Вікторія Котенок Перейти до переліку статей номеру 2020:#6
Микола Гринько. Самовідчуття духу


Або Микола Григорович Гринько. Дуже ніжний і шляхетний актор та людина. Я його дуже люблю. Неметушлива душа – тонка і багата.

Андрій Тарковський

Навряд, чи хтось із радянських акторів удостоювався коли-небудь такого призу, як Микола Гринько на міжнародному кінофестивалі у Венеції за роль американського солдата у фільмі «Мир тому, що входить». Той спеціальний приз називався «За рекламу американського автомобіля “Студебеккер”» – нагородою й була власне ця машина. Звичайно, акторові вона не дісталась – у радянському кіно міжнародні призи за фільми чи за акторські роботи осідали у високих чиновницьких кабінетах, щоправда, де опинилося те авто, вже не дізнається ніхто.

«Мир тому, що входить» (1961) поставили Олександр Алов і Володимир Наумов; вони ж спільно з Леонідом Зоріним були й авторами сценарію. Йшлося про останні дні Другої світової: на дорогах війни в Німеччині зустрічаються люди різних поглядів, різного віку й різних національностей. У центрі – образи російських солдатів Ямщикова і Рукавіцина та молодого офіцера Івлєва. Якщо в часи Сталіна війну показували як суцільний героїзм і залізну волю до перемоги, то в цій картині органічно переплелося героїчне і побутове, відповідно діяли не залізобетонні переможці, а живі люди. Фільм удостоєно золотої медалі ХХІІ Венеціанського МКФ і премії італійської кінокритики. Італійці поцікавились у радянських режисерів, як їм вдалося заманити у свій фільм американського актора? Ті здивувалися і сказали, що американського солдата зіграв не американець, а український актор Микола Гринько. Поведінка і манери актора настільки були американськими, що італійці не повірили і побились об заклад, – в результаті Алов і Наумов, як стверджує легенда, отримали ящик коньяку.

Ці режисери познайомилися з Миколою Григоровичем, коли працювали на Київській кіностудії над своїм дебютом – «Павкою Корчагіним». Вони доручили йому невелику роль чекіста. Їх так вразила схожість актора з американською кінозіркою Гарі Купером, чиї персонажі ніколи не журились і не відступали перед жодними труднощами, що вони пообіцяли Гриньку запросити його у свій наступний фільм – і слова дотримали.

Гринька побачив у фільмі «Мир тому, що входить» Андрій Тарковський, і той запав йому в душу, й не тільки тому, що нагадував його батька – у ньому він побачив своїх майбутніх героїв. Внутрішня суть благородної людини прочитувалась на виразному обличчі актора. Приступаючи до зйомок «Іванового дитинства», Тарковський доручив другому режисерові Георгію Натансону розшукати цього актора. Тим часом Микола Гринько після гастролей був удома – мав коротку паузу і збирався на риболовлю, де любив проводити вільний час. Та в цей момент до нього додому і завітав Натансон з пропозицією від Андрія Тарковського. Це прізвище акторові нічого не говорило, й він відмовився. І тільки після наполягань і дізнавшись, що зніматимуть біля Канева, погодився – з надією, що зможе вільний від знімання час використати для риболовлі. Без будь-яких проб знявся він у ролі полковника Грязнова, того самого, який відправляє хлопчину в тил, в суворовське училище, а Іван категорично не погоджується, аргументуючи відмову тим, що на фронті він потрібний як розвідник і що полковник, зрештою, йому не батько. У вольових наказових інтонаціях Грязнова прочитується людська доброта – інакше дитина не насмілилась би сперечатись. Саме знімання акторові не дуже сподобалось, але коли він побачив готовий фільм, був вражений і бідкався: як він не розгледів цього режисера?

Тридцятисемирічний дебютант

Микола Гринько прийшов у кіно в досить зрілому віці, коли йому вже було 37 років, і надійно укоренився – цьому сприяли кіногенічна зовнішність, стримана інтелігентність і акторський талант. Його називали актором європейської культури. Українські режисери запрошували його досить часто, хоча головні ролі доручали зрідка. За тридцять років він знявся у 150 (за деякими даними, в 180) фільмах. Українських, російських, білоруських. Знімався також у Болгарії, Чехословаччині, Німеччині, Норвегії.

Народився майбутній актор у Херсоні, за документами: 22 травня 1920 року (нещодавно з’явилось повідомлення, що фактичний його день народження у квітні 1921-го). Родина була акторська: батько, Григорій Іванович, – актор, а з 1923 року художній керівник Первомайського пересувного робітничо-селянського театру. Мати, Лілія Каземирівна Броневська, – заслужена артистка УРСР, провідна акторка, а згодом асистент режисера в Запорізькому театрі. Батьки розлучились.

Отже, акторський дар у Миколи Гринька – спадковий. Але прямий шлях до мистецтва перервала військова повинність. 1940 року його мобілізували в Червону армію, в батальйон аеродромного обслуговування 8-ї гвардійської дивізії авіації далекої дії. Всі чотири роки війни перебував у діючій армії: стрілець-радист, механік авторемонтної майстерні. Гвардії старшина. Нагороджений медалями, а 1985 року – орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня. Акторський хист проявився і в час війни: організував у дивізії художню самодіяльність, а 1943 року його призначили начальником офіцерського клубу дивізії.

Після війни приїхав у Запоріжжя до матері. З 1946 року працював помічником режисера й актором Запорізького драматичного театру, закінчив акторську студію при цьому театрі. В 1955 році в його житті відбулися суттєві зміни: разом зі своїм партнером Григорієм Антоненком він переїжджає до Києва і стає актором, а згодом і художнім керівником Київського симфонічно-джазового естрадного оркестру «Дніпро». Обоє виступали дуетом у комедійних та пародійних ролях. За спогадами дружини, вони працювали естрадними артистами спершу на естраді, потім в «Укрконцерті», і їхні виступи мали неабиякий успіх. У Миколи Гринька в сенсі творчості була дуже неспокійна натура – йому повсякчас праглося чогось нового. Й це нове досить скоро настане: 1963 року його зараховують актором кіностудії ім. О. Довженка.

В оркестр «Дніпро» після консерваторії прийшла працювати скрипалька Айша Чулак-Огли. Зблизила їх розмова про аргентинську стрічку «Моя бідна люба мама» (1948). У розмовах з’ясувалося, що в них багато спільних зацікавлень – у мистецтві, в житті, одне слово, що вони – споріднені душі. Дівчина була на дванадцять років молодшою. «Тоді це відчувалося, – згадувала Айша. – Я його навіть трохи боялася. Але потім ми заговорили. А почалося все з картини «Моя бідна люба мама». Цей фільм на нього дуже подіяв. Ми раптом розговорилися, і щодо цієї картини у нас збіглися думки. Після розмови я його більше не боялася. Потім ми з ним дуже багато розмовляли. <…> Він був чарівним, азартним чоловіком. Його зрілість не мала віку, а душа була молодша за мою»[1]. Вони одружились – у Миколи Гринька облаштувалося особисте життя, кохання поєднало їх назавжди.

В Україні йому випало грати різноманітні ролі у фільмах Київської та Одеської кіностудій: Іваненко («Мовчать тільки статуї», 1962), комісар («Загибель ескадри», 1966), директор школи («Явдоха Павлівна», 1967), Комаровський («Нічний мотоцикліст», 1972), завуч вечірньої школи («Щовечора після роботи», 1973), Никін («Ярослав Мудрий», 1982). Як у російських, так і в українських фільмах акторові таланило на ролі військових чинів високих рангів: генерал Петров («Море у вогні», 1972), полковник Корній Корнійович («Полковник у відставці», 1975, «Ленфільм»), командир частини («Ати-бати, йшли солдати…», Александров («Тимур і його команда», обидва – 1976), головна роль у «Чекання полковника Шалигіна» (1981). У чехословацькій воєнній драмі «Звільнення Праги» (1976) зіграв генерала Бредлі, одного з головних командирів Армії США у Північній Африці та Європі в час Другої світової війни: як бачимо, від американського солдата 1961 року актор «дослужився» до генерала. Охоче запрошували Миколу Гринька й на ролі вчених – у світі науки він був «своєю людиною», тому професорів у його акторському послужному списку не менше, ніж полковників: професор Смєлков («Пропала експедиція», 1975), професор («Сталкер», 1979), професор Громов («Пригоди Електроніка», 1979), професор («Прискорення, 1983). Схожими цих персонажів не назвеш, актор щоразу був неповторний – і не тільки тому, що драматургія це диктувала й фільми дуже різні – і за сюжетами, і за жанрами. Гринькові легко давалося перевтілення, він знаходив порозуміння з режисерами. У фільмі знаменитого Олексія Германа «Двадцять днів без війни», де дуже важлива психологічна вірогідність, зіграв письменника В’ячеслава. Однак широко відомим став завдяки участі в п’яти фільмах Андрія Тарковського, а також роботою у фільмі Сергія Юткевича «Сюжет для невеликого оповідання». Ці роботи потребують детальнішої уваги.

Разом із Андрієм Тарковським

В «Івановому дитинстві» (1961) Гринько, як уже мовилось, грає військового, полковника Грязнова. Не батька, але до певної міри й батька, адже його герой в екстремальних умовах опікується долею хлопчика Івана. Спокійний і врівноважений персонаж, який як справжній гуманіст розуміє, що дитині не місце на фронті, що її треба відправити в тил, у суворовське училище. Тільки переконати хлопчину йому не вдається – Іван тікає назад на фронт. Микола Гринько, якому випало воювати, уособлює у фільмі чесних і мудрих офіцерів, які в найтяжчих умовах не забували про цінність людського життя. А тема мудрого батьківства і надалі успішно розвиватиметься в його акторській біографії.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

  1. Айше Чулак-Огли-Гринько: «Його помітили відразу» // Українські обличчя кіно й театру / Упоряд. Л. Брюховецька. – К. : Задруга, 2012. – С. 127, 129.


Корисні статті для Вас:
 
Володар часу2020-09-11
 
Римма Зюбіна про важливі ролі, «переставлені рейки» і небайдужість2020-09-11
 
Усмішка Миколи Яковченка2020-09-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#6

                        © copyright 2022