Марко Бровун

— Як ви почали розробляти стратегію, адже, бувши ще заступником директора, вже знали, як змінити цей театр, куди його вести?

— Україна вважалася однією з найменш театральних республік в Радянському Союзі, а Донецьк та Луганськ — найменш театральними містами України. Перед тією групою людей, яка зібралася тут 27 років тому, стояло завдання створити український театр. Адже в ті часи театр під назвою «український» був суто російським. Тому що фактично 99% репертуару йшло російською мовою, а керівництво навіть не хотіло чути якоїсь іншої мови. І ніхто не хотів цим займатися. Ми розуміли, що зробити це миттю неможливо.

— Ми — це хто?

— Віталій Карповський, Бравчук Тетяна — це команда, яку я набирав. Я дуже люблю цей театр, бо виріс у ньому, ще коли він був у стінах оперного театру. І ми поставили перед собою таке завдання: створити високопрофесійний український театр. Скажу чесно, я мав багато пропозицій: очолити дуже гарний московський театр, були варіанти в Києві. Але я сказав: «Ні, я хочу будувати власний театр». Зрозуміло, що миттєво змінити ситуацію було неможливо. В цю трупу ніхто не повірить. Тому ми пішли таким шляхом: з Москви, з Києва, з інших міст до наших спектаклів стали залучати відомих акторів. У нашому «Дон-Жуані» грав Михайло Козаков, в «Оптимістичній трагедії» — Руфіна Ніфонтова, в «Трибуналі» — Лев Дуров, у «Зловживанні владою» — Ірина Муравйова, Леонід Марков, у виставі «Будьте здорові!» — Леонід Конецький, Володимир Етуш, Маша Вертинська. Олександр Калягін та Євген Євстигнєєв грали у «Ми, що нижче підписалися», Ширвіндт та Державін виступали в наших виставах. Цей перелік можна продовжувати. Були актори з Києва, Санкт-Петербурга, Мінська, Прибалтики. Це викликало зацікавлення до вистав, донеччани почали ходити в театр. І, поряд з гастролерами, глядачі з приємністю «відкривали» для себе чудових акторів нашого театру.

Потім ми зрозуміли, що цього замало, що треба створити театральну ситуацію в місті. І паралельно з цією програмою піщла наступна. Протягом кількох років ми запрошували на гастролі до Донецька найкращі театри Радянського Союзу. У нас працювали театр ім. Франка, театр ім. Лесі Українки, Свердловська оперета — найкраща тоді, на мій погляд, Ризький драматичний театр, Національний театр Янки Купали з Білорусії. Складніше назвати якийсь провідний московський чи петербурзький театр, який би у нас не був. Були всі, включаючи Таганку і Ленком. І поки все це відбувалося, ми формували свою трупу для українського театру. Рік у рік нарощували український репертуар, поступово привчаючи глядачів до рідної мови. Це був довгостроковий і складний процес. Наведу одну цифру: 22 роки в театрі не було жодної казки українською мовою — а сьогодні в нас 6 казок, і всі українською. До речі,малеча сприймає їх із задоволенням.

Після першого і другого розпочався третій етап програми. Ми брали до репертуару, скажімо, «Інтердівчинку» Куніна, «Дітей Арбату» Рибакова, «Декамерона» Боккаччо, коли їх ще в Україні ніхто не ставив. Так поступово ми привели до театру і утримуємо глядача. Ми підійшли до вершини, але перед нами зараз складніше завдання: повести за собою. Сьогодні в репертуарі театру 28 найменувань. Це вистави за творами Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Лесі Українки, Олени Пчілки, Івана Кочерги, Василя Стуса, Ярослава Стельмаха, Миколи Гоголя, Олексія Толстого, Шолом-Алейхема, Лопе де Вега, Фрідріха Шіллера, Жана-Батіста Мольєра та інших авторів. Найкраща вітчизняна та світова драматургія сьогодні на сцені нашого театру. І вистави йдуть з повними аншлагами.

Мені іноді дорікають: чому нема сучасних авторів? А тому, що немає гарної сучасної драматургії. Якщо ми хочемо розвивати сучасний український театр, то повинні створити першокласну драматургію. Але вона не може з’явитися миттєво. Для цього потрібні десятиліття. Щоб готувати, допомагати, створювати. Треба мати терпіння. Бо це дуже тривалий процес. Ми повинні розуміти, що в нас обмаль хорошої режисури, хороших сценографів, театральних композиторів балетмейстерів. Отже, треба створити умови для міґрації першокласних фахівців. Ми входимо в нове економічне поле. А живемо однією ногою в соціалізмі, а другою — в новій економіці. Фактично все лишилося по-старому.

Мабуть, причина успіху нашого театру й у відстороненій позиції художнього керівника. Якби художнім керівником був режисер, у нього була б особиста творча програма, він не покликав би режисера кращого за себе, не терпів би актора-розумника. А мені режисер — не конкурент. Я — театральний менеджер. Тому й запропонував у 90-х роках на постановки найкращих режисерів України. Зростала творча майстерність трупи театру, а глядачі отримували яскраві різнопланові вистави. Скажу вам чесно: сьогодні я запросив молодого режисера Андрія Бакірова і бачу в ньому свого наступника. До цього було багато спроб співпраці з режисерами, але не складалося. А з Бакіровим, я сподіваюсь, вийде.

Сьогодні у нас унікальна трупа! Є всі амплуа. Старша група від 50 до 75 років, до якої входять 8 чоловіків і 3 жінки — чудові майстри сцени, що віддали нашому театру по 30-40 років творчого життя, народні, заслужені артисти України. Середня група — 9 чоловіків і 7 жінок — яскраві, талановиті актори. І молодша — здібні, гарні 14 парубків та 11 дівчат. У театрі працюють високопрофесійний оркестр під керуванням заслуженого діяча мистецтв України, автора музики до багатьох вистав — Євгена Кулакова, солісти-вокалісти, професійний балет. Щодо формування трупи. Наприклад, ми запросили до театру дуже гарного актора з Москви — Олега Пащенка, який працював у найкращих московських театрах. Він українець, і я його переконав, що йому треба повернутися, прийняти українське громадянство. Коли він приїхав, перше, що я зробив — вручив йому ключі від квартири. І він зрозумів, що Батьківщина чекала на нього. Може, це маю робити не тільки я?! Адже скільки талановитих майстрів ми втратили! Треба створити такі умови, щоб вони поверталися.

— Мені дуже імпонувало сьогодні, що ви робите вистави, які захоплюють людей, є видовищем.

— Якщо чесно, я більше схильний до драми. Та ментальність українського народу яскраво виражена в музично-драматичному жанрі. І в нашій спадщині багато творів розраховані на музично-драматичний театр. Крім України, подібний театр є ще в Білорусі (театр Янки Купали) і в Татарстані. А щодо видовищності багатьох наших вистав, то це теж частина нашої програми. Якщо ми сьогодні будемо ставити лише серйозні вистави, то може виникнути мовний бар’єр при сприйнятті матеріалу. Не забувайте, що це Донецьк. Тому ми поступово йдемо від простого до складного, а потім — до ще складні-шого. І наші надії справдилися — ми привели глядача до театру, утримуємо і починаємо вести за собою.

— Театр сьогодні у виграшному становищі в тому розумінні, що людина втомилася від «ящика», де все обридло. Людина хоче видовища якоїсь іншої якості.

— Безумовно, але є багато міст, де так само все обридло, а театри — порожні! Там не думають про те, що буде завтра. А я роблю серйозно і надовго.

Як у нас працює театр? На кожну виставу є відгук. Щотижня — «розбір польотів»: обговорення, підсумки, пошуки шляхів виправлення хиб. Жодна помилка чи подія не лишається непоміченою! Так само і з плануванням — сьогодні я можу сказати, що ми будемо грати 31 грудня 2003 року. Ми знаємо свою творчу програму. На її ґрунті плануємо економічну програму.

— Я бачу, що ви знаєтеся на політиці театрального успіху. Чи є серед українських театрів такі, що вам імпонують, які ви могли б відзначити?

— Є серйозні режисери, які мені подобаються. Я дуже добре ставлюся до Рєзніковича. Його театр працює стабільно.

— Але ж там відплив сильних акторів.

— Розумієте, є три рівні театрів. Перший — це світовий, європейський рівень. Російський рівень — дещо інше. Ще нижчий — це, на жаль, Україна, Молдова тощо. Сьогодні ми відстаємо від тих процесів, які йдуть у Росії. У мене там дуже багато друзів, я відстежую всі процеси, і мені здається, що там сьогодні є прорив. А в нас, на жаль, нема. Я знаю, що треба зробити для того, щоб це відбулось. Ми говорили про це з міністром культури Юрієм Богуцьким. Наприкінці лютого у Донецьку відбудеться нарада-семінар директорів театрів України, де ми відверто поговоримо. Гадаю, що результатом роботи цієї наради стане проект законів про театр, який ми подамо на розгляд до Верховної Ради.

Цього року ми проводили експеримент. І, незважаючи на ремонт приміщення, театр заробив 860 тис. 500 гривень. Театри змагаються за показником глядача. Серед українських музично-драматичних театрів ми попереду. Але й у нас ще є дуже серйозні проблеми. Для того щоб театр міг працювати сьогодні, потрібні певні умови. Перша: державна підтримка — гарантована заробітна плата з надбавками та фінансування комунальних послуг. І щоб держава давала гроші на ті проекти, які мають державне значення. Решту театр нехай заробляє сам, і це буде його стимулювати. Друге: прийняття законів, які давали можливість міґрації хороших режисерів, акторів, художників, балетмейстерів. Щоб Ступка міг приїхати до Донбасу, зіграти у виставі й отримати не 34 гривні — це ж смішно! Третє: зробити трудові відносини іншими, тобто запровадити контрактну систему, яка б не пригнічувала актора. Хто працює, той отримує. Далі. Потрібно мати точки опертя. Існує театр ім. Франка — він опора національного театру, театр ім. Лесі Українки — опора російського театру, оперета — також. Треба їм допомагати, щоб вони були експериментальними лабораторіями у всіх напрямках. Не формою, а суттю. Якщо ж вони себе не виправдовують — припиняти допомогу, давати іншим. Ми говоримо про це багато років, але до цього часу нічого не змінилося. От ви бачили виставу «Енеїда». Вона коштувала 85 тисяч гривень. Жодної копійки мені ніхто не дав. Обіцяло Міністерство, але не дали.

— А якби вам запропонували очолити відділ театру в міністерстві?

— Я ні в якому разі з Донбасу не поїду. Недавно приятель запропонував мені роботу на 5 тисяч доларів. Я відмовився. І ви думаєте, що після того я поїду і Міністерство? У мене ж інтерес особистий: творити тут, де я народився, де батьки, діди, прадіди жили, де мене всі знають і я всіх знаю. Коли на виборах, де 64 особи претендували на 4 місця, я виграв, то я знаю, скільки людей проголосувало за мене. Тож я хочу чесно дивитися їм у вічі. Я робитиму такий театр, про який мріяв. Я розумію, скільки мені років і з цього приводу в мене ілюзій нема. Я знаю, скільки маю часу, щоб людина, яка прийде після мене, могла спокійно продовжувати цю справу. От цим я буду займатися.

— Мені, наприклад, дуже шкода, що людини, яка могла б так мислити, так працювати на перспективу, немає в Києві.

— В Києві є дуже багато розумних фахівців, скажімо, Безгін, Музиченко, Захаревич. Але їх непомітно. Є Коломієць. Є дуже серйозні театрознавці. Якщо їх об’єднати — можна багато зробити. Я хочу, щоб у Донецьку був справжній європейський театр. І щоб це був театр європейського рівня.