Помаранчева революція. Листопад — грудень, 2004.

Драма, що діється нині в Україні, аж ніяк не вкладається в жодну із заздалегідь заготовлених для неї політтехнологічних моделей. Це не виступ україномовних українців проти російськомовних, тим більше не протистояння «проєвропейського» Заходу нашої країни й проросійського Сходу, тим більше — не порахунки одних фінансових груп/кланів із іншими. Заради справедливості мушу зазначити: всі ці конфлікти частково присутні, їх, що називається, «грають», але не вони визначають сутнісний зміст того, що відбувається.

Бо відбувається, передусім, універсальна історична драма: зіткнення між суспільством, яке — у значній і до того ж найактивнішій, найсвідомішій, найосвіченішій своїй частині — хоче демократії, достатку, правової держави, та владою, яка всіма силами намагається врятувати авторитарно-неототалітарну форму правління, так успішно-цинічно втілену в життя спадкоємцями щодо радянського комуністичного режимами на всій пострадянській території (за винятком країн Балтії).

Тобто за найвищим рахунком — це вкотре поставлене запитання: чи можлива демократія? Якщо це запитання спробувати поділити на глибинніші його складові: чи можливо розірвати зачароване коло? Чи можливо врятувати «прокляту країну»? Чи можливе втілення людських сподівань? Чи можлива перемога добра над злом?

Усе інше — те, що на поверхні, але менш суттєве, це політичні технології, гра на мовних, релігійних, ментальних відмінностях усередині українського суспільства, «рука Москви», російський геополітичний проект «Янукович», суть якого в альтернативі, відверто сформульованій найвищими державними достойниками нашого великого північно-східного сусіда: «Або розкол, або громадянська війна». Попри елегантність формулювання, я вірю в те, що ми не даємо авторам цього проекту ані першого, ані другого задоволення.

Стільки дезінформації (назвемо її менш дипломатично — брехні), стільки залякувань, фізичних розправ, моральниї тортур та іншого діоксину, скільки звалилося на українське суспільство до і під час цієї виборчої кампанії, — це безпрецедентний драматичний досвід, що заслуговує окремої Книги Пам’яті з десятків тисяч сторінок, де буде зафіксовано назавжди кожен громадянський вчинок, кожен невидимий світові жест незліченних «малих українців», які подібно до «малих угорців» 1956-го, «малих чехів» 1968-го чи «малих поляків» 1980-го, піднялися на захист власної гідності.

Року 2004-го в Україні сталося диво: суспільство, яке упродовж цілого десятиліття здавалося млявим, пасивним і роз’єднаним, раптом спромоглося на консолідований, ненасильницький і красивий виступ. «Малі» українці виявилися значно більшими, ніж про них думала їхня — і не тільки їхня — влада. Банальній геополітиці вони протиставили свою креативну геопоетику.

Помаранчева поетика є вельми активним аргументом проти тієї «зони сірості», в яку понад десятиліття намагалися затягнути Україну її мало компетентні й мало симпатичні керівники. Їм ішлося про країну нецікаву, позбавлену власного обличчя, невидиму світові. Вони «конструювали» її собі під стать, відповідно до власних сірих фізій і таємних потреб.

У своїх естетичних звіряннях пан Кучма недаремно зізнається, що не любить помаранчевого кольору, бо він, мовляв, «неукраїнський». Мабуть, насправді «неукраїнським» виявився сам пан Кучма. Помаранчевий став кольором прориву всіх можливих блокад. Кольором вибуху людського в людях. Упродовж 16 днів активного спротиву Майдан Незалежності в Києві явив собою перемогу людського над технологією влади. Це також перемога Європи як етичної вартості. Мій польський приятель Анджей Стасюк пише про це у своєму чудовому есеї так: «Великі речі діються на Сході. Україна підвелася з колін. У ці останні, холодні й засніжені дні листопада серце Європи б’ється саме там, у Києві, на Майдані — до слова — Незалежності. Саме в Києві точиться боротьба за підставові європейські вартості, що їх на Заході розуміють як щось, само собою зрозуміле, щось дане раз і назавжди». Анджей Стасюк назвав свій есей «Європо, ти стала більшою».

Європа стала більшою на суму українських регіонів, де переміг Віктор Ющенко. Після 26 грудня — я дуже в це вірю — вона стане більшою на всю Україну.

Ті українці, що голосують за Ющенка, голосують насправді за свободу, правову державу й толерантність, нітрохи не задумуючись над тим, чи ці вартості європейські, – їм достатньо того, що це їхні вартості й заради них вони готові не тільки днями й ночами стояти на грудневому холоді чи йти з квітами в руках на озброєний спецназ. Саме в цих людях я бачу те, що можна б окреслити як Європейське майбутнє України. І це майбутнє вже почалося.

www.pravda.com.ua