Олександр Кобзар не любить закулісних тусовок, не активний у соціальних мережах і нечасто дає інтерв’ю в ЗМІ (основна причина – багато роботи), а якщо погоджується, є теми, про які не бажає спілкуватися. Особливо про особисте життя. Відомо лише, що дружина актора – Віра Кобзар – теж акторка і подружжя має двох дітей. Така поведінка дала привід прихильникам прозвати його таємничим актором. А ще – одним із найбільш успішних та харизматичних. І неспроста. Він уже знявся в 90 фільмах і серіалах, протягом останніх років у нього близько п’яти-дев’яти кінопроєктів на рік (головні або ролі другого плану). А за версією продюсерів і кастинг-директорів, 2018 року ввійшов до списку найбільш високооплачуваних акторів країни. Такій популярності сприяє його виграшний типаж – фактурного, привабливого й упевненого в собі чоловіка з серйозним виразом обличчя і глибоким вдумливим поглядом. А також, безумовно, талант і професійність.

Освіту актор здобув у одному з найкращих мистецьких вишів – Київському інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (курс Бориса Ставицького). А талант – від Бога. До речі, грецьке слово «харизма» означає «милість, божественний дар, благодать». Олександр Кобзар кожною своєю появою на екрані чи сцені вабить глядача не тільки зовнішністю, а й внутрішньою наповненістю – по-чоловічому сильною енергетикою. Тому не віриться, що свій акторський талант він виявив випадково.

Вибір професії. Перший досвід

Народився майбутній актор у Києві, але через погане самопочуття батька родина переїхала до спокійнішого міста – Ніжина на Чернігівщині. Тут і минули шкільні роки хлопця, захопленням якого став бокс. Після школи він планував продовжити спортивну кар’єру, тож вирішив вступати до столичного вишу на педагога. Але екзаменів не склав і повернувся в Ніжин. Старший брат намагався відвернути юнака від вулиці і поганих компаній: не хотів, щоб той пішов його дорогою (в рекет). Тож за компанію з другом, який навчався в місцевому училищі культури, Кобзар як вільний слухач почав відвідувати заняття з акторської майстерності Оксани і Володимира Маляренків (випускники Ірини Молостової). Викладачі працювали самовіддано, возили своїх учнів до Києва на вистави Романа Віктюка і Олега Ліпцина, зуміли захопити їх театром. І сталося диво, як каже в одному інтерв’ю Кобзар, бо він збагнув, що акторство йому до вподоби. Таким чином опіка брата і захоплення театром стали рятівним колом.

Наступного року хлопець поїхав до Києва складати іспити до театрального інституту, і вступив з першого разу. 2000 року отримав диплом за спеціальністю «актор театру і кіно», а 2005-го – «режисер драматичного театру» (навчався заочно на курсі Костянтина Дубініна). За порадою Станіслава Боклана, який певний час був його викладачем, актор вирішив, перед тим, як «штурмувати» столичні театри, спершу набратися досвіду в провінційних. Ще під час навчання Олександр познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вірою, і вони разом вирішили їхати в Донецьк.

Перший досвід пара здобула на сцені Донецького театру російської драми. Театрознавець Юлія Бірзул відзначає роботу Кобзаря у виставі «Ці вільні метелики» за п’єсою Леонарда Герше: у його Дональді відчуваються «катастрофічно-сильне бажання свободи, здатність любити, чоловіча сила, романтизм і присутній внутрішній конфлікт»^[1]. Вже тоді авторка угледіла в Олександрові фактурного, точного і тверезо мислячого актора. А Віктор Жданов, який працював тоді в Донецькому українському театрі, із захопленням пригадує постановку його музичної композиції за віршами Василя Стуса.

Через два роки молоде подружжя переманили до Ніжинського українського драматичного театру ім. Михайла Коцюбинського: Кобзаря привабило те, що йому запропонували працювати і актором, і режисером. Менше ніж за рік він звільнився з театру через конфлікт з керівництвом і організував власний. театр. Згодом пара перебралася до столиці. 2004 року Олександра прийняли до Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Актор якось сказав: «Кожній людині випадає шанс у житті, але треба бути готовим до нього. У кожного свій шлях. Я починав кар’єру з масовки в театрі і кіно. І те, ким я став сьогодні, мені далося нелегко. Але я вдячний долі, що мій шлях до мистецтва був тернистим, завдяки чому “зоряна хвороба” мене оминула»^[2].

Становлення

На сцені театру драми і комедії Олександр Кобзар відкрився як різноплановий актор, якому під силу і комедія, і психологічна драма, і трагедія. Перша роль – Дон Жуан у виставі «Спокусити, але не закохатися» за п’єсою Едварда Радзинського «Продовження Дон Жуана» (режисер Максим Михайліченко). За словами актора, ролі спокусників, жіночих улесників або, навпаки, взірцевих чоловіків – йому чужі. До вподоби більше «втілювати образи, в яких людина перебуває за межею здорового глузду – відкривається з іншого, незвіданого боку», «людей з “подвійним дном” у характері»^[3]. А допомагають йому фантазія та інтуїція.

Глибоко й точно вибудувані за психологією поведінки були герої Кобзаря у виставах Едуарда Митницького «Анна Кареніна» за Левом Толстим (Костянтин Левін) і «Три сестри» за Антоном Чеховим (Андрій Прозоров). Обидві вистави були відзначені преміями. Зокрема, «Три сестри» Митницького – про брак духовності у наш час і «щоденне виснажливе протистояння вульгарності»^[4]. У цій виставі Андрій Прозоров у виконанні Олександра Кобзаря поступово, крок за кроком, деградував через те, що так і не наважився втілити свою мрію – стати професором університету – у реальність.

З іншого боку відкрився актор у виставах Андрія Білоуса та Юрія Одинокого. У «Лоліті», поставленій Білоусом за однойменним романом Володимира Набокова, актор створив образ відомого драматурга Доктора Куїлті – безумця й збоченця, сцена вбивства якого стала однією з найяскравіших у виставі. А в комедії Одинокого «Глядачі на виставу не допускаються!» за п’єсою Майкла Фрейна «Театр (Шум за сценою)» він зіграв експресивного й амбітного театрального режисера Ллойда Далласа, якому властиві «недолуга метушливість, нашарування богемності»^[5].

Етапні ролі

Та найцікавіші роботи Олександра Кобзаря у постановках Дмитра Богомазова. Серед них трагіфарс «Черга» за п’єсою Олександра Марданя, в якій ідеться про людей, що кілька годин сидять (а ще стоять, лежать, танцюють) у черзі до особливого лікаря, який «лікує голову зсередини». Лікар – модний, тому на прийом до нього приходять непересічні, впливові особи: начальники податкової, поліції, відомі актори, судді, журналісти. Бізнесмен, якого створив Олександр Кобзар, один із цих «хворих», який вірить у те, що цей лікар за звичайним аналізом крові може розписати усе життя: як, де і з ким жити, де працювати, а де не працювати. Герой Кобзаря – такий собі дотепник-всезнайка: хизується своєю ерудицією, багато жартує і сам зі своїх жартів дивним сміхом заходиться, ніби задихається. Хоча чоловік є президентом успішної компанії «Рийся-копайся» і має пристойний зовнішній вигляд, його поведінка дивна, емоційно неврівноважена й непередбачувана. Зрештою, як і у всіх інших пацієнтів, що очікують на прихід чудо-лікаря, котрий запізнюється. Кобзар–Бізнесмен деколи говорить пошепки, таємниче, а через хвилину може емоційно і швидко щось тараторити. Часом поводиться як полохливий заєць (коли треба здати кров на аналіз), а згодом – як альфа-самець левиної зграї (коли завойовує увагу ексцентричної молодої журналістки). Ближче до фіналу зала очікування починає нагадувати палату божевільних. Свого цілителя пацієнти так і не дочекаються, утім, діагноз їм ставить… Маляр (Ахтем Сеїтаблаєв), який фарбує стіни в приміщенні і спостерігає за поведінкою-діями людей у черзі. У минулому він працював лікарем, тож зміг чітко визначити проблему присутніх, зокрема й Бізнесмена: гнів, який душить із середини, нестача духовності та надлишок грошей-речей-їжі, які накопичилися нечесними брудними справами. Однак не це хотіли почути багатії, тому «проковтнули» і цю жертву (посадили за грати як біженця, в якого немає документів).

Не менш виразний образ створив Олександр у виставі Богомазова «Останній герой» також за п’єсою Олександра Марданя. Побутовий сюжет твору режисер інтерпретував як соціальну драму з елементами абсурду. Кобзар зіграв Віктора, який уперто не хоче виїжджати зі своєї квартири в будинку, що його за планом мають знести. Герой – звичайний середньостатистичний чоловік, в якого є кохана дружина Людка (Леся Самаєва) і вже доросла донька Катя (Анастасія Киреєва), яка мешкає окремо. Віктор добрий і позитивний, сором’язливий і по-кумедному дивакуватий у поведінці, трохи ревнивий. Та якийсь внутрішній злам стався з ним у минулому, коли він утратив роботу. Утримувати сім’ю почала дружина, яка не дорікала йому, терпіла і чекала моменту, коли чоловік знову стане на ноги. Та, з одного боку, криза в країні не сприяла цьому, а з іншого – набуті героєм розгубленість, полохливість, невпевненість. Тож свою квартиру Віктор сприймає як місце єдиного надійного укриття від непередбачуваного й жорстокого світу.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

1. ↑Бірзул Ю. Герой нашого часу // Театрально-концертний Київ. – 2012. – № 10. – С. 32.
2. ↑Омельченко Т. Олександр Кобзар: «Мені цікаво грати людей з “подвійним дном”» // L’azure. – 2018. – № 32. – С. 28.
3. ↑Там само. – С. 27.
4. ↑Чужинова І. Сестри милосердя // Український театр. – 2011. – № 6. – С. 12.
5. ↑Бірзул Ю. Герой нашого часу // Театрально-концертний Київ. – № 10. – 2012. – С. 32.