 |
|
|
| Зміст номера 2005:#6 |
|
|
|
|
Сторiнки: 1
|
|
|
|
Редакція
Із цим запитанням редакція звернулася до українських кінематографістів. Ось їхні відповіді.
 |
|
|
Редакція
Оскільки уряд Юлії Тимошенко не спромігся вирішити проблеми українського кіно та проігнорував Рекомендації парламентських слухань «Національне кіно: стан, проблеми та шляхи їх вирішення» (див. №5, 2005), друкуючи лист Голови Верховної Ради, ми сподіваємося, що до виходу наступного номера буде відповідь прем’єр-міністра Юрія Єханурова на запит Верховної Ради, і буде не лише на словах, а й у реальних справах. І визначиться нарешті структурна приналежність кіногалузі, а також давно назріле кадрове питання, принаймні буде призначено заступника міністра культури з питань кіно.
|
|
|
Іван Дзюба
Ось і скінчилося наше тривале підневільне плавання на дивній галері під назвою «Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка»...
|
|
|
Редакція
Кожного року Міністерство культури видає прокатні посвідчення на 180-200 зарубіжних, переважно американських, фільмів. Українських фільмів на екранах України немає. Відколи Україна стала незалежною, вони зникли. Уявити таке, скажімо, у Франції чи Польщі неможливо. Оскільки виробництво повнометражних фільмів у нас звелося до мініму, то можна було б показувати фільми, випущені за роки незалежності, яких є чимало і які не були в прокаті. Саме з цього конкретного приводу й звернулася редакція до міської влади.
|
|
|
 |
|
Лариса Брюховецька
Василь Володимирович Трубай — прозаїк, поет, кіносценарист.
Народився 6 червня 1952 року в селі Яблунівці Кагарлицького району Київської області. Закінчив Мурманську морську академію. Ходив у море на риболовецьких траулерах, працював начальником зміни на залізниці, вантажником, сторожем, заступником редактора районного тижневика «Приватна газета». З 1998 року — на творчій роботі. З 2003 р. — викладач кінодраматургії у Київському державному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Проживає в Обухові, на Київщині. Член Національної спілки письменників України. Автор книг «Кінець світу» (1995), «Зґвалтування реальності» (1997), «Я не можу не бути» (1999), «Все просто» (2003); автор сценаріїв художніх фільмів: «Посилка для Маргарет Тетчер» (1990), «Вперед, за скарбами гетьмана!» (1992), «Сто тисяч за кохання» (2000), «Мумія» (2003), «Тарас Бульба» (2005). Лауреат літературної премії ім. Г. Косинки. Твори перекладалися російською, німецькою, чеською та англійською мовами.
|
|
|
|
|
Оксана Фиряєва
Гурам Мелентійович Петріашвілі народився 16 травня 1942 року в родині сільського вчителя грузинської історії та літератури. Після закінчення середньої школи у 1958 році вступив на математичний факультет Тбіліського університету ім. Джавахішвілі. Під час навчання захопився літературою, почав писати вірші. Друкуватися почав 1966 року. Після закінчення університету служив у армії протягом 1965 року. Працював учителем математики, інженером у кількох тбіліських НДІ, помічником та асистентом режисера на кіностудії «Грузія-фільм». З 1974 по 1979 роки навчався на кінорежисерському факультеті Тбіліського театрального інституту (завідувач кафедрою Різо Чхеїдзе, майстер Тенгіз Абуладзе). У 1972 році вийшла його перша книга. 1976 року, пройшовши практику у московського режисера Романа Качанова, зняв перший мультфільм — «Кактус». У 1980 році на об’єднанні «Дебют» студії «Грузія-фільм» зняв короткометражний фільм «Про що співає соловей». 1986 року на кіностудії «Грузія-фільм» вийшов перший повнометражний фільм — пригодницька дитяча стрічка «Пригоди Еллі і Рару». Її переглянули 2,5 мільйона глядачів у всьому СРСР. З 1978 року почав зніматися як актор, в тому числі в українському серіалі «Роксолана». Всього зіграв у кіно 34 ролі, 7 з яких — головні.
Загалом зняв 12 короткометражних фільмів, 1 повнометражний, 8 мультфільмів. Автор багатьох сценаріїв, за якими знімали фільми інші режисери. Поле творчої діяльності Гурама Петріашвілі надзвичайно широке і не обмежується цариною кіно. Він має значний літературний доробок — 15 книг, до яких входять казки, вірші, переклади, критичні та публіцистичні статті.
|
|
|
|
|
переклав Роман Бучко
Прикро усвідомлювати, що за століття кінематографа ми не спромоглися ні на власну теоретичну кіношколу, ні на переклади існуючих і минулих теорій, ні на поширення кіноосвіти. У польських університетах кіно вивчалося, перекладалися першоджерела кіноестетики, захищалися наукові дослідження проблемних тем. Кінознавець Анджей Гвуздзь опрацював висловлювання про кіномистецтво різних європейських авторів і видав антологію Europejskie manifesty kina (Warshawa, 2002), яка отримала схвальні відгуки кінокритики і заслуговує на цитування думок теоретиків і практиків кіномистецтва, бо у нас вони майже не перекладалися.
Книга містить програмні погляди 41 автора чи авторських груп, серед яких 15 перекладів з французької, 7 — з німецької, по 5 — з російської та по-польськи, по 2 — 3 з англійської, шведської та італійської мов, і по одному — з іспанської, голландської і данської. Цей перелік свідчить про увагу передусім освітніх і творчих середовищ до кіно там, де здобутки в кіномистецтві були найбільшими.
Автор відійшов від хронологічного розгляду текстів, згрупувавши їх у п`ять тематичних розділів, які все ж мають хронологічний порядок, і додав для орієнтації послідовно їх появу в додатках разом з бібліографією, фільмографією, індексом імен, відомостями про авторів та назвами ще кільканадцяти праць, що не увійшли у цей збірник. Шкода, що поза увагою залишилися такі авторитети, як Гуїдо Аристарко, Андре Базен, згадані лише в примітках, чи автори теорії проміжків монтажу Британської кіноакадемії, але автор зазначив, що «маніфести мають характер постулативний і рішуче відрізняються від теоретичних висловлювань» (8), «це програмна заява, метою якої є прокламація засад і яка має тенденційний характер — деградацію старих вартостей і апологію нових, а не діалог з традицією» (56).
|
|
|
|
|
|
Гарячі новини на Facebook
|
|
|
|
|
|
|
