Олег Стальчук – актор театру і кіно, заслужений артист України. Закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (1991). З 1991 року – актор Національного театру ім. І. Франка. Ролі в театрі: Четвертий городянин, Городянин – «Візит старої дами» Ф. Дюрренмата; Олекса – «Зимовий вечір» М. Старицького; Андре – «Патетична соната» М. Куліша; Антон Квітка – «Талан» М. Старицького; Дон Луїс – «З коханням не жартують»  П. Кальдерона; Мазепа – «Гетьман Дорошенко» Л. Старицької-Черняхівської; Бегемотик – «Стережися Лева» Я. Стельмаха; Сер Агровейн – «Мерлін, або Спустошена країна» Т. Дорста, У. Еллер; Стьопка – «Український водевіль» М. Кропивницького; Михайло – «Суєта» І. Карпенка-Карого; Сольоний – «Три сестри» А. Чехова; Шійт, Боул, Фіш – «Кар’єра Артуро Уї» Б. Брехта; Нозд-рьов – «Брате Чичиков» М. Гоголя; Клеант – «Тартюф, або...» Ж.-Б. Мольєра; Лікар Лівсі – «Острів скарбів» Д. Черкаського, Д. Чирип’юка; Сищик – «Бременські музиканти» Г. Гладкова; Граф – «Кохання в стилі бароко, або Любов з неохоти» Я. Стельмаха; Кассіо – «Отелло» В. Шекспіра; д’Артаньян – «Ех, мушкетери, мушкетери!..» Є. Євтушенка, Ю. Шевченка; Дмитро Карамазов – «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського; Дон Гусман Брідуазон (Суддя) – «Весілля Фігаро» П.-О. Карона де Бомарше; Калібан – «Буря» В. Шекспіра.

Знявся у фільмах і серіалах: «Двійник» (1995); «Подруга особливого призначення» (2005), «Таємниця Маестро» (2006), «Зачароване кохання» (2008), «Розлучниця» (2009).

Розмову веде Лілія Бондарчук

– У театралів є вислів «блакитна роль». Так актори називають роботи, які потребують тривалих зусиль: виконавцеві доводиться довго шукати те, за що можна «зачепитися». У вашому творчому доробку була така?

– Узявшись за роботу над роллю, актор повинен придумати той стрижень, за який варто «зачепитися». Щоправда, є певні образи, сказати б, цілком «правильні», які треба грати «тільки так і не інакше».

Можливо, слушно говорити про брак «блакитного (у сенсі – правильного) героя» на сучасних сценах – того, якого вирізняє шляхетність вчинків? А, можливо, нині людям він і непотрібний… Якби ми з вами по завершенні того чи іншого фільму чи вистави провели опитування глядачів, мовляв, хто вам більше подобається: позитивний чи негативний герой, певен, більшість відповіла б: «Негативний!». Не збагну, чому? Може, це певний протест? Ви можете сказати, хто є героєм нашого часу – людиною, на яку хотілося би бути схожою?

– Наш час обходиться без героя. Живу людину (з п’єдесталу з написом «Герой нашого часу») успішно витіснив «його величність» бездушний Товар, обвішаний грошовими знаками різних країн.

– Поза тим, масова культура продукує свого «героя»: молодик, який вийшов із хрущоб і співає еренбі. Від одного кепського результату (його уособлює фільм «Комуніст», герой якого гине за ідею) ми відійшли, а до чогось іншого, нового, не прийшли. У підсумку – загальний протест («проти всього і вся»), на тлі якого з’являються сумнівні японські мультики, різноманітні серіали.

– Який актор нині потрібен театру?

– Актор не буває «який». Він або є, або його немає. Театрові потрібен актор, який воліє бути актором (даруйте за тавтологію). Особисто я до своєї справи ставлюся, як до роботи: одержав завдання – чесно його виконай. Думаю, кожний із моїх колег має свій критерій чесності. Буває, що часом, згадуючи когось з акторів, людина зневажливо зауважує: «О! Знімається в серіалі!». Актор працею заробляє на хліб. Цілком нормальна ситуація. І якщо, він, окрім усього, ще й добре виконує свою справу, то честь йому і хвала!

– Богдан Ступка якось зазначав, що не є актором той, хто не зіграв бодай в одній п’єсі Чехова…

– Акторська професія залежна. А якщо впродовж життя тобі не запропонували роль у п’єсі за Чеховим? Я особисто зіграв Сольоного в «Трьох сестрах». Слухайте, виходить, що мене таки можна вважати актором… До речі, зіграв двічі: в театрі імені Франка і в Берегівському угорському театрі імені Дюли Ійєша – в «Трьох сестрах» режисера Аттіли Віднянського. В Аттіли я грав і раніше: Калігулу (то була дипломна вистава «Калігула» за Альбером Камю). Як на мене, Віднянський – один із кращих режисерів мого випуску. Кілька років тому він зателефонував і запросив на фестиваль, запропонувавши зіграти Сольоного з угорськими акторами. Тож я поїхав до Угорщини і зіграв.

– Якою мовою?

– Я грав російською, а угорці – угорською. У Театрі імені Франка мій Сольоний теж говорив російською, оскільки Андрій Жолдак у своїй постановці кількох персонажів залишив російськомовними (зокрема Сольоного, Вершиніна). В Угорщині я переймався не так мовною проблемою, як тим, що сцена була просто неба. Втім, отримав неабияке задоволення від співпраці з угорськими акторами, з Аттілою. Буду радий, якщо трапиться нагода, і він поставить виставу з «франківцями». Цікавих постановок у київських театрах, на жаль, нині обмаль.

– А серед тих, які пропонують театри-гастролери?

– Справжнім потрясінням для мене стала робота режисера Еймунтаса Някрошуса «Маленькі трагедії» Пушкіна, яку він привозив у 1990-х.

Акторові важко дивитися вистави: він знає, що діється за лаштунками, аналізуючи гру колег, не може забути, хай там як банально це звучить, що він у театрі – в тому місці, де на сцені відбувається певне втаємничене дійство.

Постановка Някрошуса мене вразила. Досі пам’ятаю сцену, в якій Моцарт виголошує свій монолог про те, як він пише музику (мовляв, простішої справи не існує): обірвавши струну, актор починає промовляти текст і розмахувати нею над головою… Цієї миті треба бачити очі Сальєрі! Як він слухає Моцарта! Або початок: підіймається завіса, на сцені – чоловік. Натискаючи на клавіші фортепіано (при цьому актор підтримує інструмент коліном), він водночас щось підраховує за допомогою величезної дерев’яної рахівниці (за радянських часів такими користувалися продавщиці). З одного боку – знаковий театр, з другого – психологічний. Як майстерно режисер їх поєднав і яке дивовижне відчуття подарував глядачам!

– Театральна роль, на ваш погляд, важливіша, ніж кінороль?

– Вистава, яку глядач дивиться цього вечора, – зовсім не та, яку ми грали напередодні, хоча нині вона, як і раніше, називається «Брати Карамазови» (наприклад). Такою, якою ви бачите її зараз, її ніхто й ніколи більше не побачить. У цьому великий плюс театру. Часом театри намагаються відновити ту чи іншу постановку (інколи, щоб записати на плівку), але ж це недосяжно: почуття (як і вік) повторити неможливо.

– Валерій Гайдабура, доктор мистецтвознавства, зауважив, що «Буря» стала своєрідним продовженням стилю вистав Сергія Данченка «Мерлін, або Спустошена країна» Танкреда Дорста та Урсули Еллер, «Крихітка Цахес» (п’єса Ярослава Стельмаха за твором Ернста Теодора Амадея Гофмана). Як ви вважаєте, що поєднує ці постановки?

– Мені пощастило: я працював із Сергієм Володимировичем Данченком. Чимало часу він приділяв, власне, розбору матеріалу, а потому – надавав простір роздумам актора. Ті акторські судження, які не гармоніювали з головним режисерським задумом, Сергій Володимирович відсікав, решту – майстерно компонував. За дивним збігом режисер «Бурі» – теж Сергій Володимирович, щоправда, Маслобойщиков. Утім, йому так само властивий смак художника, і він, як і Данченко, вміє слухати, а головне – чути кожного. Ми вже двічі зіграли «Бурю», проте режисер не припиняє її вдосконалювати.

Пригадую ставлення до результату мого педагога – Ірини Молостової. Часом, переглянувши всю роботу, вона говорила: «Змінюємо все!». Вистава – жива субстанція. Навіть після прем’єри вона потребує і від режисера, і від акторів якихось додаткових зусиль: її потрібно переглядати, переробляти. Я вже не кажу про те, що будь-яка вистава здатна змінюватися й без волі постановника і виконавців, інколи – просто з волі глядачів.

– У «Бурі» ви граєте Калібана. У драматурга цей потворний раб – інфернальний персонаж. Проте ви сказали, що не вважаєте його цілковитим виродком і намагаєтеся показати передусім внутрішню мотивацію Калібана, а вже потім – який він. Кому належить ідея загорнути цього дикуна в папір, зокрема в тій сцені, коли він уперше в житті смакує вином?

– Сергію Маслобойщикову (він, до речі, і художник-постановник «Бурі»). Намучилися ми з цим папером і, гадаю, мучитимемося й далі. Персонаж, якого загортають у папір, – це певний естетичний акцент постановки, одначе, знаєте, як людина потерпає від задухи в такому паперовому панцирі? А коли ще на додачу в цій мізансцені до мене притуляється своїм гарячим тілом Василь Баша (Трінкуло)…

– Чи мрієте про моновиставу?

– Створити моновиставу (до речі, як і будь-яку виставу) можна тільки з режисером-однодумцем – із тим, чиї погляди на матеріал збігаються з твоїми. Не приховуватиму, інколи навіть закрадається думка: а, може, самотужки щось поставити?

Вересень 2010