Зазвичай в українських кінотеатрах демонструють стрічки низької інтелектуальної й художньої вартості, що відбиває у публіки, не зацікавленої у «мясі», бажання взагалі відвідувати їх. Особливо останнім часом, коли поширився ЗD-формат й екшн-блокбастери разом з фантастикою посідають чи не найголовніше місце в розкладі кіносеансів. Утім, цієї осені у вітчизняному прокаті траплялися і винятки. Серед них - «Американець» Антона Корбайна.

Оскільки імя режисера не на слуху в більшості українських кіноманів (він скоріше відомий як фотограф і кліпмейкер), скажемо кілька слів про його творчість. Антон Корбайн народився в Голландії, в сімї протестантського священика і медсестри. У підлітковому віці він брав батьків фотоапарат і ходив на концерти під виглядом фотографа, публікував свої роботи у нідерландському журналі про поп-культуру «Oor». Пізніше працював у Лондоні, його знімки цього періоду чорно-білі та документальні - фотограф тоді ще не насмілювався просити людей змінювати пози перед камерою(1). Поринувши у музичну тусовку початку 80-х, Корбайн став фотохронікером епохи пост-панку, знявши десятки культових світлин (зокрема, знакова фотосесія гурту Joy Division на ескалаторі лондонського метро). Монохромність та зернистість його фотографій відповідала естетиці цих музичних бунтівників. Перейшовши у 1983 році до жанру відеокліпу, Корбайн розвиває свої візуальні прийоми в такому ж стилі: затуманене, зернисте зображення; невеликі постаті на передньому плані, часто розфокусовані; акцент на другопланових індустріальних чи природних обєктах. Риси цього традиційного стилю присутні й у його кінороботах. Окрім фотографії та режисерської діяльності, Корбайн відомий як оформлювач обкладинок дисків Depeche Mode і U2, для котрих він зняв найбільшу кількість кліпів.

Ранній Корбайн: похмурий концептуалізм

Кліпи Корбайна цілком можна назвати зразками концептуального мистецтва, таким собі артхаусом від музичного відео. Для його ранньої кліпмейкерської творчості характерні сюрреалістичні ідеї, починаючи зі зйомки «Question of Time» («Питання часу», 1986) для гурту Depeche Mode, де у ролі стрілки годинника виступає дитина, котра повзає його поверхнею, а потім учасники гурту тримають немовлят на руках, немов пародіюючи ренесансних мадонн. Для Joy Division режисер зняв відео на пісню «Atmosphere» («Атмосфера», 1988), в якому силуети темних постатей у гостроверхих капюшонах уособлюють екзистенційні пошуки людини. Рух уперед, падіння, зникання, життя і смерть - такі теми порушує цей похмурий і контрастний кліп.

1990 року Корбайн стає автором найвідомішого кліпу за всю історію Depeche Mode - «Enjoy the Silence» («Насолоджуйся тишею»), поєднавши класичну монохромність із виразними кольоровими кадрами. На цей раз саме колір надає драматичного ефекту - яскраві контрасти, казково-зелений відтінок трави разом з чудернацькими кронами темних дерев відволікають від головного персонажа самотнього короля на троні зі складаного стільчика. Зображення троянди у подвійній експозиції підсилило символічну насиченість відео та стало емблемою, синонімом гурту на довгі роки. Члени квартету якось навіть проголосили Корбайна пятим учасником - і справді, внесок режисера у творчість Depeche Mode вражає своїм масштабом - достатньо лише переглянути список робіт на його сайті(2).

Заворожений корбайнівською стилістикою, лідер іншого культового музичного колективу Nirvana Курт Кобейн запрошує режисера до співпраці, результатом якої став неоднозначний кліп «Heart-Shaped Box» («Скринька у формі серця», 1993), просякнутий абсурдизмом, кітчем, що переходить у треш (від англ. trash - «непотріб»). Він отримав нагороду MTV в номінації «Найкраще альтернативне відео», а режисер відгукувався про цей кліп як про свою найліпшу роботу.

1993-ім датується й інше славетне відео Depeche Mode «In Your Room» («У твоїй кімнаті»), де повторюється тематика трону й короля. Ідея домінування плавно перетікає в сексуальну естетику - dominance&submission з наручниками та подібними аксесуарами. Концептуальним елементом є також лампочка, що слугує замінником сонця.

Про екзистенційну безпорадність людини перед старінням і смертю ідеться у відносно недавній роботі «Suffer Well» («Страждай», 2005) на композицію Depeche Mode, яка теж витримана у похмурому настрої. Шлях людини до потойбіччя змальовано характерними корбайнівськими мазками, що відсилають до його походження: Нідерланди дали світові Яна ван Ейка та Ієроніма Босха (персонажі картин останнього, до речі, фігурують у ще одній роботі Корбайна для Depeche Mode - «Walking in My Shoes»/«Гуляю у своїх черевиках»), не кажучи про потужність їхньої багатовікової живописної традиції загалом. Корбайн не цурається такого пояснення, говорячи: «Голландія завжди була найбільш візуально просунутою країною Європи. В Англії, наприклад, дуже вяла візуальна культура. Англійці вміють продавати візуальні образи, але творити їх ліпше за інших уміють голландці»(3).

Суворий «Контроль»: новий вимір творчості

Кілька років тому Корбайн прийшов у велике кіно. Його дебютом став «Контроль» - художньо-біографічний фільм про фронтмена гурту Joy Division Яна Кертіса (його зіграв Сем Райлі). Премєра картини відбулася в рамках ювілейного 60-го Каннського кінофестивалю 17 травня 2007 року. Сценарій отримав премію імені Карла Формана Британської академії кіно та телевізійних мистецтв.

Як згадувалось вище, режисер співпрацював з гуртом у 80-х рр. і прагнув зафіксувати історію молодості та кохання, злету й падіння Яна Кертіса. Назва стрічки апелює до популярної пісні Joy Division - «She's Lost Control» («Вона втратила контроль»). Фільм розповідає про останні роки життя Кертіса (він вчинив самогубство у 23-річному віці), його мінливі стосунки з дружиною і коханкою, напади епілепсії та абсолютну віддачу в музичній творчості. Це немов різні люди - Ян, мов підліток, безпорадний у побуті та розгублений перед новонародженою донькою, а в наступному кадрі - рок-зірка, кумир мільйонів, котрий тріумфує біля мікрофона. Такі полярні коливання життєвого шляху Кертіса на тлі хвороби поступово вбивали його - поки він не вбив сам себе.

«Контроль» - апофеоз корбайнівського стилю, зображення наближається до ідеальної чорно-білої картинки. Живописні ракурси, гармонійні кадри з мінімумом руху створюють ефект анімації з фотографій. Музика є надзвичайно важливою для стрічки, але все ж не превалює над зображенням. Для творів Корбайна, в тому числі й для наступної його стрічки «Американець» характерний прийом панорамності - маленька постать у кутку на тлі масштабного простору, що підпорядковує її собі та водночас декларує її самотність. У центрі більшості творів режисера - людина-одинак, людина, котра існує сама по собі, незважаючи на присутність чи відсутність оточення. Ця візуальна панорамність перегукується з панорамністю і невизначеністю внутрішнього світу героїв.

Аскетично красивий «Американець»

Прем'єра цієї осені свіже творіння Корбайна під лаконічною назвою «Американець» (2010) - потішила любителів нестандартного кіно і спантеличила тих, хто очікував від афіші з озброєним Джорджем Клуні чергового екшну. Сюжет не обійшовся без криміналу, однак режисер під час його побудови уникає як голлівудських кальок, так і моралістичних алюзій. Щоправда, йому закидають схожість із «Межею контролю» Джима Джармуша. Фільм знято за мотивами роману Мартіна Бута «Дуже таємничий джентльмен», він кольоровий - як і в сфері фотографії, Корбайн перейшов від чорно-білого дебюту до поліхромного другого фільму.

Сюжет не відзначається оригінальністю. Після проваленої операції найманий убивця - американець Джек (Джордж Клуні) переховується в невеликому італійському містечку під виглядом фотографа. Він спілкується з місцевим священиком (Паоло Боначеллі), зустрічається з повією Кларою (Віоланте Плачидо) та виконує останнє (принаймні, він хоче на це сподіватися) замовлення - конструює для таємничої Матильди (Текла Рютен) специфічну гвинтівку. Глядач, маючи неабиякий досвід перегляду популярних детективів, уже знає, що «останнє замовлення» для вбивці рідко завершується гепіендом - колишніх кілерів, як відомо, не буває. І коли свобода здається близькою і реальною, минуле наздоганяє «Містера Метелика», як називала коханого Клара.

Лаконічною є не тільки назва фільму - це стосується і фабули, і гри героїв, і застосованих художніх засобів. Годі чекати на екшн (а саме заради нього на наш сеанс прийшли підлітки з попкорном, заважаючи сприймати стрічку в належній атмосфері) - Корбайна цікавлять не драматичні сюжетні перипетії та яскраві події, а зовсім інше. Драматизму й напруги і без того вистачає, однак в уповільненому варіанті, майже без слів і рухів. Режисер у мінімалістичній формі видає нам шматки буденного життя вбивці. Клуні втілює цей образ (що через свою популярність став мало не гротескним - згадаймо будь-яку стрічку, де кілер здатен одним пострілом вбити загін спецназу) філігранно, без тіні пафосу і блиску - звичайний чоловік, в очах якого читаються втома і безнадія. Його стриманість, розсудливість, холоднокровність синтезуються з постійним страхом за своє життя.

Крім звинувачень у тому, що фільм нудний, передбачуваний і «без екшну» (такі претензії висуває пересічний глядач(4), багатьох бентежить відсутність закадрового голосу - озвучених розмірковувань головного героя. Це видається дещо смішним наче бажання, щоб хтось пережував їжу до того, як ти її з'їси - тоді жодних зусиль докладати не потрібно, але ж і смаку їжі не відчуєш... Перетворювати «Американця» на «Сімнадцять миттєвостей весни» якось не комільфо. Для вдумливих і знайомих з творчістю Корбайна кіноманів мовчання Джека є засобом підсилення уваги та рефлексії. До того ж майстерна гра Клуні, найменші порухи його міміки, напруженість виразу обличчя, витримані паузи передають його почуття краще за слова. Можна порівняти значення обличчя Клуні в «Американці» з лицем Жюльєт Бінош у «Синьому» Кшиштофа Кесльовського.

Мовчазний герой особливо природно вписується у візуально виразну, напівфотографічну стрічку - відчувається попередня творчість Корбайна. Кожен кадр ніби вивірявся лінійкою, щоб глядач міг зануритися в дух містечка, де перебуває Джек, почуття, які він переживає, страхи, котрі його переслідують. Саме статичність розповіді надає їй потрібної відстороненої атмосфери. Стримані фарби італійської природи, панорамні епізоди, смакування кожної деталі наближає нас до ефекту перегляду фотоальбому. Звичний жанровий наратив порізано на окремі кадри, якими можна насолоджуватись як самостійними творами, забувши про логіку розгортання подій. Люди, що потрапили в обєктив камери фотографа-режисера, завдяки прийому панорамності стають частиною загального плану, котрий поглинає їх. Неприкаяність і непотрібність Джека світові підкреслюється цими загальними планами, на яких він розчиняється в людському потоці чи губиться на тлі давньої архітектури. Самотнього героя, як свідчить його татуювання з метеликом, неможливо приручити чи привязати до себе - лише впіймати раз і назавжди, зупинивши його серцебиття тонкою голкою. Джек намагався «приручитись» з власного бажання, знайшовши собі нішу в звичайному житті, але специфіка роду його занять взяла своє. Метафора метелика якнайкраще пасує протагоністові, урівноважуючи його цинічну професію з прагненням тепла і кохання.

Останні секунди стрічки розкішні, як нагорода за довгу неспішну розповідь. Удар по керму, щоб привернути увагу жінки, котра дала йому надію, щоб побачити її, хай і востаннє; сповнений відчаю ривок - і метелик, що пурхає все вище і вище. Це захоплює.

А що стосується назви фільму, то її найлогічнішим поясненням (не враховуючи таких поверхових аспектів, як національність Джека чи хрестоматійно-кітчева мелодія «Американо», яка звучить у стрічці) буде метафора комерціалізованості сучасної світової культури під впливом культури США - все купується і все продається. Не випадково у першоджерелі торгівлю озвучено і концептуалізовано: «Моя робота створювати подарункову упаковку для смерті. Я торгівець смертю...»(5). Фільм можна розглядати як ілюстрацію до дискурсу торгу в американській культурі, що його вже досить глибоко дослідили вчені-теоретики(6).

Антон Корбайн не зупиняється на досягнутому нещодавно він привернув увагу публіки ще одним своїм твором. Цього разу він зняв «Найменший найкоротший фільм» тривалістю в одну секунду (!) про голландську поштову марку. Цей авангардний експеримент режисер втілив на батьківщині (у співпраці з акторкою Каріс ван Хоутен та агенцією KesselsKramer для поштової служби TNT).

Віддавши у «Контролі» данину музиці, а в «Найменшому найкоротшому фільмі» - епатажу, у стрічці «Американець» Корбайн постає як зрілий знавець людської природи. І як режисер-«візуаліст» вливається до свіжої хвилі європейського авторського кіно.

1 Федосова М. Пленка никогда не врет. http://www.inoekino.ru/author.php?id=3670

2 Anton Corbijns official site. http://www.corbijn.co.uk

3 Александровский Л. Антон Корбайн. http://www.arthouse.ru/person.asp?id=864

4 Рецензії на фільм «Американець» оглянуто на сайтах та .

5 Бут М. Американец, или Очень скрытный джентльмен. СПб.: Азбука-классика, 2010. 352 с.

6 Венедиктова Т. «Разговор по-американски». Дискурс торга в литературной традиции США. М.: НЛО, 2003. 328 с.