм незаконнонародженим сином Модредом, якого грав Анатолій Хостікоєв. Протягом вистави сліпий Модред–Хостікоєв носив окуляри з маленькими, круглими, палаюче зеленими скельцями. У мить здійснення блюзнірського, безмежного гріха – насильства над матір’ю та її вбивства, в залі зависала напружена, приголомшлива тиша. Хостікоєв знімав окуляри і розслаблено завмирав над припалим до землі батьком. Від оптичного ефекту його очі – і без того великі, – здавалися більшими за саме обличчя. І в них глибочіло Ніщо. В його погляді «взагалі», погляді в простір зоріло якесь спустошене запитування буття. При цьому Модред усміхався, усміхався так, що обеззброював наше неприйняття. «Що ти накоїв, Модреде, що ти накоїв?» – «Я не знаю, тату...» І тоді наставав Жах. Жах у гайдегерівському розумінні, коли людина не втрачає голови, а в згуслому спокої моторошно осідає всією сукупністю Сущого. Коли жахливо робиться не «тобі» чи «мені», а «людині». Й існує лише наше чисте буття, приголомшене тим, що сталося, тим проваллям, яке вже розверзлось, і немає на що опертись. В очах Модреда стояв подив невинності. І що найнеймовірніше – він був справді не винен! «Я не можу любити те, що Слабке. Подивись на мої руки, тату. Подивись на мої руки...» А епізод розвивався, посилюючи бажання, щоб він тривав і тривав – здавалося, ще трохи і ми зрозуміємо про себе щось найістотніше, те, що не дається шляхом міркувань, а викликається з наших психічних надр розрядом художньої напруги. Такого, насправді, ніколи не буває – наше «підпілля» нічого не повідомляє розуму прямою мовою, але й постояти на «порозі» – багато чого варте.

Як актор досягав такої межі, я збагнути не можу. І описати теж. Знаю одне: ця мить, цей хостікоєвський катарсичний хід – чи не найсильніше моє враження від світового театру. А цей образ – чи не основна подія всього артистичного життя Анатолія Хостікоєва.

Його Модред ставив кінцеву крапку в трагічних висновках вистави, всі духовні й практичні рівні якої охоплювала неспроможність. Ця неспроможність героїв «Мерліна» набувала вселенського сенсу і ставала виразом ситуації часу. Зловтіхи в Данченка в цьому зв’язку, ясна річ, не було. Він «усього лише» ввійшов у зону негативного людського досвіду та з епічною мужністю не відвів від неї очей.

Одразу після прем’єри «Мерліна» я сказав Сергієві Володимировичу, що маю фінал рецензії на спектакль. І прочитав йому занотоване на програмці вистави: «Розглядаючи екзистенцію людини, Сергій Данченко знаходив підстави для віри та оптимізму. Аналізуючи хід цивілізації, вектор руху людства, режисер не бачить таких підстав. І це – погана ознака». «Для людства», – чи то уточнив, чи пожартував тоді Данченко. Зберігаю надію, що він тоді все ж пожартував.

Альбер Камю помітив, що абсурд укорінений не в людині, і не в світі, а в їх сумісному перебуванні. Не випадково в античній традиції особу, що приймала виклик хаосу, вважали героїчною. Той же Сізіф у Камю вчив настійливості, яка рухає каміння. Як винагорода – у Сізіфа є хвилька, коли він, спокійний і мужній, спускається з гори, щоб знову взятися за кам’яну брилу. В цей момент, гадав Камю, Сізіф навіть посміється.

…Спілкування з Сергієм Володимировичем я любив більше за його вистави. Ні з ким не було так приємно і переможно долати абсурд буття, як з Данченком. Підсуха писав:

Серце туга здавила, неначе обценьки,

З ким розрадить її, бо сама не покине.

Подзвонити б Довженку – немає Довженка

Чи піти до Тичини – немає Тичини.

Коли не стало Данченка, не стало й мого найкращого співрозмовника.

І наостанок: чомусь саме зараз мені згадалася ще одна прикметна репліка стриманого Данченка. Пам’ятаю, я його запитав: «Як гадаєте, що б ви робили, коли знали б напевне, що завтра – кінець світу?» І Сергій Володимирович упевнено відповів: «Пішов би на репетицію».