Вячеслав Довженко - актор театру і кіно. 1995 року закінчив Дніпропетровське театральне училище - відділення «актор театру ляльок» (майстри Михайло Овсянников та Олександра Самохвалова) та «актор театру драми» (майстер Неля Пінська). 2009 року закінчив режисерське відділення КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Костянтина Дубініна). Працював у Дніпропетровському українському драматичному театрі ім. Т.Шевченка, з 1998 року - актор «Свободного театра» в Києві (керівник Артур Артеменьєв). Грає також на сцені Київського ТЮГу. Ролі в театрі: Вожак і Чанг («Чайка на імя Джонатан» за Річардом Бахом), кіт Боб («Діалог самців» за творами Патріка Бессона, Юрія Аверченка та ін.), Алекс («Механічний апельсин» за Е. Берджесом). Грав у «Безталанній» за І. Карпенком-Карим та «Химері» за Недою Нежданою. Ролі в кіно: Петро І у «Молитві за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, Пантелеймон Куліш у «Братстві» Станіслава Клименка та ін. За роль у виставі «Діалог самців» здобув призи міжнародних фестивалів «Добрий театр» (2004), «Підмосковні вечори» (2006) та у місті Враца (Болгарія, 2007) .

- Ваша поява у фільмі Юрія Іллєнка стала несподіванкою. Це був дебют, але ваша робота вражала, ставши поряд з акторськими роботами досвідчених і популярних Богдана Ступки, Людмили Єфименко, Олега Драча, Леся Сердюка, Сергія Романюка, Микити Джигурди досягненням фільму. Як ви потрапили до «Молитви за гетьмана Мазепу»?

- Дуже спонтанно, як у мене все в житті відбувається. Я і в свою професію потрапив випадково, адже шлях у мене був наперед визначений: я народився в родині залізничників і після школи мав вступати на цю спеціальність. Однак зайшов якось до театрального - сподобалось, я подав документи туди і вступив.

-І до цього моменту навіть не брали участі в художній самодіяльності?

- Ні. Взагалі не люблю самодіяльності. А з цим фільмом так само почалося все з випадку. На той час я мешкав у гуртожитку театрального інституту. Приїхав до Києва погостювати в товариша, без будь-яких планів. Але мене запросив на роботу мій товариш по училищу Артур Артеменьєв. Якось, повернувшись увечері в гуртожиток, почув, що мене шукали. Асистенту режисера показали моє фото (зроблене студентом на пагорбах), і вона зацікавилась мною. Незабаром мене запросили на студію, дали почитати сценарій фільму «Молитва за гетьмана Мазепу». Треба сказати, він мене дуже захопив: саме поворотом історичних подій. Вразило також те, що було там сказано: стосунки між Петром І і Мазепою були досить тісні. І мені як артисту була зрозуміла поведінка самодержця, коли Мазепа перейшов на бік Карла ХІІ... Запросили на проби. Приїхав я на студію, Юрій Герасимович глянув на мене і сказав: ну добре, нехай пробується.

-Крім вас, були ще претенденти?

-Наскільки я знаю, було багато. У мій день пробувалися на цю роль Остап Ступка і Олександр Нікітін з театру імені Лесі Українки - з усього було видно, що це був претендент номер один - справді, високий, статурний, тобто образу Петра І, яким я уявляв його з дитинства, відповідав на сто відсотків.

-А ви уявляли образ Петра за фільмами?

- А як нам прищеплювали ідеологію? Російський цар - красень, незалежний. По суті, я за таким образом і йшов.

-«Его глаза сияют. Лик его ужасен. Движенья быстры. Он прекрасен, Он весь, как божия гроза»?

- Так, у голові його таким тримав, не знаючи ще ні історичних фактів, ні того, що за кіно знімається... Я вперше потрапив у кінопроцес. Наді мною жартували: «Довженко прийшов на свою кіностудію». На пробах завдання поставили: розбити склеп, у якому поховано Мазепу. Декорацій ще не було, лежали деревяні ящики, вкриті килимами й оточені стояками, що скидалися на якісь канделябри. Стояли камери і якісь люди, можливо, масовка. Розбиваючи, треба було виголосити довгий монолог. Кожен, хто пробувався, передовсім вирішував, як цей монолог розподілити на всю цю сцену. Я перед собою такого завдання не ставив, бо режисер сказав конкретно: розвалити! Слова, як він, Петро, ненавидить Мазепу, мені були не потрібні. Та й текст не ігровий. Мені важливо не що я скажу, а що зроблю. А зробити було непросто - на кіностудії «склеп» виготовили добротно, все було збито цвяхами-сотками. Коли я почав відривати ті килими, дошки посипались - було не до сміху. В апогеї, коли я зрозумів, що ящики не зможу зрушити, я схопив «канделябр», розмахнувся і... влучив у камеру. Слава Богу, що не в Юрія Герасимовича. Якийсь хлопець закричав на мене нецензурними словами з мого монологу - одне слово, натворив. Після цієї проби секунд на десять запала тиша, а потім усі зааплодували. Влаштував виставу...

Потім у гуртожиток зателефонували (тоді ще не було мобільників) і залишили повідомлення, що проби були геніальні і Юрій Герасимович у захваті. Ну, слава Богу, думаю, буде кіно!

Але після цього почались перипетії, Юрій Герасимович засумнівався. Я ще разів зо п'ять приїжджав на проби - знімають, фотографують... Якось мене загримували, одягли, підвели до режисера, а він у цей час був чимось заклопотаний - з кимось сварився (проблем, до речі, завжди було дуже багато). Йому повідомили: привели, мовляв, Довженка. А він глянув і: «Та не потрібен він мені! Він красивий, а мені потрібен дебіл». Я тоді так легенько постукав його по плечу, він повертається: «Юрію Герасимовичу, вам потрібен дебіл чи артист?» Він тільки посміхнувся і запросив до себе в кімнатку. Вона була завішана моїми фотографіями. І почав запитувати, мовляв, звідки в мене такий нерв? Я відповідаю: «Завдання було просте - розваляти, то я й розвалював». Після цього почалася наша з ним спільна робота. Працювати з ним було дуже комфортно.

-Ви випередили моє запитання - як працювалося з режисером, адже стиль у Юрія Іллєнка своєрідний?

- Згоден. Але в принципі для актора стиль цей не дуже відрізняється від загальноприйнятого. Бо діють суто режисерські закони, не акторські. Завдання давалися нормальні, грубо кажучи, побутові. Якщо треба було пробігти через трупи, то переді мною таке завдання і ставили. А все було залито кров'ю, маслом, свинячі туші лежали, муляжі людських трупів... І тому, коли я біг, то падав, піднімався і знову біг, бо треба було за всяку ціну добігти до потрібної точки. А Іллєнко знімав з плеча, тож і вийшов ефект енергетичний.

Мене часто питають: «Що для вас цей фільм?» Мій тесть, народний артист України Василь Баша, коли зайшла мова про гроші - а тоді акторам мало платили, - сказав абсолютно правильну річ: «Синку, та я в Юрія Герасимовича вважав би за честь просто пробігти десь з півником на руках». А для мене, молодої людини, - перше кіно, і такого масштабу! Звичайно, це старт у кінокар'єрі. А, може, навпаки, тому що після цієї ролі почалися деякі проблеми. Але в плані внутрішньому, звісно, старт. Коли ти після такої картини приходиш на будь-які проби, ти відчуваєш упевненість... Адже знімався я з Міністром культури - Богдан Ступка був тоді міністром - і переборов у собі ці страхи... Працюєш із людиною-легендою, яка тебе знімає, сидиш навпроти людини-легенди, яка разом з тобою знімається... Подолавши цей рубіж, потім уже йдеш легше по життю. Перше, що зробив Юрій Герасимович,- зняв бар'єр, коли в мене коліна трусилися. Він мене заспокоював, щоб зняти хвилювання, щоб ми нормально спілкувалися. І це дало свої результати. Тобто, я чув його. Перші дні було важко, народу довкола море, не знаєш кого слухати. Епізод «На болотах» - майже без слів. Там я сплю, мені сниться якийсь страшний сон, де Джигурда скаче на коні. Богдан Сильвестрович сидить поруч у маленькому гримвагончику, холодно - він спить, бо цілий день працював, ще й нічні зйомки. Ти сидиш навпроти, не знаєш, чи можна щось спитати. А потім було легко - він побачив, як я поводжусь, і потроху почав мене розслабляти, щоб я відчував себе царем і ніяк не менше.

Сам образ, точніше, стереотип образу, режисер з мене вибивати не хотів. Памятаєте, фільм, коли Петра грав художній керівник театру Вахтангова, ще колись Симонов, класичний образ, внутрішньо наповнений - цього режисер не намагався викорінювати. Казав: прекрасно. А щодо вчинків, які я повинен був зіграти, це було так: «Ось тут ти повинен встати, схопити партнера за щоку. А тут ти маєш скочити і почати танцювати на цій червоній рибі - і м'яти її». І тільки коли вже я дивився фільм, то бачив, що стереотипи пафосного Петра плюс ці вчинки витворюють у підсумку комедійний образ, гротесковий. Про що я жалкую як артист, що немає жодної сцени людяної, де він спокійний,- досвіду ще не було. Адже людина не буває божевільною просто так, якась прихована мотивація повинна бути.

-Ще таке питання: в кіно (це не тотальне правило), якщо людину беруть на роль, то вона має спиратися на якусь свою внутрішню сутність, на характер, адже камера, немов збільшувальне скло, все проявляє. Потрібно зсередини щось взяти. А з другого боку, я не думаю, що ви такий, як Петро І.

- Ви мене не знаєте, але в принципі я не такий. Тут інший образ. Одна справа, коли ти граєш, наприклад, роль, яку грає Леонід Биков у фільмі «В бій ідуть тільки старики» - це вигаданий персонаж. Як його зіграти? Наділити своїми рисами. А тут персонаж історичний. Додавати своїх якостей - це треба мати якусь дуже потужну харизму. Я йшов не за образом, а за стереотипом образу: вольовий, сильний, потужний, справжній чоловік. А далі всі його вчинки я чесно відображав. А вийшов образ свавільного негідника.

- З якого боку дивитися: для одних він - величний самодержець, що «прорубав вікно», а для когось - тиран і загарбник.

- Основний скандал цього фільму, я так розумію, розгорівся через цей образ.

-Я теж так це розумію.

- Розвінчаний був стереотип Петра І. Й мені дісталося, хоча до чого тут актор? Мені розповідали: запропонували одному хлопцеві роль у московському фільмі, де він мав грати бандерівця, викінченого негідника. Актор відмовився. Мабуть, хтось думає про мене: чому ж ти поліз грати Петра І? Я не належу до тих людей, які перед Петром І схиляють голови і падають ниць. У мене дещо інші політичні погляди: я поділяю думку Юрія Герасимовича й багатьох інших людей, що Україна була загарбана багато років. Напевно, за це Іллєнко і постраждав. Не знімають сьогодні українського кіно, немає його в нас. Знімають у нас кіно російське... Й вирішують сьогодні не режисери (на відміну від Юрія Герасимовича, бо він мою долю таки вирішував), а продюсери. Як би актор не подобався режисерові, продюсер вирішує, кому грати, і його не хвилює, що думає з цього приводу режисер. Не хочу говорити про рівень цих фільмів, де все вирішує продюсер...

Моя роль стала дуже відомою. А тому склалася така ситуація: я приїжджаю на проби, успішно їх проходжу, з режисером у нас все прекрасно, а потім він з винуватим виглядом пояснює, мовляв, вибач, я не можу нічого вдіяти. Тобто мене відхилив продюсер, тому що бачив мене в ролі Петра І.

Якби знімалося українське кіно, то актор би став героєм, а так став антигероєм. Через таку позицію постраждав і Юрій Герасимович. Він взагалі з усіма фільмами мав клопіт, він належить до тих, хто «просить бурі».

Я більше театральна людина. Старшому поколінню, які багато знімались, є з чого вибирати. В нашого покоління, яке знімається мало, або знімається в серіалах далеко не художнього рівня, немає такого досвіду. Кіно і театр - це різні професії. Театральну професію я розумію, і відчуваю там себе значно спокійніше і впевненіше.

-Існує такий вираз: «Короля грає почет». Ви грали не короля, а царя. Який був у нього почет, важко сказати. Меньшиков? То що вам допомагало відчувати себе царем?

- Тут знову-таки повернуся до Юрія Герасимовича, до його методу роботи. Він створював необхідну атмосферу: мене називали не Славою, а «ваша величність», навіть ті, хто возив на машині. Оточення грало вже в такого мене. Всі ставились до «царя» з трепетом. Один випадок мене вразив: коли готували сцену анафеми, яка знімалася в селі Вишенки Чернігівської області. Зведено декорації. Готуємося, поки налаштовують камеру, поки народ сходиться. Для сцени набрали масовку, майже все село. І коли мені сказали: «Камера! Пішов!» - відкрилися ворота, я вийшов - і люди (чоловік двісті) впали на коліна. Уявіть собі, як це вражає. Така маленька допомога. Трамплін для того, щоб усю сцену відчувати себе царем. Це не те, що я сам якось цього прагнув, - дбав про такі штуки режисер. Після цього, коли я йшов у їдальню, мене наздогнала бабця і каже: «Синку, я перепрошую. Ти поїдь у Київ та дай їм усім, наведи порядок». Вона повірила, що я цар, вагома людина, яка може щось змінити... А коли, будучи Прем'єр-міністром, приїжджав на студію Віктор Андрійович Ющенко, знімали смішну сцену, коли мене лікують банками. Поруч сидить Меншиков і каже, що даремно я столицю на півночі будую, краще б у Сімферополі. А Юрій Герасимович коментує: «Ну хто приїде? Премєр-міністр. А ти-то - цар!» Він повсякчас створював таку атмосферу, щоб я відчував себе можновладною людиною...

-Справді, малюнок ролі, її сюжет складний. Ви кажете, що виконували побутові речі, та все одно потрібно було переконати: з одного боку - «його величність», а з другого - моральна потвора. Гостра роль і переконлива. Чи впливало це на вас?

- Мені дуже подобалось це. Я був у захваті від того, що творилося на моїх очах, і це було великим стимулом. І є результат, хоч я не знав, що воно так вийде. Коли прийшов на показ, важко було адаптуватися, подивитися на себе такого.

-Вас вразило побачене?

-Звичайно. Ця роль у гротесковому стилі вийшла, як мазок у картині художника.

-І головне, що це творча удача, щасливий старт.

Жовтень,2010