Собор

«Успенський собор» і «Михайлівський золотоверхий» – перші українські фільми для сучасного кінотеатру
Фотовиставка Віктора Марущенка
Він готував акторів і режисерів
Культовий український фільм
Польської культури у нас дедалі більше
Хто вбив Емілію Ґалотті?
«Дім Галшки»

«Успенський собор» і «Михайлівський золотоверхий» – перші українські фільми для сучасного кінотеатру

О.Б. Першою кам’яною будівлею Києво-Печерського монастиря став Успенський собор, споруджений у 1073-78 рр. князем Святославом Ярославовичем. Храм небесного охоронця Києва архистратига Михаїла заклав князь Святополк 1108 р. В 1941 р. Успенський собор був підірваний. Михайлівський зруйнували в 30-і роки, як і сотні храмів Київської Русі. З 1996 року велися роботи з відтворення цих храмів. Кіногрупа п’ять років знімала тих, хто повертав їх до життя, відновлював пам’ять. Дві долі сплелися в одному проекті, одній людині. Але чи потрібна пишність Dolby в документальному кіно?

В.В. Коли я дізнався, що відтворюються Успенський і Михайлівський собори, я випадково поговорив із Ніною Миколаївною Слончак, бо мені потрібні були якісь кіно-фото документи. Вона каже: «Василю, останні десять років у архів жодного метра кіноплівки не попало. Ніхто нічого не несе». Ми зразу запропонували: «Хочете, почнемо вам потроху знімати ці собори». Зуміли знайти фінансування, почав матеріал накопичуватись... Десь років через два-три зрозуміли, що є можливість зробити кіно.

Одночасно склалось так, що ми проявляли плівку на студії «Баррандов». Бачте, це традиція. Зайшовши в лабораторію, побачив сертифікати Kodak по роках. Коли приїжджаєш до них, складається враження, що тебе чекають. Таким чином два чи три роки ми спостерігали, як там розвивається звук.

Я зрозумів, що такий потужний впливу на глядача треба використати у фільмах, які мають жанрове забарвлення епічності. І Успенський, і Михайлівський у нашому часі – це охоплення великого відрізка історії. Формально ми кажемо, що це фільм-кінолітопис.

О.Б. Вся історія виходу кіновиробництва з кризи була пов’язана зі знахідками нових форм і творчих вирішень, технічних прийомів та інших виражальних засобів. Сьогодні прихід глядача до кінотеатру пов’язаний з реформою звукової кінореальності, що дістала можливість стати більш насиченою та різноманітною – тобто схожою на буденну (природну) реальність.

Найсучаснішу систему Dolby Digital Surround EX, в якій зроблені ваші фільми, мають по всьому світу 1500 кінотеатрів. В Україні новими системами обладнано близько 40 кінотеатрів (за радянських часів працювало 26000 кіноустановок).

В.В. Я схиляюсь до думки, що найважливішим елементом у кіно є глядач, тому що його можливості сприйняття невичерпні. Людська здатність поглинати неймовірну кількість інформації справді велика, але повинно бути дозування, що пов’язане з організацією звуку, його драматургією. Глядач повинен усе сприймати за певними умовами гри. Фільм «Михайлівський Золотоверхий» — це бароко, українське бароко: музика стереофонічна, шуми, спецефекти. Але десять хвилин такого бароко — і глядач попросить: моно, дайте моно.

Розвиток сучасного пластичного й звукового ряду іде в напрямі насиченості інформацією. Як тільки з’являється ще один новий елемент звуку – музика, шуми, ефекти, атмосферні шуми, — кожен з них повинен мати свою звукову ідентифікацію. В тих же документальних фільмах присутній такий елемент звуку, як синхрони-інтерв’ю. Якщо про це думати далі, то вони існують у площині екрана спереду, бо з’являються там. Коментар повинен відрізнятися від інших голосів навіть тембрально. Ми коментар драматургічно вирізнили, посадили в іншу площину. І якщо це естетично врівноважується, не дивує глядача, то все правильно.

О.Б. У фільмах звучить музика М.Березовського, Д.Бортнянського, Л.Бетховена, А.Дворжака, Е.Елгара, Ґ.Малера, Дж.Верді, С.Рахманінова, П.Чайковського – суцвіття європейської класики. Використання «Польоту Валькірій» Р.Ваґнера сприймається мов цитата. Слова-молитви звучать лише в паузах авторського коментаря. Музики багато, вона переливається одна в одну, але залишається непомітною. Фінали обох фільмів майстерно поєднують пластику панорам з темпоритмом музики Едуарда Елгара. Від дверей, з підлоги, через олтар підноситься до купола, через собор все вище в небо і звідти з високості, серед верхівок інших храмів Києва знову його знаходить і кружляє над ним...

В.В. Безумовно, для мене важлива була музика (може, дали щось сім класів на баяні). Для мене знайти інтонацію у фільмі — найголовніше. Я навіть монтажу не роблю, поки її не знайду (перед цим завжди в мене море музики, яку переслуховую, як завжди, на класику спираюсь). Я почав відчувати це звучання і зрозумів, що нам, безперечно, або туди дорога, до просторового звуку, або робити кіно німим. Інакше, якщо не стереозвучання, то його немає сенсу робити.

На жаль, 90 відсотків матеріалу в нас було знято без врахування цієї системи (про Михайлівський собор). З Успенським собором, тільки-но ми перший матеріал проявили, — оператор узяв якийсь ширококутний об’єктив і зробив панораму. Простір розламався. Я відчув якийсь інший простір і кажу: «Ігоре, запам’ятай це». Але якби я хотів стовідсотково враховувати ці можливості, то картина коштувала б приблизно 10 мільйонів доларів. Ми ж спостерігали. Люди працювали, а ми спостерігали. З самого початку не було поставлено завдання зробити комерційний проект, тільки кінофіксацію.

Від багатьох моментів, можливостей Dolby Digital Surround EX ми відмовлялися, тому що це задавило б нашу картину. Коли зриваються з даху дзвони та хрести, можна було такого навернути! Система надзвичайно багата, щоб робити будь-які комбінації просторового звуку. Спочатку була спокуса приголомшити, але я зрозумів, що кіно починає нестись в якийсь інший простір. У нас була мета все-таки на свою планету прилетіти.

О.Б. Не випадково після реконструкції один із найкращих і улюблених киянами кінотеатр «Київ» відкрився фільмом «Успенський собор». За дослідженням Г.Чміль, прибуток від 36 кінотеатрів з Dolby та 1600-2000 всіх інших кінотеатрів був однаковий – 10 мільйонів гривень. Міністерство культури виділило для оснащення запису-перезапису звуку в системі Dolby на кіностудії ім. О.Довженка 20 мільйонів гривень. Відчуваючи потребу в спеціалістах і їх фаховому навчанні, на факультеті кіноматографії та телебачення КДІТМ ім. І.К.Карпенка-Карого створили окрему кафедру звукорежисури.

В.В.: Глядач наш фільм хоче бачити, купити квитки. Для цього ми й оформили прокатну ліцензію. А кінотеатр «Київ» раз на тиждень-два бажає його показувати. Я, відверто кажучи, не хотів би, щоб фільм вимірювався лише фестивалями.

Іво Шпалі казав, що робить документальний фільм вперше (номінант на «Оскар», фільм «Коля» ): «Ви мудрі люди в Україні. Мине 2-3 роки, й інак.

Фотовиставка Віктора Марущенка

Під час МКФ «Молодість» в галереї «Ра», яка регулярно виявляє зацікавлення кінематографом, можна було побачити досить цікаву картину, що могла б стати сюжетом окремого фільму. На стінах експонувалися чудові фотознімки, зроблені впродовж двох десятиліть (1975 — 1997), на яких можна було побачити В’ячеслава Криштофовича, Олега Бійму, Леоніда Осику, Антоніну Лефтій, Світлану Князєву, Григорія Гладія, Тимофія Левчука, Наталю Сумську і ще багатьох відомих режисерів та акторів. Ці знімки ностальґійно і з особливою увагою розглядали відвідувачі, в тому числі персонажі експозиції. Відомий фотомайстер Віктор Марущенко пояснював юній репортерці якогось із телеканалів, хто такі Лариса Кадочникова та Михайло Бєліков. А відкриваючи виставку, філософськи зауважив: «Відбулася зміна поколінь, і молоді уже не знають майстрів старшого покоління». Справді, зміна відбулась, але причина незнання в іншому — сьогодні культурна політика в Україні є причиною того, що талановиті, повні енерґії майстри не мають змоги реалізуватись в кіно— й телебаченні, де панує бездушна гонитва за дешевими сенсаціями і плекається культ не наших «зірок». Звичайно, важко сподіватись, що ця виставка дасть поштовх для зацікавлення українським кіно. І все-таки...

Він готував акторів і режисерів

9 листопада в Синьому залі Будинку кіно з нагоди 90-річчя Віктора Івченка зібрались ті, хто пам’ятає і шанує його талант. Донька майстра Наталя розповіла про культ батька в їхній родині, про те, як її мати пожертвувала своєю акторською кар’єрою, аби створити умови для творчості Віктору Ілларіоновичу в нелегкий воєнний і повоєнний час, про його кращі вистави у Львівському театрі ім. М.Заньковецької. Відомий кінооператор Олексій Прокопенко, який знімав з В.Івченком «Надзвичайну подію», «Іванну» та «Лісову пісню», підкреслив його доброту, широту душі, готовність прийти на допомогу. Актор В’ячеслав Воронін, котрий знімався в «Іванні», прочитав фраґмент з цієї кіноповісті характерною мовою, в якій поєднувалися українські та російські фрази. Учні В.Івченка — режисери Аркадій Микульський, Ярослав Ланчак, актори Раїса Недашківська (вела вечір), Ольга Хміль звітували перед своїм учителем. «Він учив професійної відповідальності за те, що робиш», — наголосив Ярослав Ланчак.

Культовий український фільм

Так назвали «Пропалу грамоту» Бориса Івченка учасники круглого столу «Історія і авторське кіно», який відбувся в Будинку кіно 12 листопада й був присвячений 30-річчю картини. Виступили: автор сценарію Іван Драч, оператор Володимир Зимовець, асистент режисера Володимир Артеменко, учасниця фільму, співачка Валентина Ковальська, сестра режисера Наталя Івченко, кінознавець Оксана Мусієнко, письменник і кінодраматург Богдан Жолдак. Вів розмову заступник директора Національного центру О.Довженка Сергій Тримбач. Редакція «Кіно-Театру» також взяла участь у зустрічі, і скорочені варіанти доповідей учасників запропонує в одному з найближчих номерів.

Польської культури у нас дедалі більше

Таке враження залишив ІV Фестиваль польської культури в Україні 2002 року, який проходив з 24 жовтня по 10 листопада у Києві, Львові, Одесі й Харкові. До нього були залучені чимало українських колективів, зокрема, театри опери й балету Києва і Львова, Київський театр ім. Франка з виставою «Мама, або Несмачний витвір на 2 дії з епілоґом» за С.-І.Віткевичем, Львівський театр ім. М.Заньковецької показав виставу В.Ґомбровича «Івона, принцеса Бурґундська», симфонічні та камерні оркестри виконували класичну й сучасну польську музику, музеї показували польські живопис, графіку, мистецький плакат. Глядачі Харкова мали нагоду переглянути фільм Єжи Кавалеровича «Quo vadis» за Г.Сенкевичем, у Львові й Києві йшла «Провесінь» Філіпа Байона за С.Жеромським.

Хто вбив Емілію Ґалотті?

6 жовтня в Київському театрі російської драми імені Лесі Українки в межах міжнародного театрального проекту «Україна – Німеччина» за сприяння Німецького культурного центру «Ґете-Інститут у Києві» відбулася прем’єра вистави «Хто вбив Емілію Ґалотті» за Ґ.Е. Лессінґом. Постановка Еліаса Перріґа, сценографія і костюми Вольфа Ґутьяра. В головних ролях: Наталя Шевченко, Віктор Сарайкін, Наталя Кудря, Олександр Нікітін. Про виставу читайте в наступному номері.

Ретроспективи

в Лейпциґу

15-20 жовтня в Лейпциґу відбувся 45-й фестиваль документальних і анімаційних фільмів. 44 країни представили 349 робіт. Крім стрічок про сьогодення, було запропоновано багато цікавих ретроспектив, серед яких роботи популярних ленінградських документалістів 60-х років П.Когана і Л.Станукінас, кіномандрівки М.Лебедєва і В.Єрофєєва по Німеччині 1920-х років, 15 старих і сучасних кінострічок з країн Центральної та Східної Європи, об’єднаних темою пошуків єврейської ідентичності, фільми із серії «Жінки про жінок», в яких показано жіночий світ очима жінок-режисерок – Лоли Кройцберґ, Лені Фішер, Марії Гардер та ін.

«Дім Галшки»

Під такою робочою назвою завершив документально-ігровий фільм за власним сценарієм Сергій Маслобойщиков (студія «Inspiration films» на замовлення НаУКМА, продюсер Світлана Зінов’єва). Оператор Віктор Кабаченко не тільки знімав свята і будні сучасного українського університету, а й прагнув проникнути об’єктивом у минуле, адже це найдавніший вуз на теренах Східної Європи. Як вдалося здійснити задум у півгодинному обсязі – про це можна буде судити після перегляду фільму.