кадр з фільму

Свої вісім жінок він ще в титрах яскраво і витончено порівнює з квітами. Зрештою й актриси, як кожна сама собою, так і в ролях, змушують аудиторію, за словами Франсуа Озона, думати про те, що жорстокість і жах можуть бути навіть насиченими, багатозначними і дивними. Берлінський кінофестиваль 2002 року нагородив «Срібним ведмедем» ансамбль актрис «8-ми жінок» за особливий внесок у мистецтво. Партнерками у роботі над фільмом стали як добре знані Катрін Деньов у ролі Ґабі, Еммануель Беар — покоївка, Данієль Дар’є — бабуся, так і юні, чий творчий доробок, однак, уже більший як два десятки фільмів: Людівін Саньє — Катрін, Вірджині Ледуайєн — Сюзон та ін.

Сімейна зустріч у різдвяні дні, що обіцяла радість та приємне проведення часу, затьмарюється трагічною обставиною — вбивством глави сімейства. Заметені снігом дороги ізолюють жінок в особняку, де стався злочин. Оскільки поліція приїхати не може, починається місцеве детективне розслідування, яке, маючи на меті знайти вбивцю, насамперед розкриває безліч найнесподіваніших таємниць, що подекуди і не пов’язані зі злочином. Жінки – істоти чарівні та непередбачувані, звідси модернізовані сімейні проблеми між вісьмома героїнями, принаймні цього прагнув режисер.

Жанр музичного детективу не лише несе класичні риси crime-фільму з інтригою, а й наголошує на особливому значенні музики, танцю та пісні у фільмі (музика Крішни Леві). Кожна героїня виконує свою пісню, яка дозволяє підняти завісу внутрішнього життя, наче монолог — рухливий і комічний. Усі пісні були написані у стилі 50-х років, що сприяє ідентифікації часу, коли відбуваються події. Музичні епізоди органічно вплітаються в канву сюжету і схожі на соло-номери камерної концертної програми.

Гумор у фільмі, незважаючи на смерть, інтригу, сімейні проблеми та делікатні таємниці, посідає суттєве місце: не лише розважає, а й знімає напругу в самих героїнь.

Операторська робота Жана Лапуарі відрізняється особливою красою, смисловим наповненням та доцільністю, нагадуючи фільм «Розвіяні вітром». Французька стрічка помітно вирізняється з-поміж сучасної кінопродукції. Це наче рухома картина або, навпаки, швидкоплинні кадри намагаються застигнути для фокусованої насолоди. Нічого малозначущого, зовсім як у вислові про досконалість: «це не тоді, коли немає чого додати, а тоді, коли немає чого відняти»

Яскраві кольори та світлотіньова гра теж характерна риса фільму. Вони якнайкраще підтверджують ідею жіночої чарівності й найбільшу роль відіграють під час музичних епізодів, перетворюючи їх на міні-шоу.

І ще одне. Атмосфера фільму справляє враження казковості, загадковості, зачарованості. Замкнений світ існування — особняк мов замок, прекрасний інтер’єр, вродливі жінки, зима, різдвяні свята, сніг. Фільм — наче цікава казка, в яку потрапило трохи зла. Зрештою, в казках воно буває. І недоведеність вини героїнь робить атмосферу ще загадковішою, адже малоймовірно, що прекрасне породжує зло. Проте дуалізм краси говорить сам за себе: вона таки спричинила чимало страждань та лиха, а реальна смерть батька багато не важить — з цією думкою протягом дня уже встигли змиритися. Жінки продовжують жити в своєму колі, добре знаючи все одна про одну, й оскільки зникли звинувачення, трагедія пригасає, життя налагоджується, а різдвяний сніг продовжує засипати селище. І чим не історія, побачена у скляній кулі, в час, коли казкове має тенденцію оживати?